У попередній статті для Kyiv Post (“Держава у заручниках”) ми зазначали, що перші 30 років незалежності України були “викрадені” корисливою, непрофесійною та корумпованою політичною “елітою”, яка не мала ні цілей, ні стратегії, ні розуміння державного управління й брала участь у розграбуванні країни та її ресурсів. Усе це вже в минулому. Завершення війни та початок відбудови відкривають можливість почати заново, уникнути помилок минулого й побудувати державу, гідну українського народу.

Майбутнє України має ґрунтуватися на європейській цивілізації, з якої вона постала і яку допомагала формувати. Цю цивілізацію вирізняє сильний середній клас, захист індивідуальних свобод і громадянських прав, влада, яку обирає більшість громадян, повага до верховенства права і рівності перед законом, захист приватної власності та вільна ринкова економіка.

Хоча європейська цивілізація має свої недоліки, а її демократії часто є нестабільними, кращої моделі для України не існує. Це підтверджують як глобальні міграційні тенденції, так і щорічні звіти World Happiness Report, які показують, що 80-90% країн серед найщасливіших у світі є справжніми демократіями.

Водночас не може бути справжньої та сталої демократії без належної соціально-економічної бази, розвиненої політичної культури та заможного середнього класу, який охоплює понад 50% виборців. Автократичні режими, такі як Росія, називають себе “демократіями”, однак мають лише зовнішні атрибути демократії й позбавлені більшості її реальних ознак.

Окрім міцного й стабільного середнього класу, демократії повинні мати три гілки влади (кожна з яких є незалежною від інших і має чітко визначені повноваження); щонайменше дві великі політичні партії, що конкурують між собою, мають різні ідеології, але поділяють спільні демократичні цінності; гарантовані законом права парламентської опозиції; місцеве самоврядування (тобто передання функцій публічних послуг на найнижчий можливий рівень управління); професійну й політично нейтральну, захищену категорію державних службовців; верховенство права та рівність перед законом; а також прозорість і доступність органів влади.

За останні чотири роки війни українці довели, що ніколи не підкоряться чужій автократичній цивілізації, такій як “русский мир”, і двічі виходили сотнями тисяч на масові акції Майдану, щоб повернути свою державу від тих, хто її узурпував. Відтак одним із ключових пріоритетів після війни має стати реформування та зміцнення демократичного врядування через рішучу боротьбу з корупцією і спрямування зекономлених та повернутих активів на посилення держави – для підтримки економіки та стримування ворогів України.

Ключові складові державної сили включають “жорстку” силу – економіку, військо та дипломатію – і “м’яку” силу інформаційної політики. Вирішальним джерелом, яке забезпечує всі інші, є економіка.

Шок, спричинений війною, та виявлені нею слабкі місця відкрили можливість переосмислити помилки минулого й відновити довіру до нової влади, яка справді працює в інтересах громадян, а не обтяжує їх податками та корупцією. Українці прагнутимуть нового лідерства, глибоких реформ державного управління та швидкого повернення до нормального життя.

Громадянське суспільство та медіа за підтримки держави мають взяти на себе провідну роль у тому, щоб усі кандидати на публічні посади заповнювали стандартизовані анкети із зазначенням освіти, досвіду та досягнень, а також звітували про свою діяльність під час війни. Це разом із неупередженим висвітленням кандидатів у медіа може суттєво підвищити якість і доброчесність нової політичної еліти України.

Після обрання нового президента і парламенту, а також із початком очищення територій і розмінування Україні знадобиться стратегія відновлення, яка дасть поштовх розвитку промисловості й виробництва, розкриє аграрний потенціал і забезпечить швидке зростання економіки.

Хоча в Україні вже розвивається прибуткова оборонна галузь – зокрема виробництво зброї та технологій у сфері дронів, – потрібно також відновити, зміцнити й розширити немілітарні галузі, які існували раніше, а також створювати нові.

Особливе значення має відродження авіакосмічної галузі, ракетобудування та інших “важких” індустрій, передусім верстатобудування. Держава більше не повинна залишатися осторонь або зводити свою роль до сприяння видобутку, продажу та експорту сировини чи аграрної продукції в необробленому вигляді.

Натомість вона має стимулювати виробництво, переробку та просування кінцевої продукції. Кожен додатковий етап у цьому ланцюгу дає робочі місця з гідною оплатою, розвиток навичок і більші податкові надходження як для бізнесу, так і для держави. Потрібно зробити так, щоб кожне погашення боргу – а не нове запозичення – ставало приводом для гордості.

Останній аспект – використання рідкісних мінералів і викопних ресурсів України – має особливе значення. Це національні, а не приватні активи. Держава повинна контролювати їх видобуток і використання.

Наприклад, видобуток і продаж титану в сировинному вигляді може бути дуже прибутковим для “власника” родовищ, однак його справжня цінність полягає у використанні та в тих дипломатичних і комерційних можливостях, які він дає державі. Ці ресурси є таким самим пріоритетом національної безпеки, як енергетична інфраструктура чи газові запаси, і не можуть розглядатися лише як приватна власність.

Відсутність “стратегії трансформації” та збалансованого державного регулювання на початку 1990-х дорого коштувала Україні: політичні “еліти”, які тоді прийшли до влади, більше дбали про власне збагачення та утримання контролю, прикриваючись гаслами “лібералізації”, “глобалізації” та “декомунізації”.

Навіть після 12 років відкритої агресії та тривалої війни програми розвитку окремих секторів і модернізації критично важливих галузей та інфраструктури, необхідних для гарантування безпеки й оборони України, досі не розроблені.

Поки іноземні гравці активно залучали найкращих українських фахівців у ракетній галузі, кіберсфері та розробці програмного забезпечення і фактично за безцінь розбирали величезні запаси ще придатної військової техніки, Україна покладалася на допомогу діаспори, щоб забезпечити поранених базовими турнікетами.

Ми стоїмо на порозі трансформаційного періоду і “нової” України. Ми маємо зробити висновки з помилок минулого і виправити те, що занедбали, зробили неправильно або довели до занепаду, водночас довіривши управління країною найкращим і найкомпетентнішим. У зміцненні демократії та економіки слід сприяти зростанню більшості середнього класу, підтримувати малий і середній бізнес, незалежних фермерів і обмежувати політичний вплив олігархів. До корупції має бути нульова толерантність.

І цивільні, і військові зазнали великих втрат і принесли значні жертви, і майже всі, хто залишався в Україні протягом останніх чотирьох років, тепер, як кажуть американці, “мають власну ставку в цій справі”. Вони не можуть і не повернуться до минулого – хіба що як до уроку на шляху до значно світлішого майбутнього.

Це друга з трьох частин серії, у якій ми аналізуються помилки минулого, пропонуємо необхідні зміни та зосереджуємося на побудові “нової” України.

https://www.kyivpost.com/uk/opinion/75465

Війна, яку Росія веде проти України з 2014 року, переконливо продемонструвала світові: Україна має волелюбний народ, а її солдати й армія є одними з найсміливіших і найпрофесійніших у Європі. Українці давно заслужили на свободу, демократію та процвітання.

В Україні сформувалося справжнє громадянське суспільство – на відміну від просто населення, воно готове активно захищати власну державу. Країна має також потужну професійну еліту, яка разом із народом і армією допомогла вистояти, попри бездіяльність влади у підготовці до війни. Водночас Україні бракує повноцінної політичної еліти, яка була б гідною свого народу й армії.

У класичному розумінні, еліти будь-якої країни поділяються на політичні та професійні. Політична еліта є значно меншою за чисельністю, але саме вона здійснює управління державою. Під політичною елітою розуміють соціальні групи, що володіють найбільшою владою та впливом, мають законні повноваження ухвалювати стратегічні рішення і визначати розвиток держави та суспільства. Саме вони формують плани і стратегії у ключових сферах: політичній, міжнародній, економічній, фінансовій, науково-технічній, воєнній, медичній, освітній, інформаційній, культурній, екологічній та демографічній.

Професійні еліти, своєю чергою, є виконавцями рішень політичної еліти. Вони можуть готувати пропозиції, консультувати та надавати експертну підтримку, однак не мають повноважень ухвалювати стратегічні рішення. Кар’єрні професіонали в органах влади зазвичай не визначають державну кадрову політику, не контролюють ключові ресурси, не керують силовими структурами та не формують загальні стратегії розвитку держави.

Політична еліта формується з політиків, які здобувають свій статус через вибори: або шляхом прямого обрання до органів влади, або через призначення за політичними квотами правлячих партій. Політиків можна поділити на діючих і резервних. До діючих належать як представники влади, так і опозиції, які перебувають у межах трьох гілок державної влади. Провладні політики спираються на парламентську більшість, уряд або главу держави, тоді як опозиційні – на парламентські сили, що перебувають у меншості. Резервні політики – це ті, хто раніше перебував при владі та готується повернутися до неї через участь у виборах.

Особи, які балотуються на виборах, але ніколи не обіймали політичних посад і не були обрані, не є політиками у повному розумінні цього слова. Вони можуть належати як до професійних еліт, так і бути пересічними громадянами. Сам факт роботи в органах влади не перетворює кар’єрних професіоналів на політиків.

Зокрема, військовослужбовці не обирають свого Верховного Головнокомандувача – його обирає народ. При цьому він може представляти політичну силу, яку частина військових не підтримувала. Аналогічно, кадрові професіонали у керівництві силових і правоохоронних органів не стають політиками лише через зміну політичного керівництва, якщо їхня кар’єра не є політично зумовленою. У більшості демократичних країн таким фахівцям навіть законодавчо заборонено займатися політичною діяльністю.

