Світовий порядок змінюється: що чекає Україну у новому десятилітті?

Саме відповіді на це питання присвячена стаття члена Політради партії «Сила і Честь» Олега Бєлоколоса в другому за цей рік номері англомовного журналу The Ukrainian Quarterly.

Надаємо неофіційний переклад цього матеріалу.

Світовий порядок змінюється: що чекає Україну у новому десятилітті?

Сьогодні деякі експерти стверджують, що ми живемо в еру так званої силової політики, яка на думку відомого американського публіциста Елі Кулбертсона є «дипломатичною назвою закону джунглів». І це дійсно виглядає так, адже деякі нинішні політичні діячі, описуючи цілі та інструменти зовнішньої політики, схильні згадувати персонажів відомої казки Кіплінга «Книга джунглів».

Для України це означає, що у новому десятиріччі вона не лише протистоятиме теперішнім викликам, але й буде змушена шукати відповіді на нові. Усі розмови про так звану “стратегію співіснування з Росією” є щонайменш наївними. Попри усілякі дипломатичні реверанси, сьогоднішня Україна вважається у Москві одним з її найперших ворогів, буквально – “списом, направленим проти Росії і локомотивом антиросійських акцій та антиросійських ініціатив” – слова генерального секретаря Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) у 2003–2016 роках Миколи Бордюжі. Можна констатувати, що у російському правлячому класі, зокрема у військовій еліті і серед силовиків, вже укорінилися стійкі антиукраїнські погляди.

Задля захисту своїх національних інтересів (як їх сьогодні розуміють в Кремлі) Росія, що вже давно і досить відверто не вважає країни, які утворилися після колапсу СРСР повноцінними і життєздатними державами, не буде зупинятися або зволікати перед створенням так званого керованого хаосу в сусідніх державах. Відповідно, Україні серед іншого слід також бути готовою до масової роздачі Москвою російських паспортів так званим “співвітчизникам” і не лише на тимчасово окупованих територіях. Не можна виключити й інших провокаційних дій з боку Кремля, погроз і спроб використання сили, про що свідчить посилення військової присутності поблизу наших кордонів.

Ми, в Україні, маємо повністю усвідомлювати, що будь-яка домовленість з Росією зовсім не означатиме неможливість пред’явлення Кремлем нових вимог, починаючи з відверто нахабних до повністю абсурдних. Адже головна мета Москви — повернути Київ на свою орбіту та запобігти зближенню України з НАТО та Європейським Союзом. Москва також прагне нав’язати Києву обмежений суверенітет, що є цілком неприйнятним для українського суспільства, що кілька років тому повстало саме проти цього під час Революції Гідності.

Саме тому нам потрібна комплексна і проактивна стратегія асиметричного стримування Росії, що враховуватиме її реальний потенціал та пропонуватиме сценарії відповідної протидії.

Актуальним завданням також має стати й широка підтримка громадянського суспільства сусідньої Білорусі, адже посилення там впливу Москви означатиме суттєве збільшення небезпеки для нашої держави вже у ближчій перспективі.

Тим часом у світовій політиці починається абсолютно новий етап, а в історії людства – вочевидь абсолютно новий цивілізаційний цикл. Тож нам, в Україні, слід якомога скоріше позбавлятися укоріненого провінціалізму і більш прискіпливо придивлятися до найважливіших питань актуального міжнародного порядку денного.

Насамперед Україна має:
– Поглиблювати співробітництво з нашим стратегічним партнером – Сполученими Штами в усіх сферах,
– Намагатися отримати статус основного союзника США поза НАТО,
– Продовжувати роботу з тим, щоби забезпечити підтримку з боку США отримання нами Плану дій щодо членства в НАТО.

Нам також слід зміцнювати відносини з тими країнами, які реально допомагають нам протистояти російській агресії, зокрема Великобританією, Канадою, Туреччиною, Польщею, Литвою.

