Ігор Смешко|«Стратегія виживання та миру Європи і роль України» (інтервʼю для французького видання «Le Diplomatе», частина 1)

Генерал-полковник Ігор Смешко, доктор технічних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний посол України. Після першого призначення на посаду військового аташе України в США, він обіймав різні керівні посади в урядових органах національної безпеки та правоохоронних органах, зокрема, був Головою Комітету з питань розвідки при Президентові України, начальником Головного управління розвідки МО України, Головою Служби безпеки України та в.о. Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБО).

Смешко є автором книги «Нариси з історії України». Він заснував «Центр стратегічних досліджень та аналізу». Голова політичної партії «Консервативно-демократична партія України Сила і честь».

На останніх президентських виборах в Україні в 2019 році Ігор Смешко посів шосте місце і отримав понад мільйон голосів. За опитуваннями, проведеними в січні 2022 року, до початку повномасштабного вторгнення Росії, він уже посідав четверте місце в рейтингу популярності кандидатів у президенти із 9,6% особистої підтримки, а його партія «Сила і честь» мала 7,4%, що могло б забезпечити їй місце в парламенті на наступних виборах.

Після вторгнення 2022 року він оголосив, що як генерал запасу призупиняє політичну діяльність до закінчення війни. Його публічна дипломатія та презентації історичних праць призвели до того, що російські медіа почали зображати його як головного генерала українських спецслужб, який нібито очолює інформаційну війну та спеціальні операції ІПСО проти ідеології «русского мира», що, за їх твердженням, «підриває основи національної безпеки та оборони Росії».

Ексклюзивно для Le Diplomate Media він пропонує ґрунтовний і вражаюче реалістичний аналіз (частина 1) війни Росії проти України, простежуючи її витоки та досліджуючи прорахунки системи колективної безпеки. Спираючись на свій досвід у науковій та розвідувальній сферах, він також розмірковує над інформаційною війною, що супроводжує цей конфлікт уже понад три роки.

Інтерв’ю Роланда Ломбарді

LD: Чи вважаєте ви ініціативу адміністрації Трампа правильною та ефективною? Якими, на вашу думку, мають бути основні положення мирної угоди, яка зможе відновити територіальну цілісність України та забезпечити тривалі гарантії безпеки в регіоні та за його межами?

Ініціативи адміністрації президента Дональда Трампа є віддзеркаленням криз лідерства США, американської демократії і ефективності НАТО, які до анексії Росією Криму у 2014 році були гарантами збереження миру, свободи і демократії не лише у Європі. Ці ініціативи свідчать про відсутність розуміння того, що війна в Україні є війною за свободу та ідентичність, а її наслідки будуть доленосними для Європи і самих США. Як справедливо заявив американський сенатор Ліндсі Грем, «моральна чистота також має значення».

У боротьбі демократій проти авторитаризму неможливо виграти без ідеології і моралі. Або ти захищаєш мораль і демократичні принципи, або за суто бізнесового і цинічного підходу – нехай несвідомо, але допомагаєш перемозі цинічного авторитаризму. Неповага до норм міжнародного права, свободи і демократії вже не раз приводила людство до катастрофи. А сьогодні наявність ядерної зброї у ворогуючих сторін переводить цю боротьбу у площину виживання нашої Планети.

Мирний план може бути реалізований за умови розуміння усіма великими державами, що вони несуть колективну відповідальність за безпеку Планети. Без якої їх особиста безпека у сучасному Світі – хибна ілюзія. По-перше, вони мають визнати допущені помилки у недооцінці фактору України в Європі і в геополітиці. По-друге, вони мають відновити  виконання  існуючих  норм міжнародного права. Які потрібні не лише для виконання гарантій безпеки України згідно з Будапештським Меморандумом, але й для подальшого збереження миру і забезпечення еволюційного розвитку усіх країн світу.

Інакше принцип ланцюгової реакції і «ефектом доміно» – не зупинити, а скриньку Пандори, яку Росія відкрила у 2014 році, анексувавши український Крим, – не закрити (“General Smeshko:‘Poutine place l‘Europe au bord d‘une troisieme guerre mondiale’ by Laure Mandeville, Le Figaro, 20/03/2014” https://www.lefigaro.fr/mon–figaro/2014/03/20/10001-20140320ARTFIG00304-general–smeshko–poutine–place–l–europe–au–bord–d–une–troisieme–guerre–mondiale.php).

Контури мирного плану були очевидні ще до початку ескалації російської агресії 24.02.2022 р.. Вони опубліковані 29.12.2021р. під гаслом «Без безпеки України немає безпеки для Європи» (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/61cc88f72e5f8/).

До вторгнення ще залишалося два місяці і реалізація  цього плану могла йому запобігти. Метою було перехопити дипломатичну ініціативу у Кремля і вибити його пропагандистські аргументи у обґрунтуванні причин подальшої агресії. Платформою для мирних переговорів міг бути лише формат країн‑підписантів Будапештського меморандуму 1994 р., а контури  мирної угоди мали б бути наступними.