Питання ролі еліт у державотворенні, зокрема військової еліти, неодноразово піднімалося в історії та політичній думці. Це яскраво відображає така позиція:

“Я вважаю, що без існування військової еліти будь-яка європейська країна не мала б жодного шансу бути сучасною європейською демократією. Історично немає жодної розвинутої європейської демократії, побудованої без участі професійних військових. Військові будують демократію, як правило, а потім передають її цивільним. Подивіться на біографії генерала Джорджа Вашингтона, генерала Наполеона Бонапарта. Цивільний ĸодеĸс останнього – зараз основа юриспруденції з цивільного права в усіх західних країнах. Генерали Карл Густав Маннергейм, Юзеф Пілсудський, Шарль де Голль, Мустафа Кемаль Ататюрк, бойовий офіцер Вінстон Черчилль…

Військова еліта – це люди, які в будь-який момент готові віддати життя за незалежність своєї країни. Не з усіх військових можуть бути гарні політики, але переважно це хороші державники. Проте мені особисто не відомі випадки перетворення популістів та купців на державотворців… На жаль, із 1991 роĸу у нас триває процес знищення нашої військової еліти. Бояться військових, тому що, як вчить історія людства, військові, коли виникає питання збереження державності та нації, зазвичай і зупиняють знахабнілих та самозакоханих політиканів.”

(https://day.kyiv.ua/article/polityka-litnya-shkola-zhurnalistyky/urokderzhavotvorennya)

Проблема якості еліт у будь-якій країні тісно пов’язана з рівнем політичної культури суспільства. Як правило, культура політиків не є вищою за культуру виборців, які їх обирають. Між суспільством і елітами існує взаємозалежність: суспільство формує свої еліти, а еліти, своєю чергою, впливають на перетворення населення на свідомих громадян.

Саме від цього тандему “еліта – суспільство” залежить не лише напрям розвитку країни, а й її цивілізаційний рівень та культурна якість держави.

Водночас варто враховувати, що природа людини змінюється повільно. Сучасні політики мало відрізняються від своїх попередників античної доби. Їм часто притаманні ті самі вади: низький рівень моралі й культури, жага до влади та самозбагачення. Доступ до значних ресурсів і владних повноважень нерідко діє як сильний стимул до зловживань.

Також залишається незмінною прихована схильність частини політиків до трансформації демократії в авторитаризм, що дозволяє уникати відповідальності за зраду суспільної довіри. Під час виборів більшість із них маскує справжні наміри, демонструє відданість демократичним цінностям і водночас критикує попередників.

Більшість таких політиків розпочинає свою діяльність при владі з усунення кадрових професіоналів, патріотів і моральних людей. Причина цього очевидна: вони бояться критики та звинувачень в узурпації влади, корупції й непрофесіоналізмі.

Щоб уникнути потенційного спротиву, такі політики запускають кампанії дискредитації та переслідування можливих опонентів, активно використовуючи як державні, так і олігархічні медіа.

Паралельно відбувається заповнення владних структур лояльними людьми – друзями, бізнес-партнерами, земляками та конформістами. У результаті формується середовище, де визначальними якостями стають не професіоналізм чи моральність, а особиста відданість і готовність діяти будь-якими методами.

До цієї системи часто потрапляють цинічні ділки, досвідчені корупціонери, псевдофахові популісти й відверті невігласи, єдиною “перевагою” яких є абсолютна лояльність, корпоративна солідарність і нерозбірливість у засобах досягнення цілей.

“Основна проблема України – це моральна деградація, а все інше – наслідки”. (Кардинал Любомир Гузар, 1933- 2017 рр.)

Коли подібні люди стають політиками й досягають вершин влади, держава поступово трансформується в авторитарно-кланову “глибинну державу”, навіть якщо формально зберігає ознаки демократії.

На цьому етапі “глибинна держава” встановлює повний контроль над усіма гілками влади, роблячи процеси управління непрозорими для суспільства. Хоча інституції можуть і надалі виконувати формальні, “ритуальні” псевдодемократичні процедури та імітувати незалежність, реальне управління переходить до неформального центру впливу, який не обирався народом.

За своєю суттю така система мало чим відрізняється від діяльності організованого злочинного угрупування. Її характерними ознаками стають “ручне управління” силовими структурами, руйнування верховенства права, депрофесіоналізація державного управління, а також тотальна корупція й системне розкрадання фінансових і матеріальних ресурсів країни.

Важливо, що поява подібної “глибинної держави” можлива не лише в слабких чи перехідних країнах, а й у розвинених демократіях. Жодна з них не застрахована від приходу до влади через вибори аморальних, некомпетентних, корумпованих і авторитарно налаштованих осіб. У деяких випадках це можуть бути навіть агенти впливу авторитарних держав, метою яких є дискредитація та підрив демократичних інститутів зсередини.

Логіка цього процесу проста: успішна демократія, особливо в сусідній країні, становить загрозу для авторитаризму та деспотії. Вона демонструє альтернативу – свободу та вищі стандарти життя для громадян, що підриває легітимність недемократичних режимів.

Водночас сама демократія не є самодостатньою системою – вона потребує постійного захисту й підтримки. Загроза її переродження в автократію чи тиранію існує завжди. Факторами ризику стають неконтрольована “лібералізація”, викривлене розуміння глобалізації, а також пасивне, “беззубе” спостереження за руйнуванням її законів і базових принципів.

Процес деградації держави стає невідворотним тоді, коли одночасно відбуваються дві речі: політичні еліти втрачають якість, а суспільство допускає це. У такій ситуації фактично зникає суб’єкт, здатний захищати демократію – як від зовнішнього тиску автократій, так і від внутрішньої кадрової ерозії.

Недарма кажуть: “риба гниє з голови”. Псевдодемократичні еліти втрачають здатність адаптувати систему державного управління до нових викликів, а влада перестає виконувати ключову функцію – захист верховенства права. Політичні партії поступово перетворюються на “феодальні анклави” своїх лідерів, а “четверта влада” замість контролю сприяє “втраті пам’яті” та політичної культури виборців. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68bea7a6e1a20/)

У результаті суспільство стає вразливим до маніпуляцій: виборці дедалі частіше потрапляють під вплив політичних технологій, “чорного піару” та цілеспрямованих інформаційних кампаній проти тих, хто ще намагається відстоювати демократичні принципи.

На цьому тлі у владі масово з’являються “професійні” популісти, “грантоїди”, публічні “експерти” розмовного жанру, а також економічно, військово й дипломатично некомпетентні особи та конформісти. Поняття “нових облич” часто зводиться лише до віку, при цьому замовчується очевидне: відсутність перевіреного досвіду й професійної біографії.

Водночас поняття “ефективний менеджер” підміняє собою поняття “професіонал”. Така підміна виглядає абсурдною, якщо перенести її на інші сфери: ніхто не хотів би опинитися на операційному столі не в хірурга чи сісти в літак без пілота, замінених на “менеджерів”.

Додаткову небезпеку становить те, що просування таких людей часто підтримується зовнішніми та внутрішніми гравцями – корумпованою владою, олігархами, транснаціональними структурами й навіть іноземними урядами.

Про подібні загрози застерігав австрійський дослідник демократії Мартін Поллак, підкреслюючи взаємозв’язок деградації еліт і суспільства: “…інтелектуали останнім часом мовчать: кожен займається своїми справами, пише свої книжки, робить свій театр тощо… В моєму розумінні – тут і захована велика небезпека… молоді інтелектуали звикли, що є демократія, свобода і право. Вони не хочуть боротися за це, бо це для них – норма, як вода, яка має йти із крана. А я пам’ятаю моменти, коли… відкривав кран, а води у ньому не було. І так само може статися з демократією – ти відкриєш кран, а води у ньому вже не буде…”

(https://life.pravda.com.ua/culture/2016/07/07/214585/)

Проблема якості політичних еліт і їхнього впливу на державну політику є універсальною та підтверджується як практичним досвідом, так і оцінками авторитетних експертів.

Зокрема, американський дипломат із понад тридцятирічним стажем Джордж Кент наголошує на важливості професіоналізму в управлінні державою:

“Перша адміністрація Трампа була укомплектована компетентними професіоналами. І, як на мене, у нас завжди існувала традиція незалежно від того, яка партія при владі – залучати фахових людей, здатних просувати й захищати національні інтереси США. Упродовж 80 роĸів американці розуміли, що нашим національним інтересам, нашій безпеці та добробуту сприяють безпека й процвітання наших союзників і партнерів. Саме тому США витрачали так багато зусиль і коштів на підтримку успіху партнерів і союзників.

Під час другого терміну Дональд Трамп обрав зовсім інший підхід. Це трансакційний підхід: що ти робиш для мене – не для Сполучених Штатів, а для мене, Дональда Трампа, і його найближчого оточення. А люди, які є міністрами та членами його уряду – це не компетентні професіонали. Вони просто некомпетентні. У них немає стратегічного бачення, і, схоже, вони не мають ані розуміння, ані усвідомлення історії чи географії, що призводить до хибних політичних рішень – як ми бачимо цього тижня (інтерв’ю записано 19 березня – УП) у війні проти Ірану та її впливу на світову економіку. І, на жаль, ми також спостерігаємо це в переговорах, які ведуть девелопери нерухомості, що нічого не знають про Росію та Україну в ĸонтеĸсті війни Росії проти України.” (https://www.pravda.com.ua/articles/2026/03/23/8026713/).

Ця оцінка підкреслює ключову проблему: відхід від принципу професійності у формуванні влади неминуче призводить до стратегічних помилок і послаблення держави.

