Український пост-Мінськ: час починати дипломатичний зондаж

Правильне усвідомлення справжніх національних інтересів своєї держави, оперативне реагування на швидкі зміни у міжнародному середовищі, глибоке розуміння реальних намірів опонентів і союзників – були та залишаються “золотими” правилами переможної військової стратегії та успішної дипломатії.

Класичним прикладом ефективної зовнішньої політики вважається вміла зміна курсу Великої Британії на початку ХІХ сторіччя, коли її головний дипломат, консерватор Джордж Каннінг зрозумів, що підтримка Священного Союзу абсолютних європейських монархій, на чолі з Росією, які оголосили боротьбу проти свободи думки в Європі, не йде на користь його країні.

Маючи ясний і холодний розум, він усвідомив, що у британських інтересах є підтримка боротьби проти абсолютизму і підтримка національно-визвольних рухів у Греції та в Латинській Америці. У 1823 році він оголосив греків-повстанців супротивною стороною у війні проти Османської імперії. Вміло випередивши таким чином російську дипломатію, він на довгі роки забезпечив впливову роль Британії у Східному Середземномор’ї.

Визнавши ж у 1825 році незалежність Мексики, Колумбії та Буенос-Айреса (так тоді називали Аргентину) Джордж Каннінг також надійно гарантував для британського капіталу сильні позиції у цій частині Нового світу та увійшов в історію, як один із засновників модерної англійської дипломатії. Не випадково відомий професор Королівського коледжу Джон П’ю назвав його “носієм факелу нових традицій лібералізму серед Торі”, одним з перших неоконсерваторів Британії.

Сьогодні, в часи більш ніж швидких змін на міжнародній арені, саме оперативність є надійним ключем до ефективного зовнішньополітичного курсу будь-якої держави, особливо такої, що знаходиться під перманентною загрозою агресії проти неї. Власне, на наших очах відбуваються кардинальні зміни на нашому, Європейському континенті, усі наслідки яких ще досить важко спрогнозувати.

Втім, наразі вже очевидно, що Мінські домовленості 2014-2015 років фактично вичерпали свій потенціал. Більш того, вони почали працювати прямо на користь Москви. Адже саме ці, сумнозвісні домовленості, на які послаблена Україна була змушена піти під погрозами з боку Росії, фактично створили для Кремля можливість постійно демонструвати свою політичну вагу і бути залученою до загально європейських питань через відомий “Нормандський формат”. Причому уникаючи офіційного визнання країною-агресором.

Саме через Мінські домовленості Росія постійно намагається втручатися і в наші внутрішньополітичні справи. Саме завдяки Мінським домовленостям на Київ час від часу здійснюється неприхований тиск з метою виконання їхніх положень, які російська сторона, зі свого боку, схильна відверто ігнорувати. Розпалюючи або пригашуючи вогонь підлої війни на Сході України, Москва – навіть особливо не криючись – намагається примусити Київ до миру на вигідних для себе умовах.

Багато хто справедливо вказує на прив’язку санкцій проти Росії до Мінських домовленостей. Це дійсно так. Зокрема, так було і у 2015-2018 роках. Але сьогодні на політичному календарі завершується вже 2020 рік, і для багатьох країн цивілізованого світу антиросійські санкції з низки відомих причин уже стали частиною їхньої актуальної зовнішньополітичної програми. Тобто, починаючи з 2014 року Росія сама вже наламала стільки геополітичних дров, що Мінські домовленості наразі є вже не чинником для санкцій, а швидше ще одним нагадуванням нехтування Москвою своїх зовнішньополітичних обіцянок.

На тлі втрати режимом Лукашенка внутрішньої та зовнішньої легітимності, продовжувати й надалі переговори у Мінську означатиме остаточне перетворення відповідної дипломатичної діяльності Києва на якійсь химерний фарс. Саме так його очевидно й оцінять у майбутньому історики дипломатії, які щиро намагатимуться розібратися у хитросплетіннях так званого “мінського процесу”.

Виникає цілком резонне питання: що ж робити?

Вірогідно, слід почати з нагадування про те, що так звана “криза в і навколо України” – “The crisis in and around Ukraine” за термінологією ОБСЄ, насправді є більш ніж важливим питанням загальноєвропейської безпеки. Вся система якої вперше, після 1945 року, була фактично зруйнована початком у центрі Європи непроголошеної війни Росії проти незалежної України.

Безпеки, яка є неподільною і взаємозалежною – у цьому європейці наочно пересвідчилися під час двох світових воєн ХХ сторіччя. Воєн, що ледве не знищили саму європейську цивілізацію та її спадщину.

Здається, саме життя спонукає сьогодні Україну до зміни діючого курсу.

Очевидно, саме зараз настав час для пошуку іншого або додаткового варіанту переговорного формату або, користуючись сучасною термінологією, – паралельного треку. І розпочинати його, ймовірно, слід не у п’ятизірковому готелі, а в одному з пунктів на українсько-російському державному кордоні під пильним оком спостерігачів від ОБСЄ. Хто знає, можливо це більше спонукатиме учасників перемовин до швидших та змістовніших результатів?…

Учасниками цих переговорів мають стати країни-підписанти відомого Будапештського меморандуму 1994 року, а також Франція і Китай, які також приєднались до його підписантів і, де-юре, також надали Києву гарантії в обмін на його третій у світі ядерний потенціал. А також НАТО, з яким Україна в 1997 році підписала Хартію про особливе партнерство.

Визнаючи європейську вагу Берліну, до багатосторонніх перемовин в оновленому форматі слід було б залучити також Німеччину і Польщу, адже саме Варшава свого часу виступила з пропозицію щодо створення посади спеціального представника ООН з питань України і є давнім партнером нашої держави у стримуванні російської агресії.

У будь-якому разі, зволікати й надалі – означає знову опинитися без жодного адекватного плану у момент, коли буде потрібно діяти. І діяти вчасно, продумано і рішуче. Вочевидь, саме час починати те, що у зовнішній політиці часто називається активним дипломатичним зондажем, тобто – з’ясуванням можливих позицій усіх зазначених сторін. Адже до кінця 2020 року, коли, як нам усім обіцяли, має завершитися “війна на Донбасі” залишається зовсім небагато часу. А що буде, коли цього не станеться?…

Свого часу Джордж Каннінг справедливо зазначав, що “нерішучість і затримка є батьками невдачі” – здається більш ніж слушне нагадування для сучасного керівництва держави та української дипломатії.

Автор: тричі голова Комітету з питань розвідки при Президентові України, колишній керівник воєнної розвідки, перший заступник Секретаря РНБО, екс-голова Служби безпеки України доктор технічних наук, професор, генерал — полковник Голова Політичної партії “Сила і Честь” Ігор Смешко.

Джерело: https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/5f7cd57198daa/