Ігор Смешко: Держава у заручниках (Kiyv Post, 5.04.2026)

У кіно ми всі бачили, як потяги виходять з-під контролю або як літаки захоплюють злочинці чи терористи. Поки керування в руках досвідчених машиністів і пілотів, рух безпечний і передбачуваний: пасажири знають, куди прямують і коли прибудуть, і дотримуються вказівок екіпажу. Але щойно керування перехоплюють непідготовлені люди — усе виходить з-під контролю й обертається значними втратами.

Українська політична система, на жаль, породила надлишок тих, хто прагне використати владу у власних інтересах і відтісняє більш компетентних і відповідальних. У таких умовах держава втрачає керованість і дедалі більше залежить від рішень людей, які діють не в її інтересах. Фактично вона опиняється в становищі, яке я називаю «держава у заручниках».

На відміну від західних сусідів, яких швидко прийняли до Європейського Союзу та НАТО, українців зустріли радше байдужістю. Жодна з цих країн не пережила такого масштабу й тривалості репресій проти мови, традицій, культури, релігії, освіти та інформаційного простору — усього того, що мало вирвати Україну з її історичного місця в європейській цивілізації й втягнути в авторитарну, колоніальну або деградовану азійську модель.

Це були важкі роки: гіперінфляція перевищувала 10 000%; національної валюти не було; економічні зв’язки між колишніми республіками СРСР були зруйновані; державні активи розпродавали за безцінь тим, хто мав тверду валюту; сміття не прибирали, і водночас найбільше вигравали кримінальні угруповання, колишні кадри КДБ та ті, хто контролював ліквідні державні ресурси.

Комуністичні та соціалістичні сили закликали українців повернутися до стабільної й зрозумілої моделі державної власності та контролю. Водночас прихильники «вільного ринку» часто без зайвих сумнівів приймали ідеї «приватизації», «глобалізму», «лібертаріанства» та «ліберальної демократії», які просували західні експерти — щиро налаштовані, але подекуди наївні.

У цій суміші хаосу, кризи, бідності, очікувань і недовіри бракувало головного — компетентного й відповідального політичного та економічного класу, а також чіткої стратегії державотворення. Саме вона мала б перетворити колишню залежну державу з централізованою економікою та репресивною політичною системою на незалежну, суверенну й демократичну країну з ринковою економікою, верховенством права та повагою до громадянських свобод.

У перші роки незалежності більшість західних експертів, зокрема і ЦРУ США, дійшли висновку, що серед пострадянських республік Україна мала найбільші шанси стати сильною, заможною та демократичною державою, адже були наявні всі необхідні передумови для державотворення.

На момент здобуття незалежності вона була найрозвиненішою за рівнем освіти, науки, технологій і промисловості серед колишніх республік СРСР, а також входила до двадцятки найбільш індустріально розвинених країн світу. Українці перебували на передових позиціях у радянській і світовій науці, космічній галузі, медицині, сільському господарстві та інших сферах, а 50 мільйонів громадян мали необхідні знання й навички для роботи в усьому спектрі професій і галузей — від видобувної промисловості до освоєння космосу.

Як найбільша країна Європи, наділена винятковим багатством природних ресурсів і корисних копалин — майже всіма ключовими видами мінералів, що використовуються в сучасній промисловості, від металів до хімічної сировини й будівельних матеріалів; із 25% найродючіших чорноземів світу; розвиненою інфраструктурою; значними запасами ядерної енергії, газу та вугілля — Україна мала всі передумови, щоб стати новим економічним і військовим центром сили в Європі.

Усе, чого бракувало, — це уряду, здатного максимально розкрити цей потенціал: із чіткою стратегією державотворення, спроможного керувати, захищати, інвестувати та визначати пріоритети розвитку економіки.

Саме прихід до влади людей, зацікавлених у владі та власній вигоді, а не в інтересах держави — так званих «слуг народу» — зруйнував країну й водночас підштовхнув Путіна до вторгнення.

З огляду на всі ці переваги постає запитання: що сталося і де була професійна політична еліта протягом 30 років — від 1991 року, коли Україна здобула незалежність, і до початку російського вторгнення, коли країна вже вважалася найбіднішою в Європі.

Упродовж цих років Росія, не змирившись із втратою України, уважно стежила за нею й постійно втручалася у внутрішні справи: впливала на вибори, підкуповувала політиків та лідерів думок, здійснювала замахи й тиск на проукраїнських громадських діячів, поширювала пропаганду та шукала будь-які можливості послабити й дискредитувати Україну, ускладнюючи її рух до інтеграції із Заходом.

Це були також роки, коли сотні тисяч людей двічі виходили на вулиці Києва в морозні зими. Серед них була й професійна політична еліта, яка протестувала проти тих, хто провалив державотворення.

Усе це, однак, не було фатальним — із цим ще можна було впоратися. Країну зруйнувало — і, можливо, навіть підштовхнуло Путіна до вторгнення — інше: до влади раз за разом приходили люди, для яких головними були влада й власна вигода, а не інтереси держави — так звані «слуги народу». Їхнім пріоритетом було збагачення через корупцію або відверте розкрадання державних активів, до яких вони мали доступ.

Навіть ті, хто особисто не зловживав довірою суспільства, часто призначали на посади родичів чи знайомих — або людей без належної кваліфікації. Ба більше, компетентних і чесних державних службовців та експертів нерідко відтісняли, звільняючи місце для тих, хто тримався на політичному протекціонізмі.

В ці роки Україні були потрібні не поверхові гасла про «глобалізм», «лібертаріанство» чи «ліберальну демократію», а державне регулювання, контроль і облік як цивільних, так і військових стратегічних ресурсів; субсидії та кредити для ключових галузей і застарілих підприємств; сприятлива податкова політика для малого й середнього бізнесу; а також захист національної промисловості від зовнішньої конкуренції.

Особливо важливим могло б стати запровадження податкових пільг для підприємств, які інвестують, принаймні частково, у додаткові виробничі процеси, що дають змогу перетворювати сировину (наприклад, титанову руду) на готову продукцію (як-от зубні імпланти або рами для велосипедів).

Потрібні були й дипломатичні зусилля, щоб забезпечити взаємний доступ до зовнішніх ринків.

Попри Будапештський меморандум, військово-промисловий комплекс України потребував ретельного державного контролю та обліку своїх значних активів і запасів — щоб на продаж або утилізацію йшло лише надлишкове чи очевидно застаріле озброєння, а вітчизняні виробники отримували підтримку у створенні сучаснішої та різноманітнішої військової техніки як для експорту, так і для внутрішніх потреб.

Україна нині стоїть на роздоріжжі. Коли мир нарешті буде відновлено, повернення дискредитованої й непрофесійної політичної «еліти» більше не можна допустити. Під час відбудови зруйнованої війною країни потрібно зробити так, щоб Україна позбулася старих практик і рухалася вперед із новою — професійною — політичною та економічною елітою: патріотичною, компетентною й чесною, здатною реалізувати чітку стратегію розвитку.

Потрібно визначити необхідний рівень участі держави, який унеможливить корупцію, усуне політичне кумівство, винагороджуватиме професіоналізм, обмежить вплив олігархів на політику, відновить чесну судову систему та забезпечить підтримку і захист національної промисловості, що сприятиме розвитку малого й середнього бізнесу та швидкому зростанню середнього класу.

Особливо важливо усвідомити, що і державний, і приватний сектори відіграють незамінну роль. Демократія, безпека та добробут можливі лише за умови належного балансу між публічними та приватними інтересами.

Автор: Ігор Смешко.

Джерело: https://www.kyivpost.com/uk/opinion/73106