Узагальнюючи цю думку, американський політолог Збігнєв Бжезінський сформулював фундаментальний принцип функціонування держав:

“Держави не гинуть від воєн – вони гинуть від деградації ЕЛІТ. Коли правлячий клас стає неспроможним керувати, країна слабшає незалежно від того, які зовнішні загрози вона має”.

Завдання інтелектуалів – як професійної, так і справжньої політичної еліти, тобто “філософів” за визначенням Платон, полягає в тому, щоб “стежити за тим, щоби демократія не зникла”. Цю ж думку, по-своєму, підкреслював і Альберт Ейнштейн: “життя – це як їзда на велосипеді: щоб утримати рівновагу, треба рухатися”.

Це означає, що демократія не може існувати без постійного розвитку й осмислення власного досвіду. Прогрес базується на знаннях і досвіді, але починається не лише з відповіді на запитання “чого ми хочемо?”, а передусім – “чого ми більше не хочемо”. Саме усвідомлення попередніх помилок і негативного досвіду формує основу руху вперед.

Водночас цього недостатньо. Без чітко сформульованої мети й розуміння правильного напряму розвитку завжди зберігається ризик регресу – повернення до старих помилок у нових умовах. Тому справжні маркери прогресу мають спиратися як на знання і досвід, так і на розуміння ознак деградації.

У цьому контексті важливо усвідомлювати: демократія не є природним або гарантованим станом суспільства. Це складна система організації влади, яка потребує свідомого будівництва, постійної підтримки та самодисципліни громадян. Її головна цінність – захист прав і свобод людини, який можливий лише за наявності сильних інституцій, ефективних правових механізмів і усталених процедур.

Поки ці інституції не стають історичною традицією, загроза відкату до автократії залишається постійною. Історія не знає моделей влади, які б без зусиль з боку еліт і суспільства гарантували права і свободи людини. Натомість для автократій характерні інші риси: самозбагачення політичних еліт, прагнення до неконтрольованої влади та вибіркове правосуддя за принципом: “нам – усе, ворогам – закон і покарання”. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68b5ebc21a8c2/)

На жаль, за роки незалежності України жодна парламентська політична партія не запропонувала цілісної стратегії і плану побудови демократії. Політичні еліти, які перебували при владі, не узагальнювали належним чином історичний досвід України та світу, не мислили стратегічно і часто ігнорували аналітику та пропозиції науковців і представників професійних еліт. (https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/)

Як наслідок, замість побудови повноцінної демократії відповідно до об’єктивних законів її розвитку та вимог Конституції України відбулася лише імітація цього процесу.

У таких умовах оновлення політичних еліт за рахунок професійних кадрів стало практично неможливим. Ба більше, з кожним новим виборчим циклом псевдополітичні еліти дедалі більше втрачали якість – ставали менш професійними, більш корумпованими, а подекуди й люмпенізованими.

Починаючи з першого Помаранчевого Майдану, ці процеси лише поглиблювалися: політичні еліти поступово опинилися під тіньовим впливом олігархічно-кланових груп. Показовим прикладом таких тенденцій можна вважати політичну кар’єру Михайла Гаврилюка: перехід від символу протесту до парламентської діяльності продемонстрував, що особиста сміливість, безперечно важлива чеснота, сама по собі не є достатньою для ефективного державотворення та управління.

Натомість вирішальними для якісного управління державою є рівень освіти, професійний досвід, культура, а також здатність до стратегічного мислення і системного бачення процесів.

Цю залежність між якістю еліт і середовищем їх формування пояснював американський дослідник Жак Фреско: “Наші звичаї, поведінка і цінності є побічними продуктами нашої культури. Ніхто не народжується із жадібністю, забобонами, фанатизмом, патріотизмом і ненавистю; це все вивчені моделі поведінки. Якщо навколишнє середовище не змінюється, така поведінка повторюватиметься“.

Таким чином, деградація політичних еліт є не лише наслідком індивідуальних якостей окремих людей, а й відображенням середовища, в якому вони формуються та відтворюються.

Змінити навколишнє середовище в Україні без оновлення політичних еліт за рахунок нових архітекторів і державних будівничих із числа професійних еліт практично неможливо.

Ключову роль у цьому процесі мають відіграти нові парламентські партії. Вони повинні не лише розуміти закони побудови демократії, а й мати чітку ідеологію, довгострокову стратегію та реалістичні програми її розвитку.

Водночас цього недостатньо без підтримки з боку суспільних інституцій. Разом із професійними та незалежними медіа, а також фаховими політологами й соціологами, ці політичні сили мають сприяти підвищенню правової культури виборців.

Саме така взаємодія створює передумови для ефективного функціонування демократії. Свобода слова, продумані стратегії реформ державного управління та місцевого самоврядування стають ключовими інструментами забезпечення прозорості влади, її підзвітності суспільству, а також стримування зловживань, корупції та авторитаризму.

Читати з цієї ж тематики: 
Тези до Плану і Стратегії Відновлення України (частина 1)

Тези до Плану і Стратегії Відновлення Економіки України (частина 2)

Тези до Плану і Стратегії Відновлення Економіки України (частина 3) Формула економічного

Тези до Плану і Стратегії відновлення України – ЄДСМ (частина 4)

Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.)

Сміливість незнання не звільняє від відповідальності. Хибні дії чи бездіяльність на підставі самозакоханості і амбіцій, без фахових знань, досвіду і вміння передбачувати – ведуть до злочинів. В масштабі країни – до трагедій народів. ПОЛІТИКА – це наука про невідворотнє і мистецтво можливого. Із ВМІННЯМ, керуючись ЗНАННЯМ ЗАКОНІВ про НЕВІДВОРОТНЄ і МИСТЕЦТВОМ МОЖЛИВОГО, створювати відповідні стратегічні зв’язки у потрібному місці і в потрібний час. Стати справжньою ПОЛІТИЧНОЮ ЕЛІТОЮ, оминаючи ЕЛІТУ ПРОФЕСІЙНУ – неможливо.

“Еліта – це люди, котрі вміють дивитись далеко вперед і зберігають головне – ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ”. “Еліта – це люди, які відзначаються життєвою мудрістю. МУДРІСТЬ полягає не тільки в знаннях, бо хтось може мати великі знання, а не бути мудрим. МУДРІСТЬ – це здатність побачити дійсність в її контексті, ЦІЛІСНО”. (Кардинал Любомир Гузар, 1933- 2017 рр.)

Досвід історичного розвитку людства свідчить: ДОЛЯ держав і народів залежить від стану та якості СУСПІЛЬСТВА, ЕЛІТИ і СТРАТЕГІЇ.

А якість і стан останніх, своєю чергою, залежать від змісту діяльності трьох державних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової, а також однієї недержавної – засобів масової інформації (ЗМІ).

Саме тому журналістів, політологів і соціологів часто називають “четвертою гілкою влади”.

В умовах інформаційного вибуху XXI століття її вплив на процеси в державі важко переоцінити.

Усі ці чотири гілки влади своєю діяльністю формують політичну культуру суспільства. Вони також створюють імідж або руйнують репутацію кращих представників суспільства – еліти професійної. Остання є єдиним джерелом формування справжньої політичної еліти в країні. Однак перехід однієї в іншу можливий лише внаслідок виборів.

Ці ж чотири гілки влади або популяризують правильні стратегії розвитку країни, або приховують і замовчують їх. Розробляти стратегії можуть лише фахівці з професійних еліт. Аматори “з вулиці” не здатні цього зробити.

Відомо, що той, хто контролює інформацію, контролює і свідомість суспільства. Тому “четверта гілка влади” разом із трьома державними несе відповідальність за здатність виборців відрізняти справжні професійні еліти від бутафорських.

Останні формуються або з професійних еліт – скарбу і резерву стійкості держави, або з політичних авантюристів і фахових невігласів. Такі особи у владі перетворюються на “корисних ідіотів” для ворогів держави. Без допомоги ЗМІ суспільство стає сліпим і глухим, а прихід до влади моральних і патріотичних професіоналів блокується.

Ще більше ускладнюється доля держав і народів тоді, коли ЗМІ в країні стають повністю залежними від корумпованої влади, олігархів, зовнішнього впливу чи власників-пристосуванців. За таких умов шлях у політику і владу для користолюбних невігласів, псевдоактивістів, популістів-балакунів, бізнес-ділків, шахраїв, а подекуди навіть зрадників і злочинців стає ще відкритішим.

Проголошуючи себе після виборів “новими обличчями при владі” та новою “політичною елітою”, вони насправді залишаються лише маріонетками у “ляльковому політичному театрі”. Їхніми закулісними ляльководами можуть бути верхівка корумпованої влади, “кланові феодали”, олігархи, міжнародні бізнес-групи або спецслужби інших держав. Іноді – все це разом.

Такі псевдоеліти не здатні передбачати майбутнє, виявляти зовнішні й внутрішні загрози, завчасно формувати ефективні стратегії їх подолання та готувати країну до захисту від можливої агресії.

Індикатором цього є прихід у вже корумповану систему влади її колишніх викривачів – журналістів, які зрікаються контролю над нею в інтересах суспільства. Коло замикається. Зробивши собі ім’я як “викривачі влади попередників” і здобувши певний авторитет, вони зраджують і професійну етику, і суспільство. Разом із “новою” владою вони стають лише новими вигодонабувачами старих корупційних схем незмінної системи влади. Вони вже не борються із “системою”, а стають співучасниками її нових злочинів. Ба більше, допомагають знищувати репутації професіоналів, які продовжують боротьбу і змушені публічно викривати її, фактично замінивши дезертирів із ЗМІ.