Немає жодних сумнівів, що Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, більш відомий як Будапештський меморандум 1994 року має залишатися одним з основних інструментів нашої дипломатії. Виглядає так, що значний внесок України у зміцненні міжнародного миру та безпеки серйозно недооцінений і це повинно слугувати додатковим аргументом для української дипломатії, особливо враховуючи незаконну анексію Криму та військову агресію Росії на Сході України.

Крім того, найближчим часом Україна повинна розпочати широку міжнародну дискусію цього питання, в тому числі в рамках ООН. Зрештою, офіційним листом від 19 грудня 1994 року за підписами постійних представників в ООН від України, США, Великобританії та Росії текст Будапештського меморандуму був переданий саме до Генеральної Асамблеї ООН. Метою цієї дискусії має бути розробка відповідних інструментів захисту неядерних держав від тиску країн, що володіють ядерною зброєю.

Ми також маємо усвідомити, що глобалізація вже перестала бути дивною політологічною химерою, а буквально перетворюється на нашу повсякденну реальність. Ми наочно переконуємося, що епідеміологічні, екологічні, технологічні, кібер- та інші проблеми і виклики не мають кордонів і безпосередньо впливають на наше щоденне життя.

Тим часом звичний світовий порядок, що базується на відомих багатосторонніх інституціях, заснованих після Другої світової війни, перестає працювати і реально захищати права малих націй, які навряд чи зможуть вижити по одинці. У світлі явних стратегічних загроз для демократичних країн, особливо таких як підйом авторитаризму та експансіонізму у всьому світі, більшої уваги в Україні та в усьому світі слід приділити ідеї співпраці між країнами однодумцями (like-minded countries) – пропозиція, що вперше була висловлена віцепрем’єр-міністром Канади Христею Фріланд в її промові щодо пріоритетів зовнішньої політики Канади 6 червня 2017 року. Пізніше про необхідність цього говорив державний секретар США Майкл Помпео у своєму відомому виступі про комуністичний Китай та майбутнє вільного світу 23 липня 2020 року, коли він сказав: «Мабуть, настав час для нового об’єднання країн-однодумців, нового альянсу демократій». Згодом ця ідея, була розвинута сьогоднішнім державним секретарем США Ентоні Блінкеном у зверненні «Зовнішня політика для американського народу», в якій він наголосив, що жодна глобальна проблема не може бути вирішена жодною країною, що діє лише самостійно — навіть такою могутньою як Сполучені Штати Америки — і обіцяв оновити зв’язки із союзниками та партнерами.

Між тим, ми бачимо, що в кожної, навіть найрозвинутішої країни, є свої проблеми, багато з яких виникли ще десятиріччя тому. Не випадково, розумні люди по світу і, зокрема в США, давно били на сполох, серед іншого звертаючи увагу на збільшення нерівності, скорочення середнього класу, зниження кількості аналітичних програм і статей у медіа, примітивізації подачі населенню інформації, поширення різного роду фейків і теорій змов.

На тлі цього, фактично для кожної країни стає актуальним питання національного самозахисту від сьогоднішніх і майбутніх викликів, певна переоцінка раніше незмінних орієнтирів, розробка нових критеріїв успішності в умовах, що швидко змінюються. Це є особливо актуальним для України, яка цього літа святкує 30-річчя Незалежності.

Очевидно, нам в Україні слід усвідомити, що у новій глобальній реальності повноцінно функціонуватимуть і процвітатимуть лише держави, які зможуть забезпечити гнучке управління і одночасно ефективний менеджмент усіх сфер діяльності, який здійснюватимуть професіонали.

Задля цього нам слід насамперед позбавлятися апатії, яку ми бачили під час останніх місцевих виборів. Адже попри усі твердження про вирішальне значення зовнішніх впливів, майбутнє нашої держави буде вирішуватися не в закордонних столицях, а лише нами – українцями.