По-перше, безумовне підтвердження безпекових гарантій Україні за Будапештським меморандумом та його доповнення додатковою угодою. В якій мали б бути детально виписані нові процедура і механізм реалізації безпекових гарантій, оскільки чинні не спрацювали при захопленні Росією Криму у 2014 році. Цей новий механізм мав би містити чіткий перелік усіх видів допомоги Україні в дипломатичній, інформаційній, воєнно-економічній і оборонній сферах, які Україна автоматично отримувала би в разі нової агресії проти неї. Їх головною метою мав би стати захист територіальної цілісності і недоторканності кордонів України, які вона мала на час надання  їй гарантій безпеки  у 1994 році.

Такий крок є єдино можливим для відновлення системи міжнародного права, зруйнованої Росією у 2014 році. Нагадаю, що ця система оберігала мир, і не лише на нашому континенті, протягом 70 років після закінчення Другої світової війни. Доповнення меморандуму новою угодою зумовлено тим, що нинішній текст, повноцінного і чинного міжнародного договору, виявився для деяких політиків недостатнім для однозначного тлумачення і безумовного виконання. Що призвело до трагедії народу України, одинадцятирічної війни у Європі, руйнації всієї системи міжнародного права і домовленостей у сфері роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї.

Водночас, беручи до уваги вимоги Росії, які вона висувала напередодні вторгнення 2022 року, нова угода могла б підтвердити і де-факто чинний нейтральний статус України. Взяття нею зобов’язань вилучити зі своєї Конституції положення про вступ до НАТО. За процедурою, визначеною чинною Конституцією і законодавством України при паралельному пакетному і повному виконанні Росією її зобов’язань по гарантіям безпеки за Будапештським меморандумом і звільненні всієї території України.

Як компенсацією Україні за 11 років неспровокованої війни проти неї з боку Росії, а також за її згоду на активний нейтралітет і зобов’язання не вступати до НАТО, новим колективним гарантом її безпеки мало би стати саме НАТО. Альянс міг би приєднатись до країн‑підписантів і гарантів Будапештського меморандуму, підписавши додаткову до меморандуму угоду – для додаткового стримування Росії від її можливої нової агресії проти України.

Таким чином, Росія отримала б гарантії того, що інфраструктура  і війська НАТО не будуть розміщені на території України, а Україна отримала б від Альянсу, не вступаючи до нього, гарантії безпеки і захист в разі нової агресії проти неї. Із можливими паритетними зобов’язаннями України на підтримку НАТО в разі будь-якої агресії проти країн-членів Альянсу (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/61cc88f72e5f8/).

По-друге, надання США Україні статусу головного стратегічного партнера поза НАТО – як визнання її визначного внеску у зміцнення обороноздатності США за рахунок добровільної ліквідації третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Його стратегічний компонент, як відомо, був спрямований саме проти США. Потенційно він міг знищити наймогутнішу державу світу. Надання такого статусу мало б сприяти поглибленню  стратегічного партнерства США і України у важливій для неї військово-технічній сфері, допомогти в її переозброєнні і у відновленні виробництва критичних для оборони зразків військової техніки на базі сучасних технологій.

По-третє, підтвердження суверенного права України, як країни зі статусом активного нейтралітету, посилювати власну безпеку і оборону двосторонніми і багатосторонніми регіональними договорами, спрямованими на зміцнення регіонального і міжнародного миру. Зокрема –договорами з країнами ЄС і НАТО щодо захисту спільних європейських і демократичних  цінностей. На мій погляд, такі контури можливої мирної угоди залишаються актуальними на сьогоднішній день.

 LD: Недотримання Росією Будапештського меморандуму підірвало довіру до міжнародних гарантій. На вашу думку, які уроки можна винести з цього для підвищення ефективності майбутніх угод про нерозповсюдження та роззброєння?

Дякую за запитання. Ви абсолютно праві. Невиконання Будапештського меморандуму – це правова смерть не лише для чинного Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1968 р., але й для будь-яких інших нових домовленостей з нерозповсюдження і ядерного роззброєння. Хто із країн, які володіють ядерною зброєю чи на шляху до її створення, повторить досвід України? Також це кінець і світового лідерства США – як морального авторитету для народів, які прагнуть свободи та демократії, і як гаранта підписаних міжнародних домовленостей у сфері ядерного і звичайного роззброєння.

А також це – втрата віри у надійність і боєздатність НАТО. Боєздатність же вимірюються не лише деклараціями про готовність до оборони. Це ще й демонстрація рішучості і здатності органів військово-політичного управління до прийняття швидких і своєчасних рішень з її організації і ведення бойових дій. І особливо по застереженню потенційних агресорів проявом сили, а не провокуванням їх до агресії проявами слабкості.