Ще однією ознакою деградації “четвертої влади” є “робота” політологів, соціологів і ЗМІ, спрямована на замовчування справжніх еліт суспільства та штучне створення іміджу віртуальних псевдо-“політичних еліт” із “нових” кандидатів, зручних для влади та олігархів.

Прикладом цього є вилучення політичної партії “Сила і Честь” зі списків соціологічних опитувань. Опитування, проведене 21.01.2022 р. Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) напередодні повномасштабного вторгнення, фіксувало для її лідера четвертий президентський рейтинг – 9,6% голосів виборців, а також прогнозувало гарантоване проходження партії до Верховної Ради з 7,8% підтримки (https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1090&page=1). Після цього партію було виключено з усіх опитувань.

Партія була чи не єдиною політичною силою, яка чітко закріпила у своєму статуті та програмі власну ідеологію – український неоконсерватизм – і стратегічну мету: розбудову демократії. На парламентських виборах її підтримали близько двох мільйонів виборців. Із понад 600 її депутатів у місцевому самоврядуванні багато хто добровільно пішов на фронт і віддав життя за Батьківщину. На їхню честь випускають поштові марки, їхніми іменами називають вулиці.Серед них – Герой України, повітряний ас, полковник Олександр Оксанченко, морський піхотинець Іван Фунтовий, десантники Руслан Шевчук, Віктор Гончарук, Максим Максименко…

Наслідком таких процесів у суспільстві стає цементування олігархічної та феодально-кланової влади. Депрофесіоналізація державного управління драматично прискорюється, а ймовірність появи в ньому людей, “котрі вміють дивитися далеко вперед і зберігають головне – людську гідність”, стрімко зменшується. Ілюстративні приклади- поруч. Досить порівняти мудрість генерала Джорджа Вашингтона із заявами тодішнього Секретаря РНБО, ветеринара за фахом, зробленими під час війни в Україні.

–

Попри те, що досвідчені кадрові військові надавали достатньо обґрунтовані прогнози та застереження щодо необхідності негайної підготовки до війни, зокрема: запровадження воєнного стану, відновлення перевіреної часом мобілізаційної системи, проведення завчасної мобілізації зі створенням відповідних оперативно-стратегічних резервів, переведення ВПК на воєнні рейки, переозброєння насамперед ППО, ПРО і ВПС, а також завчасне розгортання багатошарової стратегічної оборони по всьому периметру російсько-білоруського кордону.

Чиї автоматники стріляли в людей, та як Путін пошився, телеканал TVi, 11 бер. 2014 р., https://youtu.be/H3xX-6P2uN4?si=d7gShA_2lNJNKjyV

–

Що ж до ознак псевдоеліт, то вони давно відомі. Те, що українське суспільство досі не вміє їх розпізнавати, є ще одним свідченням якості роботи “четвертої гілки влади”. Ще у XIX столітті Гюстав Лебон, засновник соціальної психології, влучно охарактеризував таких діячів: “Ті, хто вміє вводити натовп в оману, легко стають його повелителями; той же, хто намагається наставити його на розум, завжди стає його жертвою”.

Приклади з новітньої історії України – поруч: два Майдани спротиву 2004 і 2014 років. За свідченням їхнього учасника Степана Хмари, “до влади приходили не Майдани, а сцена Майданів”. Водночас застереження з боку керівництва СБУ звучали ще у 2004 році: “На протести вийдуть ті, хто вірить і готовий боротися за свободу і демократію, але владу отримають ті, хто вже був при старій системі влади. Боротися за зміну системи влади вони не будуть, бо є прихильниками авторитаризму і корупції. Майдан їм потрібен, щоб очолити владу. Їхня прихована мрія – необмежена ніким і нічим влада, на кшталт російської диктатури“.

Після Майдану 2004 року кадрові професіонали, які “наставляли на розум” і запобігли першій спробі Віктор Янукович захопити владу та кровопролиттю в Україні, були звільнені – з порушенням Конституції і законів України, “по-революційному”. Владу було наповнено псевдореволюціонерами, оскільки жодної революції у класичному розумінні цього слова – “докорінної зміни системи влади” – не відбулося. Навіть реформувати її ніхто не збирався.

Ще раз підтвердилася антична теза: “влада, не керована мудрістю, призводить до безладдя і несправедливості” (Сократ, V ст. до н. е.), “ті, хто купують владу за гроші, звикають отримувати з неї прибуток” (Аристотель, IV ст. до н. е.).

Причиною краху ідеалів Майдану 2004 року було те, що громадянське суспільство в Україні лише формувалося. Справжніх політичних еліт, планів і стратегій розбудови демократії не було. Сила Майдану полягала у середньому класі, який був невдоволений повільними темпами правових реформ і втратою довіри до влади. Його чисельність тоді була найвищою за всі роки незалежності України. Темпи економічного зростання становили 12,1% ВНП на рік – один із найвищих показників у Європі.

Неготовність псевдодемократів до реформ і зрада ідеалів Майдану коштували “народному президенту” Віктор Ющенко втрати підтримки суспільства і відмови у переобранні на другий термін. На виборах 2010 року він набрав 5,45%.

Прийнявши країну з темпами зростання ВНП на рівні 12,1%, він залишив посаду президента за умов їх зниження майже в чотири рази – до 3,8%. Система влади стала ще більш корумпованою й авторитарною. З органів державної влади було витіснено десятки тисяч найбільш підготовлених кадрових професіоналів. Низка надбагатіїв перетворилася на повноцінних олігархів. Зруйновані правові процедури кадрових призначень, закриття кримінальних справ щодо оточення Януковича та кулуарні домовленості з ним відкрили йому шлях до президентства.

Перші два президенти України хоча б зізнавалися, що не володіли законами розбудови демократії. В інтерв’ю газеті “День” напередодні виборів 2019 року президент Леонід Кравчук ще раз це підтвердив. На запитання: “Що пішло не так і чому Україна й далі залишається нереформованою?” – він відповів: “У 1991 році проголосили, що Україна стала… демократичною державою. А люди? Ми раптом почали будувати нову державу. Знань нової системи не було, хоча ми були освіченими людьми: в Україні на тисячу населення припадало понад 900 осіб із середньою і вищою освітою. Але ці знання були зовсім протилежними до того, що нам потрібно було в новій Україні… Почали будувати країну, яка не відповідає прагненням народу, а відповідає політичному класу, непридатному бути політичним класом незалежної України. Приймалися рішення, закони, які не відповідали інтересам народу. Така ситуація зберігається і досі…”.

На запитання, якою має бути національна ідея України, Леонід Кравчук зазначив: “Національна ідея… це жити незалежно, демократично і багато. Не треба навіть уточнювати: багато духовно чи матеріально? Незалежно та демократично – об’єднує все… Ми стали на дорогу демократії і це єдине правильне рішення… головне – це боротьба з корупцією, з невизначеністю, невіглаством, двовладдям, невідповідальним управлінням державою…треба відкрити можливість людям достойно жити і заробляти, забезпечити демократію не на словах, а на ділі, незалежність не на словах, а насправді”.

У цьому ж інтерв’ю він застеріг: “Ці (президентські) вибори можуть бути нашою “останньою помилкою””. (https://day.kyiv.ua/article/podrobytsi-litnya-shkola-zhurnalistyky/tsi-vybory-mozhut-buty-nashoyu-ostannoyu-pomylkoyu).

Як управлінці радянської школи, перші два президенти хоча б поважали фаховий професіоналізм. Інше питання – доля кадрових професіоналів у СРСР, однак фактом є те, що в роки громадянської війни понад 60% офіцерів імператорської армії були залучені до Червоної армії. Перші два президенти України, маючи попередній управлінський досвід, дотримувалися визначених процедур під час призначень: враховували освіту, фахову підготовку, попередній досвід кандидатів, а також наявність компрометуючих матеріалів.

Після “революційних” новацій у кадровій політиці Віктора Ющенка усі наступні президенти зреклися таких процедур. Після епохи “любих друзів” головним критерієм добору стала особиста лояльність.

Уперше з 2005 р. наявність іноземного громадянства у кандидата перестала бути перешкодою для урядових призначень. Перший проєкт закону про громадське мовлення був торпедований “народним президентом”. Фінансами почали займатися ті, хто тримав кошти в офшорах, медициною – ті, хто лікувався за кордоном, а освітою – ті, чиї діти навчалися за межами України. Закони почали писати і ухвалювати ті, на кого вони фактично вже не поширювалися.

Для прикладу, керівником “Енергоатому” був призначений випускник академії ФСБ Андрій Деркач. Перед тим як він вийшов на сцену Майдану разом із Ющенком, він переховувався в Росії.

У 2004 р. А. Деркач був фігурантом двох кримінальних справ, розслідування яких СБУ успішно завершувала: створення в СБУ “ситуаційного центру” зі зв’язками з російськими спецслужбами та контрабанда зброї до Сьєрра-Леоне з порушенням санкцій ООН. Вони були закриті новим керівництвом СБУ, як і справи щодо паралельного сервера ЦВК, з’їзду сепаратистів у Сєвєродонецьку та донецької фабрики контрафактних цигарок “Хамадей”.

Якби ці справи були доведені до суду, на що потрібно було лише один-два місяці, реінкарнація Януковича та його політичної сили стала б неможливою…

Далі буде

Особливі вітання — нашим захисникам. Ви — щит і гордість України, справжні герої, які щодня виборюють нашу свободу, захищають родини, землю і майбутнє. Нехай Господь береже вас, нехай кулі оминають, а добро повертає вас додому до рідних.

Схиляємо голови перед пам’яттю Героїв, які віддали життя за Україну. Вічна пам’ять і вічна слава!

Ми на своїй землі. З нами Бог — і Перемога буде за нами!

