Усі реформи важливі, але в НАТО нас приведе наша армія, — Олег Бєлоколос

Треба нарешті відкинути емоції й обміркувати план дій

Тепер, коли дещо вщухли найгарячіші пристрасті навколо нещодавнього саміту НАТО в Брюсселі, зроблю спробу виваженого аналізу того, що там відбулося і що саме слід далі робити Україні.

Треба нарешті спокійно, а не на рівні емоцій шекспірівського драматизму — дадуть чи ні нам План дій щодо членства в НАТО — обміркувати план дій.

У заключній декларації, прийнятій за підсумками саміту Організації Північно- Атлантичного договору, який пройшов 14 червня в Брюсселі, зокрема зазначили, що «Україна буде членом альянсу з Планом дій щодо членства як невід’ємною частиною цього процесу». Утім, рішення надати нам ПДЧ так і не ухвалили.

Однак, у перекладі з дипломатичної мови це означає одне: нас поки що не вважають своїми у західних колах. Це може підтвердити кожен, хто колись мав справу із представниками тамтешнього політичного і військового істеблішменту.

Що ж робити?

Очевидно одне — замість голосних публічних закликів, чисельних формальних звернень, невиправданих очікувань нам треба нарешті зайнятися щоденною і копіткою роботою. А саме: вирощувати і плекати власну українську військово- політичну еліту, яку б належним чином сприймали і у політичній штаб- квартирі Альянсу в Брюсселі, і у її об’єднаному військовому командуванні у Монсі. Про це, зокрема, на ще на початку ХХ сторіччя говорив політик, історик, публіцист і дипломат В’ячеслав Липинський, наголошуючи на необхідності формування власної еліти.

Як це зробити? Завдання непросте і не вирішується до якось конкретної дати. Навіть, дуже ювілейної. Однак, не виключено, що саме воно не лише в результаті забезпечить нам необхідний дипломатичний успіх, але й дасть відповідь на питання, про яке частіше мовчать, аніж говорять: коли саме Альянс буде готовим (і чи буде узагалі) забезпечити Україні дієві гарантії безпеки у випадку потенційної агресії? Адже, саме у ньому криється головна суть питання вступу до НАТО України і саме навколо нього тривають непрості і не публічні дискусії.

У практичній площині слід зробити системним і масовим навчання і стажування наших військових у відповідних закладах країн НАТО. На постійній основі запрошувати кращих викладачів та інструкторів з Альянсу.

Продовжити спільні місії на кшталт Канадської програми з підтримки наших збройних сил Operation UNIFIER та започаткувати нові.

Брати активну участь у спільних військових маневрах та найважливіших натівських місіях, навіть тих, що можуть вважатися небезпечними.

Є підстави вважати, що саме внаслідок цього із часом у повній мірі проявиться і зміцниться те, що навряд чи можна вписати у якісь, навіть розлогіші комюніке і широкомасштабні річні плани, а саме — дух справжнього військового братерства, що вже існує між військовими багатьох країн НАТО.

Не претендуючи на абсолютну істину, можна спрогнозувати, що згодом таке справжнє братерство, скріплене зброєю, сформує в НАТО стійке спільне бачення того, що Україна є країною, яка дійсно заслуговує на статус справжнього союзника.

Іншими словами, неспроможність або навіть невдача України у протистоянні Росії, у тому числі військовому, буде сприйматися вже як очевидна поразка усього Північноатлантичного альянсу і вимагатиме від нього адекватної і скоординованої реакції, алгоритм якої вже прописаний у чисельних спільних документах, зокрема й у Статуті НАТО.

Звичайно, це зовсім не скасовує необхідності розбудови української економіки, подолання корупції, розумної дипломатичної роботи у столицях держав-членів НАТО, а також — згідно з вимогою часу — створення того, що сьогодні називають системою сучасної національної стійкості (national resilience). Однак, цілком можливо, що саме вказане вище й є тим вірним шляхом, що врешті-решт допоможе нам перетнути ті «червоні лінії», які, слід відверто визнати, сьогодні існують не лише у відомих кремлівських колах.

Олег Бєлоколос, експерт-міжнародник, голова правління неурядової організації «Майдан закордонних справ», член Політради партії «Сила і Честь»

Джерело: Gazeta.ua