Україна на практиці довела свою відданість міжнародній безпеці, стратегічній стабільності і ядерному роззброєнню. Вона вже здійснила безпрецедентний історичний крок у роззброєнні, позбувшись третього за величиною у світі арсеналу ядерної зброї. В історії людства ніхто більше не зробив такого вагомого внеску у світову безпеку – ні до України, ні після неї. Цим кроком Україна неймовірно посилила перш за все оборону США. Потенційно арсенал стратегічної ядерної зброї України міг зруйнувати найпотужнішу державу світу. У разі атаки надважкими українськими ракетами з півдня, понад Мексикою, оскільки там у США була відсутня ефективна протиракетна оборона.

Україна наважилась на такий крок з вірою у моральність лідера демократичного світу, який десятиліттями декларував свою відданість свободі народів, міжнародному праву  і демократії. На вимогу США було ліквідовано 176 надважких міжконтинентальних балістичних ракет і передано у Росію понад 6000 ядерних зарядів. Були знищені десятки стратегічних літаків-ракетоносців – найважчих у світі бомбардувальників  Ту-160 і Ту-95, яких Україна мала понад 40. Була ліквідована вся тактична ядерна зброя і десятки фронтових бомбардувальників Ту-22, також носіїв ядерної зброї.

Для США ліквідація цієї загрози заощадила американським платникам податків трильйони доларів на систему оборони і стримування. Це сталося за рахунок зниження безпеки і обороноздатності України. Це публічно визнав колишній президент США Білл Клінтон, за якого відбувалось ядерне роззброєння України. Україна позбулася власного арсеналу зброї стримування, вартість якого також складає сьогодні трильйони доларів – без будь якої реальної компенсації за це. Чи не є це зайвою ілюстрацією до слів, які приписують Генрі Кіссінджеру, про те, що бути ворогом Америки небезпечно, але бути її другом – смертельно небезпечно.

Тому очевидно, що ефективність будь-яких нових майбутніх угод у сфері роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї цілком залежатиме від виконання раніше підписаних. Перш за все, по відношенню до світового лідера за масштабами ядерного роззброєння – України, а отже – від виконання Будапештського меморандуму. А його невиконання, особливо демократичними країнами світу, є й ударом по іміджу усіх країн демократій.  А також – руйнацією всієї системи міжнародного права, яка базується  на  Віденській конвенції про право міжнародних договорів  від 1969 року.

Якщо не виконувати  положення Будапештського меморандуму, який був підписаний на основі Віденської конвенції і згідно з нею є повноцінним міжнародним договором, то на основі якого джерела міжнародного права можна підписувати будь-які нові міжнародні домовленості? Наприклад, той новий «меморандум», який президент Путін погодився підготувати на пропозицію президента Трампа для обговорення шляхів завершення війни.

А які гарантії того, що Росія  буде виконувати  цей новий «меморандум», якщо вона брутально порушила раніше підписаний – Будапештський? Невизнання нею чинності підписаного нею ж Будапештського меморандуму – це невизнання Віденської конвенції  і початок ери  брутальної сили, а не міжнародного права.

Нагадаю, що порушивши Будапештський меморандум і кордони України, Росія зруйнувала ще й Гельсінські угоди від 1975 р.. Чим запустила «принцип доміно» щодо можливості руйнації всіх кордонів у Європі, встановлених після закінчення Другої світової війни. Неповернення України до її міжнародно визнаних кордонів рівнозначне визнанню Гельсінських угод черговою «картковою будівлею». Яку тепер може зруйнувати будь-яка країна стосовно свого сусіда – аби лиш була для цього сила.

Нарешті, невиконання Будапештського меморандуму дає Україні законне право вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Обидва договори є взаємопов’язаними і становлять для України єдине ціле. Повна назва Будапештського меморандуму – «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Ненадання Україні обіцяних їй гарантій безпеки є законною підставою для цього. Ще старовинне англосаксонське право визнавало, що кожна сторона угоди, яка надала власні послуги, має законне право на справедливу компенсацію за них. Немає гарантій – немає і зобов’язань з нерозповсюдження.

Таким чином, питання відновлення територіальної цілісності України є питанням, яке безпосередньо пов’язане з міжнародним режимом нерозповсюдження ядерної зброї, світової безпеки і подальшою долею процесу ядерного роззброєння. Вихід України з цього договору буде означати кінець його ефективної дії. Жодна країна світу більше не обміняє володіння чи можливість володіння ядерною зброєю на будь-які гарантії безпеки і не приєднається до договору про нерозповсюдження.

LD: Війна в Україні виявила обмеження нинішньої системи колективної безпеки, зокрема в ООН. Які інституційні реформи або зміни Ви б рекомендували для запобігання та ефективного врегулювання таких конфліктів у майбутньому?