Щиро бажаємо всім здоров’я, миру, добробуту та єдності. Бережіть себе і своїх близьких!

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Пресслужба Консервативно-демократичної політичної партії «Сила і Честь»

Українська політична система, на жаль, породила надлишок тих, хто прагне використати владу у власних інтересах і відтісняє більш компетентних і відповідальних. У таких умовах держава втрачає керованість і дедалі більше залежить від рішень людей, які діють не в її інтересах. Фактично вона опиняється в становищі, яке я називаю «держава у заручниках».

На відміну від західних сусідів, яких швидко прийняли до Європейського Союзу та НАТО, українців зустріли радше байдужістю. Жодна з цих країн не пережила такого масштабу й тривалості репресій проти мови, традицій, культури, релігії, освіти та інформаційного простору — усього того, що мало вирвати Україну з її історичного місця в європейській цивілізації й втягнути в авторитарну, колоніальну або деградовану азійську модель.

Це були важкі роки: гіперінфляція перевищувала 10 000%; національної валюти не було; економічні зв’язки між колишніми республіками СРСР були зруйновані; державні активи розпродавали за безцінь тим, хто мав тверду валюту; сміття не прибирали, і водночас найбільше вигравали кримінальні угруповання, колишні кадри КДБ та ті, хто контролював ліквідні державні ресурси.

Комуністичні та соціалістичні сили закликали українців повернутися до стабільної й зрозумілої моделі державної власності та контролю. Водночас прихильники «вільного ринку» часто без зайвих сумнівів приймали ідеї «приватизації», «глобалізму», «лібертаріанства» та «ліберальної демократії», які просували західні експерти — щиро налаштовані, але подекуди наївні.

У цій суміші хаосу, кризи, бідності, очікувань і недовіри бракувало головного — компетентного й відповідального політичного та економічного класу, а також чіткої стратегії державотворення. Саме вона мала б перетворити колишню залежну державу з централізованою економікою та репресивною політичною системою на незалежну, суверенну й демократичну країну з ринковою економікою, верховенством права та повагою до громадянських свобод.

У перші роки незалежності більшість західних експертів, зокрема і ЦРУ США, дійшли висновку, що серед пострадянських республік Україна мала найбільші шанси стати сильною, заможною та демократичною державою, адже були наявні всі необхідні передумови для державотворення.

На момент здобуття незалежності вона була найрозвиненішою за рівнем освіти, науки, технологій і промисловості серед колишніх республік СРСР, а також входила до двадцятки найбільш індустріально розвинених країн світу. Українці перебували на передових позиціях у радянській і світовій науці, космічній галузі, медицині, сільському господарстві та інших сферах, а 50 мільйонів громадян мали необхідні знання й навички для роботи в усьому спектрі професій і галузей — від видобувної промисловості до освоєння космосу.

Як найбільша країна Європи, наділена винятковим багатством природних ресурсів і корисних копалин — майже всіма ключовими видами мінералів, що використовуються в сучасній промисловості, від металів до хімічної сировини й будівельних матеріалів; із 25% найродючіших чорноземів світу; розвиненою інфраструктурою; значними запасами ядерної енергії, газу та вугілля — Україна мала всі передумови, щоб стати новим економічним і військовим центром сили в Європі.

Усе, чого бракувало, — це уряду, здатного максимально розкрити цей потенціал: із чіткою стратегією державотворення, спроможного керувати, захищати, інвестувати та визначати пріоритети розвитку економіки.

Саме прихід до влади людей, зацікавлених у владі та власній вигоді, а не в інтересах держави — так званих «слуг народу» — зруйнував країну й водночас підштовхнув Путіна до вторгнення.

З огляду на всі ці переваги постає запитання: що сталося і де була професійна політична еліта протягом 30 років — від 1991 року, коли Україна здобула незалежність, і до початку російського вторгнення, коли країна вже вважалася найбіднішою в Європі.

Упродовж цих років Росія, не змирившись із втратою України, уважно стежила за нею й постійно втручалася у внутрішні справи: впливала на вибори, підкуповувала політиків та лідерів думок, здійснювала замахи й тиск на проукраїнських громадських діячів, поширювала пропаганду та шукала будь-які можливості послабити й дискредитувати Україну, ускладнюючи її рух до інтеграції із Заходом.

Це були також роки, коли сотні тисяч людей двічі виходили на вулиці Києва в морозні зими. Серед них була й професійна політична еліта, яка протестувала проти тих, хто провалив державотворення.

Усе це, однак, не було фатальним — із цим ще можна було впоратися. Країну зруйнувало — і, можливо, навіть підштовхнуло Путіна до вторгнення — інше: до влади раз за разом приходили люди, для яких головними були влада й власна вигода, а не інтереси держави — так звані «слуги народу». Їхнім пріоритетом було збагачення через корупцію або відверте розкрадання державних активів, до яких вони мали доступ.

Навіть ті, хто особисто не зловживав довірою суспільства, часто призначали на посади родичів чи знайомих — або людей без належної кваліфікації. Ба більше, компетентних і чесних державних службовців та експертів нерідко відтісняли, звільняючи місце для тих, хто тримався на політичному протекціонізмі.

В ці роки Україні були потрібні не поверхові гасла про «глобалізм», «лібертаріанство» чи «ліберальну демократію», а державне регулювання, контроль і облік як цивільних, так і військових стратегічних ресурсів; субсидії та кредити для ключових галузей і застарілих підприємств; сприятлива податкова політика для малого й середнього бізнесу; а також захист національної промисловості від зовнішньої конкуренції.

Особливо важливим могло б стати запровадження податкових пільг для підприємств, які інвестують, принаймні частково, у додаткові виробничі процеси, що дають змогу перетворювати сировину (наприклад, титанову руду) на готову продукцію (як-от зубні імпланти або рами для велосипедів).

Потрібні були й дипломатичні зусилля, щоб забезпечити взаємний доступ до зовнішніх ринків.

Попри Будапештський меморандум, військово-промисловий комплекс України потребував ретельного державного контролю та обліку своїх значних активів і запасів — щоб на продаж або утилізацію йшло лише надлишкове чи очевидно застаріле озброєння, а вітчизняні виробники отримували підтримку у створенні сучаснішої та різноманітнішої військової техніки як для експорту, так і для внутрішніх потреб.

Україна нині стоїть на роздоріжжі. Коли мир нарешті буде відновлено, повернення дискредитованої й непрофесійної політичної «еліти» більше не можна допустити. Під час відбудови зруйнованої війною країни потрібно зробити так, щоб Україна позбулася старих практик і рухалася вперед із новою — професійною — політичною та економічною елітою: патріотичною, компетентною й чесною, здатною реалізувати чітку стратегію розвитку.

Потрібно визначити необхідний рівень участі держави, який унеможливить корупцію, усуне політичне кумівство, винагороджуватиме професіоналізм, обмежить вплив олігархів на політику, відновить чесну судову систему та забезпечить підтримку і захист національної промисловості, що сприятиме розвитку малого й середнього бізнесу та швидкому зростанню середнього класу.

Особливо важливо усвідомити, що і державний, і приватний сектори відіграють незамінну роль. Демократія, безпека та добробут можливі лише за умови належного балансу між публічними та приватними інтересами.

Автор: Ігор Смешко.

Джерело: https://www.kyivpost.com/uk/opinion/73106

Ця ініціатива вже кілька років реалізується в межах проєкту Першої леді України Олени Зеленської і має надзвичайно важливе значення саме сьогодні — в умовах війни, коли боротьба за Україну точиться не лише на полі бою, а й у сфері пам’яті, історії, культури та сенсів.

Особливо знаково, що серед переданих книг — «Нариси з історії України» Ігоря Смешка.

«Нариси з історії України» — книга, що руйнує імперські міфи

Уявіть, що ви тримаєте в руках не просто книгу, а ключ до історичної пам’яті, який відкриває забуті й навмисно спотворені сторінки справжньої історії України.

Автор книги — Ігор Смешко, президент Центру стратегічних досліджень та аналізу, військовий, науковий і державний діяч, генерал-полковник, доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Надзвичайний і Повноважний Посол України.

Його книга, яку Ігор Петрович презентував в Києві ще у травні 2023 року— це не лише історичне дослідження.
Це інтелектуальна зброя України, яка аргументовано, фактами і першоджерелами руйнує російські імперські наративи.

У «Нарисах з історії України» Ігор Смешко:

— розвінчує міфи про «єдиний народ» та «спільну історію», які десятиліттями нав’язувалися Кремлем;
— показує самостійний цивілізаційний шлях України — мовний, культурний, інституційний та політичний;
— дає відповідь на фундаментальне питання: що становить основу європейської цивілізації — і яку роль у її формуванні відігравала Україна;
— формулює бачення української національної ідеї та окреслює три закони демократії як основу побудови сильної, модерної, європейської держави.

Ця праця — значно більше, ніж збірка історичних есе. Це голос опору дезінформації, щит проти фейків і аргумент у боротьбі за історичну правду.

Не випадково саме ця книга фактично стала антидотом проти кремлівських історичних інформотруєнь, які роками нав’язувалися Україні й світові.

Саме тому книга опинилася і під прицілом російських пропагандистів, які назвали її «інформаційною спецоперацією проти Кремля».
І це, по суті, лише підтверджує її силу та значення.

