Семен Глузман: Петро Григоренко – один з багатьох жертв зловживань у психіатрії.

У 1990 році в ленінградському інституті психіатрії відбулася тиха триденна подія. З ініціативи полковника Військової прокуратури СРСР Михайла Капітанова заочно і, на жаль, посмертно розглядалася справа відомого дисидента Петра Григоровича Григоренка. Незадовго до цього Михайло Капітанов приїхав до Києва, де відверто розповів мені про свої плани. Місце проведення заочної експертизи було обрано не випадково, оскільки в Москві психіатрична влада залишалася колишньою, густо замазаною у гріхах зловживань.

За пропозицією Капітанова я там був присутній як спостерігач. Номенклатурні психіатри з Москви, які брали участь у цій дискусії, жорстко стояли на своєму: «Петро Григоренко страждав на психічне захворювання!». Вечеряючи зі мною у готелі, роздратований і втомлений Капітанов сказав: «Все, я це більше не терпітиму. Завтра з ранку ставлю камеру, фіксуватиму всю цю ганебну публіку та їхні аргументи. У мене є на це процесуальні повноваження. Хочуть залишитися в історії разом зі своїм брудом, що ж, нехай залишаються».

Вранці, при ввімкненій відеокамері все змінилося. Навіть директор московського інституту судової психіатрії Тетяна Дмитрієва м’яко погодилася в майже повному психічному здоров’ї Петра Григоренка. Так, майже. Надто вже їй хотілося хоч якось обілити своїх московських колег.

Вердикт американської психіатрії щодо Петра Григоренка

Минули роки. Багато років. Етнічний українець Петро Григорович Григоренко через позбавлення його радянського громадянства Брежнєвим жив у США. Там на його особисте прохання він був оглянутий зірками американської психіатрії. Вердикт у США був такий: здоровий! Ось і в СРСР у Ленінграді в 1990 році — майже здоровий. До від’їзду з СРСР Григоренко активно займався правозахисною діяльністю, за що і був двічі заарештований і поміщений у психіатричні лікарні. Був він і ініціатором створення Гельсінської правозахисної групи в Україні. І пізніше, в Америці, позиціював себе як українець, співпрацював з українською діаспорою. І поховали його поблизу Нью-Йорка на українському цвинтарі.

Знаю, є в Києві вулиця Петра Григоренка. Днями ходив нею. Чемно зупиняв перехожих і питав, чи знають вони, хто він, Григоренко. З дев’яти опитаних мною людей лише один, літній чоловік — знав. Решта вісім відповісти не змогли.

Пам’ятаю, що в Сімферополі стоїть пам’ятник Петру Григоровичу. Встановлений кримськими татарами, а не високо патріотичними нашими президентами і депутатами. Постарішали колишні радянські дисиденти, які знали Григоренка особисто. Постарішали і по одному йдуть в інший світ жертви радянських зловживань психіатрією. Ось і Володимир Буковський, який «лікувався» разом з Григоренком у Ленінградській спеціальній психіатричній лікарні МВС СРСР, нещодавно помер.

Жертви психіатричних зловживань і звичайне українське безпам’ятство

Ми, психіатри, в 1990 році об’єдналися у свою професійну Асоціацію, як могли фіксували у статтях і книжках пам’ять про порочну поведінку своїх колег. І у нас лежить нікому не цікавий документальний відеофільм експертизи Григоренка в США. Хоча, на мій погляд, він має бути обов’язковим для перегляду всіма лікарями, що вступають у професію психіатрії. Як своєрідна імунізація.

Звичайне українське безпам’ятство. Річ, зрозуміло, не в одному лише Григоренку. Жертв психіатричних зловживань тільки в Україні було багато. Сотні. Дехто з них все ще живі. Живі і цілком добре почуваються їх кати. Живі і свідки. Як тут, в Україні, так і в інших країнах. Уже в наші незалежні роки голландським телебаченням було знято документальний фільм про «українську буржуазну націоналістку», шкільну вчительку Ганну Михайленко, яка довгі роки перебувала в Казанській спеціальній психіатричній лікарні МВС СРСР. Там, у Голландії, цей фільм побачили сотні тисяч людей, тут — ніхто. Українському телебаченню таке було не цікаво…

«Всі вони були психічними хворими»

Всього лише кілька років тому в Києві востаннє були Леонід і Тетяна Плющ. Гіркі мої друзі з 1969 року. Потім Льоню за чотири роки у Дніпропетровській спецлікарні зробили «овочем». Так, знаю, багато чого змінилося. Але і сьогодні заступником головного лікаря там працює дама, що залишилася в гіркій пам’яті жертв. Її жертв. Дама, яка вже сьогодні насмілилася в обличчя українському омбудсмену і іноземним експертам, які супроводжували її, Лутковську, сказати: «Та всі вони були хворими!»

Що робити? Знайти в Москві Михайла Дмитровича Капітанова і запросити його в Україну? Старий московський його телефон я зберіг. Але чи живий він, славний радянський військовий прокурор… Закордонна українська діаспора, яка колись полюбила Петра Григоровича, сьогодні нам явно не допоможе. Це її, американської діаспори, посланниця, екс-міністр охорони здоров’я вилучила безкарно і десь заховала весь архів Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні. Розумію, президенту Зеленському копатися в історії ніколи. Як і всім його попередникам. Так і живемо, без пам’яті. А тому — і в бідності. Це явища пов’язані.

Джерело: “Ракурс”

Фото: Прямий