Як ми вже говорили, внаслідок окупації Росією Криму система міжнародного права, яка склалася після Другої світової війни, була  зруйнована ще з 2014 року. А ООН опинилася у глибокій інституційній кризі. Агресія Росії проти України – однієї з країн засновниць ООН – не отримала належної реакції з боку цієї організації. Незважаючи на те, що згідно з її Статутом вона була зобов’язана діяти і «вживати ефективних колективних заходів для усунення загрози миру й придушення акту агресії».

Дії агресора – Росії – за майже одинадцять років війни так і не отримали належної реакції з боку ООН. Не було жодної адекватної резолюції. Міжнародна організація, яка була створена для запобігання війнам, не позбавила агресора його права вето у Раді Безпеки.  Не задіяла жодного з  механізмів ООН з метою примушення до миру, хоча це передбачено Статутом організації. Не кажучи вже про те, що хоча б пригрозити Росії переглядом  процедури її приєднання до ООН. Адже сталося це на підставі самопроголошення  Російської Федерації себе єдиним спадкоємцем СРСР. Що не відповідало дійсності і процедура її прийняття, як нового члена ООН, порушила Статут ООН і норми міжнародного права.

Вихід із ситуації – це відновлення архітектури міжнародної безпеки у нових умов реального протистояння авторитарних країн світу проти країн демократій. Потрібно починати з посилення двосторонніх і багатосторонніх домовленостей, перш за все всередині Європейського Союзу і НАТО. Об’єднуватись на базі спільної ідеології та з метою захисту свободи, верховенства права, прав людини і демократичних цінностей. Враховувати реалії політики чинної адміністрації США і розраховувати, насамперед, на власні об’єднані сили Європи для створення  ефективної  і самодостатньої системи колективної безпеки континенту.

LD: Франція, як ядерна держава та постійний член Ради Безпеки ООН, могла б відігравати ключову роль у європейській безпеці. Як Ви бачите внесок Франції у збереження миру та гарантій безпеки для України після завершення війни?

Україна високо цінує допомогу, яку надавала і продовжує надавати Франція для боротьби проти російської агресії. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну є переломним моментом, який має стимулювати зміни в європейській системі колективної безпеки. Франція історично відігравала визначну роль у формуванні європейських культури і цінностей, сучасних форм демократій, ідей світового гуманізму і зі зброєю в руках впродовж віків боролася проти тиранії. Наразі Франція має усі підстави разом з Великою Британією, Німеччиною, Італією, а також іншими авторитетними країнами Європи очолити нову коаліцію демократичних країн Європи.

Нинішні часи зайвий раз підтвердили геніальність і далекоглядність генерала Шарля де Голля, який виступав за стратегічну автономію Франції, зокрема за рахунок володіння ядерною зброєю. Він один з перших попереджав європейців, що «Америка не має друзів – лише інтереси», що «Європа – це європейці. Вона не може будуватися під американською парасолькою». Він закликав і сприяв створенню об’єднаної Європи, незалежної від США і тодішнього СРСР. Його слова про те, що «справжня незалежність не може існувати без оборонної  незалежності», залишаються для європейців дороговказом і донині.

У цю нову коаліцію європейських країн Україна могла б інвестувати один з кращих людських капіталів – з високим рівнем освіти і християнськими  цінностями, – який складається з 97% європейських етносів і більш ніж 90%  практикуючих християн.

Українські солдати і офіцери ще з XVII століття вважались чи не найкращими професійними воїнами, а козацька України, за свідченням Вольтера, була чи не найдемократичнішою країною Європи того часу. Сьогодні українська армія має більше мільйона солдат із бойовим досвідом сучасної війни і не менший за чисельністю мобілізаційний резерв. При відповідному переозброєнні Збройні сили України могли б увійти до першої п’ятірки армій світу за рейтингом сукупної потужності. Сама ж Україна, найбільша за територією країна Європи,  за співвідношенням вартості розвіданих корисних копалин і природних ресурсів у розрахунку на душу населення займає 1-2 місце у Європі і приблизно 5 місце у світі, випереджаючи навіть такі країни як США, Китай та Індію.

До нової коаліції під керівництвом усталених європейських демократій могли б увійти, як окремі країни-члени НАТО, так і інші демократичні країни, які вже розуміють необхідність створення ефективного військово-політичного союзу із новою коаліційною армією. Ця армія повинна бути спроможною самостійно, без США, захищати Європейський континент від будь-яких сучасних загроз. Такий крок, у свою чергу, міг би стимулювати Сполучені Штати до переосмислення власної ролі у глобальній системі безпеки. Черговий приступ ізоляціонізму Сполучених Штатів походить від ерозії демократичних інститутів навіть у донедавна флагмані демократії. Що, у свою чергу, є наслідком падіння якості еліт, зменшенням кількості середнього класу і зниженням рівня політичної культури виборців. Тенденцій, які є загрозою для будь-якої, навіть сталої, демократії у світі.