Окремо варто наголосити, що книга має дві унікальні передмови-рецензії:

— від Карла Габсбурґа-Лотаринзького — ерцгерцога, колишнього депутата Європарламенту, відомого австрійського та європейського консервативного політика і журналіста;

— від Джорджа (Юрія) Волошина — доктора права, колишнього Голови Служби Безпеки і Захисту Цивільного Персоналу в адміністраціях президентів США Рональда Рейгана та Джорджа Буша-старшого.

https://sylaichest.org/igor-smeshko-prezentuvav-narysy-z-istoriyi-ukrayiny/

Показово, що нещодавно високу оцінку праці Ігоря Смешка дав і Голова СБУ Василь Малюк, наголосивши, що книга переконливо спростовує російський наратив про Україну як «Малоросію» чи «підчерев’я» Росії, а її головна сила — в опорі на факти, документи та тексти першоджерел, а не на політичні вигадки чи пропагандистські штампи.

Книга, яка вже стала міжнародним бестселером

Сьогодні «Нариси з історії України» вже здобули визнання далеко за межами України.
Книга отримує численні позитивні відгуки від читачів у світі, зокрема на Amazon, і дедалі більше утверджується як одна з найважливіших сучасних українських праць, що пояснює світові історичну правду про Україну.

Її високо оцінив, зокрема, Майкл Віллард — авторитетний публіцист, політичний аналітик та президент міжнародної PR-агенції The Willard Group.

https://sylaichest.org/majkl-villard-igor-smeshko-krok-za-krokom-logichno-rozvinchuye-istorychni-mify-ta-naratyvy-kremlivskoyi-propagandy/

Надзвичайно важливо й те, що книга вже доступна українською, англійською, французькою та болгарською мовами, а також готується до виходу німецьке видання.

Тобто це вже не лише українська книга для українського читача.
Це — книга для Європи і світу, яка допомагає зрозуміти, ким є Україна насправді.

Те, що «Нариси з історії України» опинилися саме у бібліотеці Страсбурга, має особливий символізм.

Страсбург — це не просто місто.
Це один із центрів європейської політичної, правової та інтелектуальної думки.

І коли в його університетській бібліотеці з’являються книги, які розповідають правду про Україну, — це означає, що Україна все глибше входить у європейський інтелектуальний простір не як об’єкт співчуття, а як суб’єкт історії, культури, думки і державницької традиції.

Саме тому українська книжкова поличка у Страсбурзі — це не просто добірка видань на полиці.

Це:
— простір української присутності;
— форма публічної дипломатії;
— інструмент захисту історичної правди;
— і водночас — міст між Україною та Європою.

Щира подяка всім, хто долучився до цієї важливої справи: Асоціації «МІСТ Франція–Україна», Асоціації «Дивись Українське» на чолі з Андрієм Різолем, а також усім, хто підтримує українську культуру, пам’ять і правду в Європі.

Сьогодні під час війни надзвичайно важливо, щоб Україну не лише підтримували — а й розуміли.

А для цього потрібна активна пропагандистська робота та активна публічна дипломатія і в першу чергу – книги, які не просто інформують, а формують свідомість.

Саме такою книгою є «Нариси з історії України» Ігоря Смешка.

Це багатомовне видання, яке справді варто читати, яке має бути там, де формується європейська думка.

#Україна #Страсбург #ІгорСмешко #ІсторіяУкраїни #КультурнаДипломатія #УкраїнськаКнижковаПоличка #ІсторіяУкраїни #Європа  #УкраїнськаІдентичність #КнижкиПроУкраїну #ПравдаПроУкраїну

Україна, безумовно, вдячна американським і європейським партнерам за допомогу в ключовий момент нашої історії. Проте американські та європейські лідери також мають пам’ятати: сьогодні від долі України залежить не лише доля Європи, а й значною мірою – доля всього Cвіту (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69248e0365d8b/).

Про це британський дослідник Ланселот Лоутон попереджав у Лондоні ще напередодні Другої світової війни: “…Українська нацiя – це реальнiсть, яка має пiд собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров’ю… Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом належить до родини європейських нацiй… Вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи” (виступ Ланселота Лоутона в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї 29 травня 1935 р iз доповiддю “Українське питання”, https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/7/34771/).

У 1935 році слова Ланселота Лоутона в стінах Британського парламенту не були почуті провідними державами світу. Розв’язана ж у 2014 році Росією війна проти України, де-факто і у нашому столітті поставила світ на межу Третьої світової війни. Із арсеналами ядерної зброї у противників, які здатні знищити життя на нашій Планеті… (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6815eb243fcc4/).

Сучасна героїчна боротьба українського народу за захист євроатлантичних демократичних цінностей із другою, по ядерному потенціалу, євразійською державою є приводом замислитися про майбутнє нашого континенту і Світу. По суті, це боротьба за демократію проти авторитаризму. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68b5ebc21a8c2/).

Україна не раз приймала на себе удари із боку сил цивілізаційного регресу. Які були направлені не тільки проти неї. Сучасна війна Росії проти України – це не лише спроба відновлення імперії. Адже навіть минула радянська імперія, бодай на словах, сповідувала “всесвітнє комуністичне братство пролетаріату”. Нова націонал – шовіністична імперія в Росії, у разі її створення, не зупиниться лише на територіальних захопленнях в Україні.

Росія вже сьогодні проголошує своїм ворогом усю Європу і “колективний Захід”, які нібито становлять для неї безпосередню загрозу та, водночас, є перешкодою в будівництві “особливого російського світу” із його “власним цивілізаційним шляхом” із амбіціям на світове лідерство.

У XX столітті американський політолог Збігнєв Бжезінський неодноразово наголошував, що без України Росія перестає бути імперією, а в разі приєднання України Російська імперія, як фенікс, буде завжди відроджуватися. У цьому і полягає головна причина розв’язання Росією у 2014 році війни проти України. А також – причина її “фантомного болю” щоразу, коли ця євразійська імперія втрачає Україну, оскільки без неї вона поступово перетворюється на азійську Московію. Звідси – заперечення фактів історії, державна пропаганда про “єдиний руський народ, спільну історію і державу”. А головне – заперечення права України на власну державність, територію, природні і людські ресурси, тому що успіх будівництва європейської форми демократії в Україні є загрозою авторитарно-азійській формі управління Росії. Все це зайвий раз свідчить: “доля не лише Європи, але й всього Світу буде знову залежати від долі України”.

Українці і раніше, історично, боролися не лише за власну свободу. Ціною життя десятків мільйонів власного народу, Україна і раніше захищала свободу народів Європи, беручи на себе головний удар з боку сил цивілізаційного регресу. Які приходили в Європу не лише із Сходу, із Азії, але й часом народжувались всередині самої Європи у формі більшовизму і фашизму…

Боротьба із російським більшовизмом забрала життя десятків мільйонів українців. З точки зору світової історії жертви українців були не марні, вони зменшили потенціал просування більшовизму в Європі і світу. Але ціна для українського народу була жахливою. Геноцид народу України внаслідок створених більшовиками голодоморів забрали життя понад 2 мільйона українців, із 1921 по 1923 рр., біля 10 мільйонів із 1932 по 1933 рр. та біля 1 мільйона із 1946 по 1947 роки. До цього додайте багатомільйонні жертви Першої світової війни, революції і громадянської війни в Росії, десятиліть українських визвольних змагань в рамках нової більшовицької імперії, а також – сталінських репресій…

Завдяки внеску України у перемогу над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні (1939-1945 рр.) було врятовано життя мільйонів – як інших європейських народів, так і американців. До відкриття у 1944 році західними союзниками Другого фронту у Європі українці вже три роки поспіль знищували кращі сили Вермахту, зменшуючи загрозу, у тому числі й для США, і тим самим зберігали життя і їхнім солдатам. До речі, завдяки 10 мільйонам загиблих українців, з яких 3 мільйони – у діючій армії, США уникали необхідності висаджуватись у Західній Європі до 1944 року. Історичним фактом є те, що саме на Східному фронті вели бої понад 70% німецьких дивізій, знищення яких, до чого суттєво доклалися українці, врятувало життя мільйонам на Заході, включно з американцями.

Час називати речі своїми іменами. Україні є чим пишатися, а США та Європі є – за що її поважати.

Передусім – за унікальний вчинок в історії людства: добровільне знищення третього у світі за розміром арсеналу ядерної зброї. При тому, що жоден європейський народ не віддавав до того стільки крові за свободу нашого континенту від азійських загарбників і європейських диктаторів, як український. Вчинок, який найімовірніше, на жаль – не буде більше мати прецедентів у світовій історії. Особливо беручі до уваги кількість жертв, руйнацій і страждань українців внаслідок нової війни Росії проти України (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/680a926b137ec/).

Після брутального порушення Москвою Будапештського меморандуму і небажання інших ядерних країн – його підписантів, забезпечити дієздатність міжнародного права і гарантії безпеки України, жоден із народів світу більше не зробить подібного внеску в зміцнення безпеки інших, за рахунок зменшення безпеки власної. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6899fefc8907f/) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/689c882d66f24/).

Знищення третього світового арсеналу ядерної зброї – в рази збільшило безпеку Сполучених Штатів. Це ще й заощадило їм трильйони доларів на нові розробки і розгортання засобів власної протиракетної оборони та активного реагування проти цього арсеналу. Відверто кажучи, відмова України від ядерної зброї – це найбільша інвестиція в безпеку Сполучених Штатів. Тому що це 176 міжконтинентальних балістичних ракет з 10-ма боєголовками на кожній. З фінансової точки зору, це був важкий тягар, який був скинутий з плечей Сполучених Штатів. США мають про це пам’ятати. Одночасно, це роззброїло Україну, без будь-якої компенсації її оборонній спроможності. Що додатково спровокувало другу ядерну державу світу – Росію на війну проти неї.