Гасло «Зробимо Америку великою знову»  має подобатись тим, хто любить прості відповіді на складні запитання, але не  бачить цілого, а лише окремі його частини. Головне – не розуміє,  у чому полягала справжня велич США. Вона ж ґрунтувалася на закладених батьками‑засновниками американської Конституції ідеалах свободи і демократії. Які прийшли у США з Європи. Зокрема – з епохи Просвітництва у Франції. Зрадивши Європу і ці ідеали, США втратять свої культурні і духовні першоджерела, які їм замінити буде нічим. Авторитаризм як форма правління є природним для Азії. У ідеологічному змаганні із конфуціанством і агресивним ісламізмом у США не буде шансів вистояти, без європейських ідеалів свободи, гуманізму і демократії.

З цього приводу не зайве нагадати застереження Збігнева Бжезинського про те, що демократія – це не даність і не природний стан суспільства, а складна система, яка вимагає постійної підтримки і дисципліни. Свобода існує лише там, де її підтримують сильні інституції і правові механізми. В іншому випадку вона поступається місцем хаосу. З. Бжезинський також наголошував, що держави гинуть не від воєн, а від деградації еліт. «Коли правлячий клас стає неспроможним керувати, країна слабшає незалежно від того, які зовнішні загрози вона має».

І на завершення: ще одним внеском Франції, який вона могла б зробити у формування нової коаліційної армії європейських демократій, може стати розробка нової  процедури прийняття оборонних рішень, відмінної від чинної сьогодні в НАТО. Прикладом може служити діяльність і рішучість генерала Де Голля, коли він, зрозумівши згубність для Франції старої моделі управління, взяв на себе тягар створення П’ятої республіки. Чинна в НАТО процедура управління є демократичною, але під час війни навіть у давньоримській республіці процедури управління змінювались у бік особистої відповідальності 2, а не 30 консулів.

LD: З 2014 року Росія веде дуже активну інформаційну війну проти України. Які інструменти Україна повинна використовувати в першу чергу для протидії цій пропаганді всередині країни та за її межами?

Неоголошену, насамперед інформаційну війну, притому не лише проти України, але й проти «колективного Заходу», Росія розпочала ще з 2005 року. Кремль не пробачив Україні поразки свого ставленика Януковича на президентських  виборах 2004 року. Він відкрито звинуватила у цьому США і країни Заходу, а сам Янукович і його оточення звинуватили у своїй поразці тодішнього президента Кучму і протидію СБУ. Цю неоголошену війну від самого її початку Росія повела у гібридній формі. Спочатку таємно, підривна війна російських спеціальних служб, без прямого застосування воєнної сили. Україна і країни Заходу вже відтоді були  атаковані  в інформаційній, політичній та економічній сферах.

Українська і західні розвідки, а також військово-політичне керівництво  країн Заходу вирішили не помічати агресивність Кремля і початок психологічної підготовки населення Росії до відкритого протистояння із Заходом. Причини на це були різні. Але час на підготовку для успішної відсічі військовій агресії проти України ми почали втрачати ще 20 років тому. На жаль, відтоді жодних стратегій протидії Росії вироблено не було. Як і не було вжито необхідних заходів із зміцнення армії, доозброєння, посилення ВПК і психологічної  підготовки суспільства до оборони від можливого нападу.

Більш того російській пропаганді було дозволено без перешкод діяти на інформаційному полі не лише в Україні, але й в країнах Заходу. Фальсифікація історії, приватизація перемоги у Другій світовій війні, «дияволізація» демократій «колективного Заходу» і створення міфів про «український нацизм» – стали першою зброєю Кремля в інформаційній війні. За майже десять років до переходу Росії до військової агресії проти України.

Причому саме фейкова історія стала важливою зброєю у спробі президента Путіна знищити Україну (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6570980a0c66c/). Для прикладу моя невеличка книга «Нариси з історії України», яка була перекладена європейськими мовами, у тому числі на французьку, викликала істерику на російських федеральних телеканалах і була там названа спеціальною інформаційно-психологічною операцією проти Росії (https://sylaichest.org/kremlivski-propagandysty-zanepokoyeni-poshyrennyam-narysiv-z-istoriyi-ukrayiny-za-avtorstvom-igorya-smeshka/).

LD: Переписування історії є вектором легітимізації політики Кремля. Як Україна може відповісти на цю інструменталізацію історії, не потрапивши в пастку спрощеної контрпропаганди?

Ви абсолютно праві. Російська пропаганда активно фальсифікує і приховує історичні факти. Вона поширює псевдонаукові теорії з метою виправдати вторгнення в Україну, геноцид українців і спроби знищення української нації та державності. Використання Кремлем фальшивих історичних наративів заслуговує набагато більшої міжнародної уваги, ніж отримує зараз. У цьому плані показовою є критика Генерального Секретаря НАТО Рютте на зустрічі з президентом США Трампом щодо того, що Росія відправила на переговори у Стамбул не «серйозних людей»  на чолі з головою делегації «якимось істориком» Мединським.

Про те, що ще з часів Російської імперії їй багато що вдалося зробити з приховування власної історії і свого походження та фальсифікувати  історію Русі‑України, свідчить кар’єрний дипломат і багаторічний посол США в Україні Марія Йованович. Вона визнала, що американський істеблішмент, який навчався у кращих учбових закладах США, на час розпаду СРСР нічого не знав про історію України. Білий Дім десятиліттями дивився на Україну крізь призму пріоритетних відносин із Кремлем і керувався його міфічними історіями про Росію і Україну, вигаданими московською історіографією і пропагандою.

Навіть у наші дні багатьом на Заході залишається невідомою тисячолітня  історія України та її прадавнього європейського народу. Сучасна Україна жодним чином не є “молодшим братом” Росії. Зовсім навпаки – це сучасна Росія  виникла з колишніх васальних земель середньовічної держави Русі з центром у стародавньому Києві, столиці сучасної України. До захоплення цих земель у ХІІІ ст. монголами саме із тодішнього Києва на його васальні землі прийшли і християнство, і елементи європейської культури та державності – а не навпаки. Москви як міста у ті часи просто не існувало, як не було і окремої Московської держави. Наприклад, золоті монети карбувалися у Києві ще у Х столітті, а в Московії – лише починаючи з XVIII століття  (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/684be007552ae/).

Русь‑Україна ще від часів середньовіччя була для Європи щитом від азійських завойовників. Її великі князі і королі були родичами практично усіх монархів Європи. Московія, як незалежна держава, з’явилася у XV столітті – на уламках монгольської імперії Чингизидів. До того часу вона була улусом Золотої Орди. Нинішню війну Росії проти України цілком справедливо можна вважати черговою спробою новоординського  завоювання  Європи.

Сьогодні мало що можна зробити для дезомбування і зміни громадської думки в Росії. Але потрібна більш ефективна боротьба проти російської історичної пропаганди і дезінформації на Заході. Яка робить спроби  делегітимізації боротьби України і її народу за свою ідентичність і виживання. Це може призвести до зменшення підтримки Заходу в момент найбільшої потреби України. Що безумовно стало би трагедією не лише для України, але й для усього західного світу.

Настав час істини. Європейці мають нарешті зрозуміти, що справжня мета війни, розв’язаної Росією проти України, – це встановлення російського контролю над усією Європою. Це стало відомим з розсекречених матеріалів США, зокрема – із стенограми розмови  президентів США Клінтона і Росії Єльцина, яка відбулася під час їхньої  зустрічі у Стамбулі 19 листопада 1999 року. Тоді Єльцин відверто просив Клінтона: «просто віддай Європу Росії». Далі діалог містив наступне:

Єльцин: «США не в Європі. Європа має бути справою європейців. Росія – наполовину Європа, наполовину Азія.

Клінтон: Тобі потрібна й Азія?

Єльцин: Звісно, звісно, Білле. Зрештою, нам слід буде домовитися про все це.

Клінтон: Я не думаю, що європейцям це дуже сподобається.

Єльцин: Не всім. Але я – європеєць. Я живу в Москві. Москва – це Європа, і мені це подобається… Ти можеш узяти всі інші держави у світі й забезпечувати там безпеку. А я візьму Європу й забезпечуватиму її безпеку. Добре, не я, а вся Росія… Білле, я серйозно. Віддайте Європу самій Європі. Ніколи Європа не почувалася так близько до Росії, як тепер, хіба що за винятком Афганістану і Пакистану…”

Інформаційний потенціал правдивої історії Русі‑України має потужну  основу для руйнації кремлівських міфів. Те, що найбільша у світі євразійська країна робить спроби не лише привласнити чужу історію і національну ідентичність, вкравши їх у свого європейського сусіда, але й приховати власну, переважно авторитарно-азійські складову, має бути викрито і названо своїми іменами. Це має бути стратегічним завданням  для  усіх органів  державної влади України.