Українці і наразі, щодня, сплачують за свою щедрість і політичний романтизм ядерного роззброєння – страшну ціну. Мільйони залишили Україну, мільйони стали внутрішньо переміщеними особами, більше сотні тисяч загиблих серед найкращих патріотів України, руйнація економіки, окупація 20 % території країни і війна – яка точиться проти неї вже дванадцять років поспіль.

Настав час говорити американським і європейським народам гірку правду. Лише правда здатна лікувати. Демократії Заходу – під черговою загрозою їхніх руйнувань. Щоб подолати суспільні настрої невиправданого пацифізму і втоми від думок про невідворотне посилення зовнішньої і внутрішньої обороноздатності демократій, потрібна нова скоординована стратегія усіх демократичних країн Заходу.

Починати потрібно з донесення до їхніх громадян західних країн правди про Україну. Про історію її народу і її суто європейського типу державність, починаючи із середньовіччя. Україна – не “бідний родич” і не утриманець Заходу, а його щирий європейський союзник, могутній духом свого народу і мужністю своїх солдат.

Західна підтримка України має базуватися на розумінні того факту, що безпека країн НАТО починається в Україні. Україна захищає наразі не лише себе, а й усю Європу і весь світ від ядерної імперської диктатури. Кожен український солдат, який захищає лінію фронту, зменшує ризик прямої конфронтації НАТО з Росією.

І нарешті, якщо Захід і далі планує жити у світі свободи, а не у світі ядерного шантажу та імперського реваншизму, він має зрозуміти просту істину: Україна сьогодні є не периферією європейської безпеки, а її передовою лінією. І саме тут вирішується не лише доля України – а й майбутнє всієї євроатлантичної цивілізації.

Джерело: https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69c6dc674547d/

English version: On ”Secret Societies”, the Political Elite, the Ability to Foresee, the Dignity and Transparency of the Authorities, and Responsibility for the Culture of Societies during Elections – from the Perspective of the Media, https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69cba29c560ed/

#Смешко #новини #Україна #війна

Поєднання політичного, економічного, культурного, інфраструктурного і воєнного потенціалів цих країн здатне серйозно вплинути на стратегічний баланс сил не тільки в Європі, але й у світі, між «старими » і «новими» центрами впливу.

Контури цієї Конфедерації уже вимальовуються у можливій взаємодії Великої Британії, Польщі, України, країн Балтії і  Північної Європи, а також країн Веймарського трикутника і Балканських країн. У подібній Конфедерації роль людського капіталу, економіки, науки, технологій, природних ресурсів, ринку і Армії України – важко переоцінити. Україна при цьому назавжди би позбавлялась ролі об’єкту протистояння у центрі Європи і стала би активним суб’єктом її подальшого об’єднання, просування її культурного і цивілізаційного впливу на інші країни світу, перш за все, в Євразії.

Так, цілком об’єктивно і зі значною часткою здорового оптимізму ще донедавна бачилося майбутнє нашого регіону у багатьох столицях держав Центральної і Східної Європи, зокрема й в Києві.

Однак, після лютого 2022 року ситуація в нашому регіону зазнала більш ніж суттєвих змін: на тлі абсолютно варварської і масштабної агресії РФ проти України, в Словаччині, Польщі, Чехії до влади прийшли політичні сили, частина з яких сповідують відвертий національний егоїзм, ознаками якого є політична короткозорість і брак стратегічного бачення. Здається, що ці події застали багатьох в Києві явно зненацька. І, оскільки у зазначених країнах залишається надзвичайно багато наших щирих друзів і відданих партнерів, системний і фаховий моніторинг ситуації в сусідніх державах має бути одним з головних пріоритетів нашої дипломатії.

Хотілося б, щоби на квітневих виборах в Угорщині – цій важливій для нас країні – перемогли б не примітивна політична кон’юнктура, а здоровий глузд і бачення можливостей для добросусідської взаємодії.

При цьому Україна вже сьогодні має зробити певну переоцінку своєї політики у регіоні на засадах реалізму і, безсумнівно, виходячи з політичної підтримки і обсягів допомоги, що надається нам у протидії російській агресії.

Насамперед, це звичайно наші північні сусіди. Зокрема, як було зазначено у Спільній заяві лідерів України і країн Північної Європи та Балтії (президенти Фінляндії, Латвії, Литви та України, а також прем’єр-міністри Данії, Естонії, Ісландії, Норвегії та Швеції) з нагоди третьої річниці повномасштабної агресії Росії проти України від 24 лютого 2025 року: «Ми підтверджуємо нашу непохитну підтримку незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України. Нашим головним пріоритетом є зміцнення України.… Ми зобов’язуємося надавати більше підтримки Україні, включно із засобами протиповітряної оборони та боєприпасами. Ми зобов’язуємося більше інвестувати в українську оборонну промисловість. …. Ми також наголошуємо на нашій непохитній підтримці інтеграції України в Європейський Союз». https://www.president.gov.ua/news/spilna-zayava-lideriv-ukrayini-i-krayin-pivnichnoyi-yevropi-96301

Це також було підтверджено у Спільній заяві України та країн Північної Європи і Балтії на Раді міністрів закордонних справ ОБСЄ 5 грудня 2025 року від імені Данії, Естонії, Фінляндії, Ісландії, Латвії, Литви, Норвегії, Швеції та України6: «Ми бачимо, що найбільш відданими і непохитними партнерами нашої держави залишаються країни Північної Європи. Від самого початку російської агресивної війни ми стояли на боці України й продовжимо це робити. Наша рішучість ґрунтується на розумінні того, що йдеться не лише про безпеку України, а й про ширшу безпеку Європи та про фундаментальний принцип, що суверенні кордони не можуть бути змінені силою, як це закріплено в Статуті ООН та Гельсінкському Заключному акті. Тому ми й надалі будемо озброювати Україну та зміцнювати оборону Європи, щоб стримати подальшу російську агресію.» https://mfa.gov.ua/news/spilna-zayava-ukrayini-ta-krayin-pivnichnoyi-yevropi-i-baltiyi-na-radi-ministriv-zakordonnih-sprav-obsye-2025

На цьому було ще раз наголошено 24 лютого 2026 року в Києві, у четверті роковини з початку повномасштабного російського вторгнення під час саміту Україна – країни Північної Європи та Балтії. Лідери цих держав висловили свою підтримку Україні та солідарність з українським народом, який бореться проти російської агресії, а також зазначили, що Україна має отримати надійні та юридично зобов’язувальні гарантії безпеки, щоб запобігти подальшій агресії та забезпечити тривалу стабільність у всій Європі. Партнери наголосили, що безпека України нерозривно пов’язана з євроатлантичною безпекою.  https://www.president.gov.ua/news/pidtrimka-spravedlivogo-j-trivalogo-miru-u-kiyevi-vidbuvsya-103081

За результатами минулого року стало відомо, що інституції Європейського Союзу та окремі європейські країни змогли протягом 2025 року фактично перекрити припинення військової й економічної допомоги України з боку США. Згідно з наявними даними, впродовж 2025 року європейська військова допомога Україні зросла на 67% порівняно з середнім показником 2022-2024 років. При цьому, в 2025 році загалом 62% усієї європейської військової допомоги припало на країни Західної Європи, де найбільший внесок забезпечили Німеччина та Великобританія. Північна Європа стала другою за обсягами донорською групою – її частка зросла з 18% у 2022 році до 36% у 2023-му та залишалася високою й надалі. Тим часом внесок Східної та Південної Європи суттєво зменшився. А ось частка країн Східної Європи скоротилася з 17% у 2022 році до 2% у 2025-му. Щодо південно-європейських країн, то їхня частка в загальному обсягу європейської військової допомоги Україні знизилася з семи до трьох відсотків. https://www.dw.com/uk/evropa-stala-golovnim-donorom-ukraini-pid-cas-vijni-doslidzenna/a-75904879

Тож, очевидно, що поруч з Британією та Німеччиною, такі країни, як Данія, Естонія, Фінляндії, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Швеція тепер мають бути серед наших найбільших партнерів і користуватися відповідними преференціями. В наші відносини з ними слід інвестувати політично, економічно, військово-технічно, культурно, інтелектуально тощо. Це має стати запорукою нашої подальшої дружби і взаємовигідного та сталого співробітництва з якомога ширшого кола питань.

Не слід забувати й про Румунію, яка після лютого 2022 року розглядається в НАТО в якості одного зі шляхів постачання необхідної військової допомоги нашій державі. Сьогодні Україна і Румунія здійснюють оборонну співпрацю. Активні двосторонні українсько-румунські стосунки розвиваються у політичній, культурно-гуманітарній, транспортній та інших сферах. Розширюються й експертні контакти. https://cnrs.org.ua/kyyiv-buharest/ Подальше посилення діяльності на цьому напрямі нашої зовнішньої політики вже набуває ознак сталості і системності. Ця тенденція безсумнівно має бути закріплена.

На усяку підтримку наразі заслуговують й наші відносини з сусідньою Молдовою, де попри всі російські спроби дестабілізувати ситуацію, на минулорічних парламентських виборах перемогу здобули саме проєвропейські сили.  https://www.president.gov.ua/news/spilnij-shlyah-do-yevrosoyuzu-j-torgovelno-ekonomichni-vidno-100557

Подальшого поглиблення потребує енергетична та інша співпраця з Хорватією https://www.president.gov.ua/news/prezident-ukrayini-ta-premyer-ministr-horvatiyi-obgovorili-p-103069 Туреччина, Болгарія, Греція, через які забезпечується наш вихід в Середземне море і Атлантичний океан, також потребують нашої системної уваги та інвестицій в розвиток фахової експертизи, вивчення мов, збільшення торговельно-економічних відносин, розширення інфраструктурних проектів.