А одним із важливих кроків для перехоплення ініціативи в інформаційній війні проти Росії має стати поширення у світі сучасної національної ідеї України, яка повинна довести історично-культурну відмінність українського і російського народів та їхніх прагнень у будівництві своїх держав. Як приклад, той варіант національної ідеї, який було сформульовано у 2018 році і який відображає національно-духовні та історично-культурні орієнтири українців, сформовані за історію розвитку нашого народу. У трьох вимірах – духовному, соціально-економічному і державоутворюючому («Essais sur l‘histoire de l‘Ukraine», Ihor Smechko, https://www.amazon.fr/ESSAIS–LHISTOIRE–LUKRAINE–Ihor–Smechko/dp/9664418102):

1. Бог, Свобода, Сім’я і Україна – завжди були і залишаться найвищими духовними цінностями Українського Народу;
2. Культура, Наука, Земля і Власність, яка є справедливо і збалансовано розподілена між громадянами і державою – будуть одвічно кормити Україну;
3. Виборність, Соціальна Справедливість, Законність і Армія – будуть завжди захищати права українців на життя, свободу і щастя та боронити соборність і незалежність Української Держави.

LD: Які конкретні ініціативи – у сфері медіа, законодавства чи освіти – Ви б запропонували для підвищення стійкості суспільства до фейкових новин та збереження авторитету фактів?

На жаль, фейкові новини найбільше впливають на людей з невисоким рівнем освіти, культури і соціального захисту. Тих, хто не вміє аналізувати факти і бажав би мати прості відповіді на складні запитання. Хоча б для того, аби пояснити своє незадовільне становище провинами інших, а не своєю бездіяльністю у боротьбі зі справжнім злом. Для боротьби із фейковими новинами потрібно підвищувати, в першу чергу, політичну культуру виборців. Особливо – у демократичних країнах світу. Адже інформаційна політика  є четвертою складовою державної сили – разом з економікою, армією і дипломатією.

Наприклад, однією з головних проблем сучасної України є те, що вона, маючи один з найбільш свободолюбних  і працелюбних народів Європи  і сильних професійних воїнів, майже втратила свою політичну еліту. Починаючи від часів незалежності, з 1991 року, ми традиційно обирали все гірші й гірші з професійної точки зору уряди, а наш виборець все більше і більше піддавався впливу фейкових новин та інформаційних маніпуляцій – як  з боку провладних, так і з боку проросійських  та олігархічно-кланових ЗМІ. Користуючись  тим, що для українського люду, який до 1991 року не мав повноцінної державності понад триста років, чим простіший і доступніший, тим ближчий. Інтелігентність, освіченість, а тим більше вроджений аристократизм, відштовхують його і викликають у більшості «простого народу» недовіру, злість, заздрість і навіть ворожнечу.

Хіба не сприятливе середовище для чорного піару, фейкових новин та «інформаційного кілерства», якщо мета – не допустити до політичної влади кращі національні, професійні кадри і представників фахової моральної інтелігенції? За умов відсутності незалежних і професійних СМІ  це стає всього-на-всього технічним питанням для політтехнологів на службі у діючої влади чи олігархічно-новофеодальних місцевих кланів.

Як боротися з такими явищами? Без державної підтримки освіти, науки і   культури, нового просвітництва в університетах та школах і підвищення політичної культури виборців – «місія неможлива». Тим більше, що авторитаризм завдяки олігархам, навіть із середовища демократій, – вже стукає у двері. Держава має піклуватися про обмеження олігархічного впливу на ЗМІ, а засновані на ідеології демократії партії повинні виявляти можливі зловживання владних політичних сил, спрямовані на використання ЗМІ лише у власних політичних інтересах.

Для того ж, аби посилити стійкість усього суспільства, потрібні нові закони, які мають відповідати об’єктивно існуючим законам життя демократій. Адже форми демократій постійно розвиваються, змінюються і потребують відповідної корекції у нових умовах існування. Не забувайте – у ворожому оточенні авторитарних і недемократичних держав, а також ворожих до справжніх демократій – ідеологій. Однією з яких є і ідеологія ліберального глобалізму, яка по суті прокладає шлях до глобального авторитаризму шляхом поширення світового хаосу.

Згідно із сучасними законами демократії для її сталого і стійкого існування в країні потрібні мінімум дві системоутворюючі  і віддані демократії парламентські партії. Які були б засновані  на ідеології  демократії,  віддані верховенству права і процедурам її реалізації, а не на прихованому бажанні однієї з них узурпувати владу в країні. Використавши лише процедури  і політичний популізм  для будівництва політичної  автократії.

Усього цього наразі бракує і в Україні. Відсутність таких парламентських партій – це відсутність ініціаторів і носіїв ідеології демократії  і проукраїнської державної  інформаційної політики. Як наслідок – відсутність  незалежних  і  фахових  засобів  масової  інформації,  власники  яких були б віддані ідеології демократії, а не власним корисним інтересам. Справжньою метою яких була б громадська позиція, а не її імітація для прикриття  бажання  самим проникнути до влади. Шляхом  співпраці з діючою владою та олігархами, лише дозуючи частку правдивої  інформації і маніпулюючи нею у власних недержавних інтересах…

Що ж стосується фаховості і стійкості органів державного управління, які повинні забезпечувати боротьбу з фейковими новинами, дезінформацією і навіть ворожою пропагандою, то вони повинні базуватися на законодавчо визначеній системі захисту позапартійних фахівців, які служать у відповідних владних структурах.