Усе це має створити для нас наповнене оновленим сенсом «Тримор’я», в рамках якого Україна забезпечуватиме і власні національні інтереси, і взаємозбагачуватиметься задля успішного розвитку Європи, як колиски християнської цивілізації, примноженої здобутками Ренесансу, післявоєнної політичної думки, досягненнями науково-технічного прогресу і об’єднаної спільним баченням загроз та майбутнього розвитку.

Автор: Олег Бєлоколос— український дипломат і експерт із зовнішньої та безпекової політик

Джерело: https://csda.in.ua/ukraine/2026-03-23/v-d-trip-llja-do-trimor-ja-nova-geopol-tichna-rol-ukra-ni-v-vrop-/1950/

Ukrainian version: https://sylaichest.org/igor-smeshko-dvi-svitovi-vijny-uzhe-buly-poperedzhennyam-a-fantom-tretoyi-shhe-dosi-ne-znykaye/

Report of the President of the Center for Strategic Studies and Analysis at the conference held by the National Institute for Strategic Studies on March 30, 2012, on the topic: ‘National Strategies in the Era of Global Transformations’ and ‘Global Crisis – a New Role of National Strategy and Governments’ organized by the National Institute for Strategic Studies on the occasion of the 20th anniversary of the Institute.

“Dear colleagues, guests, audience!

It is a well-known fact that since the time when different civilizations of people appeared on the planet Earth, there has been a process of their transformation, as well as attempts to spread their influence to other nations and civilizations.

Essentially, this process is a struggle between two opposites: an attempt to dominate and a slow but gradual integration.

The inevitable crises that result from this struggle have previously affected the pace and quality of human development.

However, never before have crises in the development of individual civilizations been of such a global nature, systemic dependence of peoples, and put the survival of the planet as a whole at stake.

It is also characteristic that the depth of integration of individual civilizations, the unification of forms of government, religious views, and public morality inherent in each of them, and most importantly, the improvement of spiritual qualities and moral values of an individual have always lagged behind the pace of scientific and technological progress.

Even after many millennia of development of the universal civilization, the differences between worldviews and social and economic inequality between different nations on the planet remain extremely striking.

At the same time, the 21st century is characterized, in my opinion, primarily by the fact that the little changed inner nature of an individual human being is nowadays confronted with the fact that control over the resource and financial and economic base of the planet, on which the lives and fate of billions of its population depend, is increasingly concentrated in the hands of a few hundred of the world’s richest families.

Families that simultaneously concentrate control of the globalized media in their hands. This gives them, among other things, the ability to shape and manipulate the mass consciousness of entire nations.

While their true inner nature and culture, as well as human weaknesses and temptations, are usually hidden from the eyes of these peoples and are not much different from the rulers of the world of the past, such as the temptation of money and power over people.

But why didn’t global conflicts between nations, even in the recent past, lead to catastrophe and the end of human history? After all, two world wars have already been a warning, and the phantom of a third one still lingers?

Firstly, because all previous conflicts between nations, fortunately, did not involve weapons of mass destruction;

Secondly, because the first achievements of the scientific and technical revolution related to such weapons appeared in countries with democratic forms of government.

Thirdly, because soon an analog of such weapons appeared in the hands of the former USSR, thus breaking the monopoly of possession by one state.

The latter factor, unfortunately, remains underestimated.

Although the second factor played a very important role because if this weapon had appeared earlier in the hands of dictators, for example, Nazi Germany, the fate of humanity could have been different.

However, the fact remains that the democracy of the United States of America, as modeled in 1945, did not prevent the use of this inherently inhuman weapon against Japan.

On the other hand, this particular form of government, given the fact that, as a rule, in functioning democracies

– where there are three independent branches of government,

– over which there is some control by civil society,

– where there are media that are at least relatively independent of the government,

– and there is an opposition, and as a result, the process of state decision-making is formally balanced and objectively more balanced than in authoritarian regimes,

– at least allowed humanity to gain time to eliminate the threatening unipolar world in the nuclear sense.

Later, with the bipolar distribution of the world major powers during the Cold War, this left no chance for even the hawks of the average democratic governments in the West to be tempted by an easy victory over the enemy. It was the existence of these circumstances that maintained the balance in the world until recently.

But why is it that today, even the Euro-Atlantic civilization most decisive in terms of success in global scientific and technological progress, in developing the theory and practice of effective democracy has all the signs of a systemic crisis?

Why, for example, are other nations of the world – Asian, Arab, African – so eager to share in the achievements of Euro-Atlantic scientific and technological progress and, at the same time, extremely hostile to the imposition of Euro-Atlantic forms of democracy on them by force?

Because all nations and civilizations have their own historical paths, destinies, and the right to their own philosophies and moralities.

To their own path to God as well.

First, let’s define what the Euro-Atlantic civilization is and what it consists of, with democracy as one of its most valuable achievements.

In my opinion, it rests on three main components—three key pillars, if you will:

– firstly, it is based on the culture and philosophy of ancient Greece;

– secondly, it is based on the theory and practice of state-building and the foundations of the legal culture of ancient Rome;

– and, finally, thirdly, it is based on the foundations of Christian morality and religion.

It is difficult to imagine the further development of this civilization into modern forms of Euro-Atlantic democracies without the decisive influence of the European Renaissance, the Reformation, and the bourgeois revolutions of the 17th-19th centuries.

In legal terms, without the Magdeburg Rights and the Napoleonic Civil Code.

In economic terms, without evolutionary and peaceful transformation, under the horror of the example of expropriation during the Russian Revolution of 1917, of the original ‘predatory’ European capitalism of the 19th century, into modern forms of socially oriented market economies, with flexible state regulation and an active role of the middle class.

But, in my opinion, perhaps the most decisive factor that stimulated the progress in the emergence of modern forms of democracy and modern forms of market economies in the West was that it was stimulated by fierce competition and confrontation with the world communist system since the beginning of the 20th century. The price of the issue was the existence of one system or the other.

The struggle between these two opposites prompted the West to constantly improve its economic and political development model to ensure internal stability and public support for the actions of its governments to win the economic, political, and defense competition with the USSR.

The collapse of the USSR and the victory of the West in the Cold War seems to have played a cruel joke on the victors themselves. It has led to a slowdown in the process of improving the forms of state and economic governance in these countries, as well as to the temptation to maintain high social standards of living in their countries at the expense of others…

But where does Ukraine stand in these processes of global transformations and crises in the world today?

In my opinion, where it is is in the center of Europe.

In the pan-European, Euro-Atlantic civilization, even though it is currently experiencing a serious crisis. First of all, a demographic and moral crisis.

According to unofficial statistics, there are no more than 10 percent of the white race left on the globe today.

Without realizing it, Old Europe needs our help at this time, no less than we need it.  Any attempts by our esteemed and venerable European relatives to rest on the laurels of their fathers and ancestors as rentiers of their past world achievements are a very dangerous illusion. A vivid example of this is the economic crisis in Greece, the economic problems of Italy and Spain, and the social and demographic issues of Britain, France, and Germany.

Artificially preserving the Third World as a raw material appendage and cheap labor force, as well as radically stopping migration from the world poorer countries to the richest ones, is like trying to change the law of gravity. Furthermore, attempts to gain control over strategic resources under the slogan of spreading European forms of democracy worldwide may cause a reverse, asymmetrical power reaction…

I think it is time to transfer the stereotypes of the Cold War to the archives, especially about the division of Europe into the West and the East.

These days, elements of a potential global conflict are more likely to be seen not along the line of East versus West but rather along the line of poor South and rich North.

The Slavic peoples of Europe have remained the last reserve of Euro-Atlantic civilization, with a huge potential for inner Christian morality and a sincere desire to realize it for the benefit of the whole world.

So, there can be only one national strategy for Ukraine’s development today – building a developed and functioning form of European democracy in the country.

With a market-based, socially oriented economy, a strong middle class, and a developed civil society.

With limited state regulation of strategically important industries and agriculture and preservation of its own defense potential.

Only this can give us a strong state, a strong economy, and a prosperous society, and most importantly, happy and free citizens in our country, capable and motivated to defend it in case of danger.

Because without a strong middle class, a functioning civil society and independent branches of government under its control, there is no free citizen of the state. And without it, true democracy cannot exist.

Thomas Jefferson, the father of the Declaration of Independence of North America, is credited with the following statement: “True independence, freedom, and democracy are not toys to be given to children.

It is a very serious thing, which can be enjoyed only by highly educated, strong, and courageous people, for whom personal dignity is the most courageous feature of human life.”

By contrast, the world’s experience undeniably shows that only a functioning democracy provides examples of the highest standards of quality of life, ensuring the rights and freedoms of its citizens and their security, both inside and outside the state.

We simply have no other way.

Moreover, this is a historic chance for Ukraine to become a link and a donor and, finally, an active political player in building a new security space.

Thus, we aim to contribute to the completion of the unification of Europe and the Euro-Atlantic and to make our historic contribution to the continuation of the peaceful and evolutionary process of interpenetration and gradual integration of the world civilizations.”

Ukrainian version: https://sylaichest.org/igor-smeshko-dvi-svitovi-vijny-uzhe-buly-poperedzhennyam-a-fantom-tretoyi-shhe-dosi-ne-znykaye/

Read on this topic:

IHOR SMESHKO | A PEACE PLAN FOR UKRAINE AND THE WORLD

Ihor SMESHKO. Europe cannot be secure without Ukraine’s security

General Smeshko: “Putin put Europe on the brink of World War III”. Le Figaro, ten years ago, on the 20th of March 2014

OPINION: Ihor SMESHKO. Budapest Memorandum Revisited: A Manifesto (Kyiv Post, May 10, 2025)