Тоді вони будуть захищені і звільнені від протиправного політичного впливу з боку тимчасово обраних чи  політично призначених їм керівників. Адже саме вони, безпартійні і кадрові професіонали, мають берегти і захищати саме Конституцію і національні інтереси країни, а не політичну програму партій, які перемогла на останніх виборах. Вони є носіями інституційної пам’яті, фаховості і сталості національних традицій, а не нових політичної програм партій, які змінюються щоразу після чергових виборів…

LD: Ви самі публікували праці та есеї з історії України. Як Ваш історичний погляд допомагає зрозуміти нинішню ситуацію та сприяє захисту української ідентичності?

Сьогодні Кремль активно фальшує історію, поширює пропагандистські, псевдоісторичні теорії, основою яких є твердження, ніби українці і росіяни є «одним народом» і у них «єдина історія», а отже війна  між Росією і Україною – «внутрішня сімейна справа» (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6570980a0c66c/).

Москва намагається виправдати свій злочин проти України, українців і Людства. Приховати правду про напад на Україну, анексію 20% її територій і своє намагання знищити українську націю і державу. Це без перебільшень спроба геноциду одного із найстаріших народів Європи, з привласненням його історичного імені, документів про походження, його земель та природних ресурсів. Окрім того, крізь призму фальшивих історичних фактів Росія не лише зомбує власні народи, але й веде інформаційну війну на Заході. Мета –  дезінформація західних виборців і блокування підтримки України  їхніми урядами у її боротьбі з агресором.

Незважаючи на те, що мене можна вважати технократом і я пишаюсь тим, що майже 30 років є професором системного аналізу і синтезу складних технічних систем (в галузі проектування систем  наведення високоточної зброї), історія була моїм першим ( як і математика) «шкільним коханням».

Невеличка і компактна книга  «Нариси з історії України» була видана мною як відповідь на інформаційну війну і на спеціальні інформаційно-психологічні операції, які наразі активно проводить Кремль. Вона була  складена з окремих публікацій на історичні теми, які публікувалися, починаючи  з 2010 року. Книга витримала три видання українською мовою і наразі переведена англійською, французькою, болгарською і російською мовами. Стала бестселером у світовій мережі «Амазон» (https://www.amazon.com/Essays–history–Ukraine–Ihor–Smeshko–ebook/dp/B0CK76TTY3). Найближчим часом вона вийде німецькою, іспанською і польською мовами.

Презентації книги відбулись у низці парламентів і на багатьох книжкових ярмарках країн Заходу. Зокрема, презентація її перекладу болгарською мовою у парламенті в Софії, за кілька днів до голосування щодо можливої урядової кризи, цілком очевидно допомогла запобігти появі у дружній нам країні «антиукраїнського синдрому», на кшталт Угорщини і Словаччини. Цій презентації передували також мої численні інтерв’ю на тему правдивої історії України на основних телеканалах Болгарії.

До певної міри ця книга є своєрідним антидотом у боротьбі проти нової російської імперської ідеології, проти фальсифікацій історичної правди. Вона є, по суті, одним із засобів протидії російській інформаційній війні і активним ІПСО з боку Кремля – спрямованим як проти України, так і проти Заходу. А ще – прикладом публічної дипломатії, «м’якої сили» і контрпропаганди на полі бою в інформаційній війні проти Кремля. Про важливість останнього нещодавно мужньо заявив директор французької зовнішньої розвідки (DGSE) Ніколя Лернер.

Він першим з керівників розвідувальних служб НАТО  відкрито визнав, що «Росія ідеологічно готовить можливу воєнну операцію»  проти НАТО. І ця загроза є екзистенційною для всієї Європи. Базою для цієї загрози є новоімперська антидемократична ідеологія Кремля, яка грунтується на хибному уявлені Світу, фальсифікації історії і, можливо, бажанні завершити те, що не вдалося зробити Золотій Орді у ХІІІ столітті. Роз’єднати і підкорити Європу та нав’язати її народам, як новим васалам,  диктаторські форми правління азійського походження. Чи не нагадує цей сценарій симпатії і поведінку навіть певних країн ЄС, які фактично підтримують Росію у війні проти України?..

У «Нарисах з історії України» є також окремий розділ, в якому  сформульована сучасна національна ідея України, а також  три основних закони будівництва демократій  в сучасних умовах. Що, як вважаю, може стати основою для стратегії відновлення України після війни і для її подальшого розвитку як самодостатньої, економічно і військово сильної України – одного із  наріжних каменів Європейської безпеки у ХХІ столітті.

Джерело: Видання «Le Diplomate»| https://lediplomate.media/2025/08/grand-entretien-colonel-general-ihor-smechko-partie-1/roland-lombardi/monde/russie-et-ukraine/