Путін прорахувався в підготовці до війни і припустився п’ятьох помилок

Потяг із так званими гарантіями безпеки для Росії вже пішов і навряд чи повернеться до станції “Москва. Кремль. Путін”. В цьому переконаний голова правління Фонду “Майдан закордонних справ”, Член Політради партії “Сила і Честь” Олег Бєлоколос. У своємо авторському матеріалі в Gazeta.ua він зазначив наступне.

Ще навесні 2021 року Москва підійшла впритул до початку повномасштабного збройного конфлікту з Україною.

Рік тому РФ сконцентрувала війська поблизу наших кордонів. Організувала у своїх медіа галасливу пропагандистську антизахідну кампанію. Спробувала здійснити фактичну блокаду українських морських портів.

Тоді з різних причин Кремлю не вдалося. Мабуть, тому, що Володимир Путін хотів особисто зустрітися з президентом США Джо Байденом. І домогтися від нього якихось поступок щодо України, а саме “свободи рук” під тим чи іншим приводом. Діставши негативну відповідь, у Кремлі начебто на певний час заспокоїлися і почали вдавати з себе прибічників миру.

Утім, для багатьох у нашій країні вже на початку вересня торік було зрозуміло – Росія не відмовилася від планів щодо примусу України до ерзац-миру. А фактично до принизливої капітуляції на своїх умовах.

“Україну проголосили “форпостом Заходу проти Росії”

Показовим було і є відкрито вороже ставлення російських кіл до нашої держави. Україну проголосили “форпостом Заходу проти Росії”. Заохочувала Москву й позиція деяких європейських урядів, які не розуміли або не хотіли бачити справжніх мотивів російської політики.

Наприкінці ж осені стало очевидним, що РФ узяла курс на пряму військову агресію. Що ж саме свідчило про це? Аналіз наявної інформації дозволяє стверджувати таке.

По перше, починаючи з жовтня-листопада 2021 року російські офіційні представники на різних рівнях дедалі частіше почали називати керівництво України “київським режимом”. Це однозначно свідчило про те, що в Москві не вважають владу в Україні легітимною. А значить, не дотримуватимуться міжнародних правил щодо нашої держави й готові застосувати будь-які засоби для її розвалу та знищення.

По друге, офіційні представники російської сторони почали постійно й публічно звинувачувати Україну в підготовці та здійсненні терористичних та інших підривних акцій на території РФ. Зокрема й в окупованому Криму. Безумовно, це робили задля вкорінення серед росіян настроїв про ворожість України та підготовки широкої громадської думки до війни.

“У російському інформаційному полі почали з’являтися матеріали, нібито українці готові до возз’єднання з РФ”

По третє, у російському інформаційному полі у відкритому доступі почали з’являтися матеріали, що начебто владу в Києві підтримує лише “порівняно невелика кількість людей” із “натовською і американською” освітою. Також стверджували, що представники молодшого і середнього офіцерського складу Збройних сил України “не готові стояти на смерть за київських володарів”. Широко поширена в РФ туга за радянської спадщиною, механічно екстраполювали на українське суспільство. Його вважали майже тотожним російському. Нібито українці готові до возз’єднання з Росією. Відповідно, розробляли спеціальні методики щодо підриву морального духу наших Збройних сил, розповсюджували настрої невіри у спроможність протистояти російським військам пропонували схиляти наших бійців до зради з використанням матеріальних та інших стимулів.
Також у матеріалах ішлося про наявність ворожості й недовіри між “націоналістичними збройними формуваннями, які є силовим інструментом київської влади” та регулярними підрозділами ЗСУ. В РФ просували думки про те, що “радикальний націоналізм є проєктом сил, що не мають стосунку до українського народу”. Відповідно, робили абсолютно хибний висновок про те, що наші військові нелояльні, не довіряють керівництву держави й не захищатимуть Батьківщину. А навпаки – у разі збройного конфлікту одразу ж переходитимуть на бік супротивника. Чесно кажучи, у військовій історії важко знайти приклад грубішої помилки в оцінці морального стану потенційного супротивника.

“Наголошували на начебто слабкості наших Збройних сил і повній неготовності їх протистояти армії РФ, яка має на озброєнні “нову техніку”

По четверте, наголошували на начебто слабкості наших Збройних сил і повній неготовності їх протистояти армії РФ. Яка має на озброєнні “нову техніку, що українським військовим навіть не може й снитися”. Водночас у своїх хворобливих фантазіях керівні кола РФ бачили, що мешканці деяких східних і південних регіонів України “тільки й чекають на прихід російської армії”, що має “захистити їх від націоналістів і бандерівців”. Очевидно, тут російські планувальники зважали на досвід практично безперешкодної і прискореної паспортизації населення ОРДЛО.

По п’яте, відомі експерти з оточення російського керівництва розповсюджували твердження, що “Україна не може зберегтися в нинішніх кордонах”. Відкрито наголошували, що “Росія оточена державами, які неспроможні розв’язувати питання власного розвитку й безпеки з опорою лише на внутрішні резерви”. А “подоланням багатьох проблем було б повернення частини колишніх союзних республік до якоїсь форми прямого управління з Москви”. З використанням різного роду маніпуляцій обґрунтовували тезу про те, що наша держава “стала територією, з якої здійснюється політика, ворожа російським інтересам”. У притаманній РФ нахабній манері, що прямо нагадує найогидніші зразки нацистської пропаганди, стверджували, що Україна є “зоною найбільшої геополітичної напруги, до того ж без права на власну суб’єктність”.

Популярні в російському медіапросторі мантри про те, що “втягування України в геополітичні ігри США на тлі розгортання сил НАТО в безпосередній близькості від наших кордонів матимуть серйозні наслідки і змусять провести заходи у відповідь для вирівнювання воєнно-стратегічного балансу”. А деякі російські експерти почали тлумачити це як пряму обіцянку дій на “українському напрямку”.

“Офіційно заявляли, що Росія має право використовувати свої збройні сили за кордоном і зобов’язана захищати своїх громадян “за межами її території”

Паралельно на офіційному рівні заявляли, що відповідно до законодавства Росія має право використовувати свої збройні сили за кордоном і зобов’язана захищати громадян “за межами її території”.

Тобто, вже наприкінці осені торік російське керівництво було абсолютно переконано в тому, що військова операція проти України забезпечена широкою внутрішньою підтримкою, буде швидкою та завершиться майже без втрат.

Сприяти цьому мали б, серед іншого, і заходи в рамках реалізації воєнної доктрини союзної держави Російської Федерації та Республіки Білорусь, затвердженої 4 листопада 2021 року. Зокрема цим документом передбачена організація спільної оборони; створення та розвиток об’єднаних військових систем; організація і проведення спільної оперативної, бойової, мобілізаційної підготовки національних збройних сил; посилення науково-технічної кооперації у сфері розробляння воєнних технологій і нових видів озброєння та спеціальної техніки. Очевидно, вже тоді в Москві планували використання території білоруського сателіту як плацдарму для збройної агресії проти нашої держави та своєрідної бази тилового забезпечення. Аналіз тексту воєнної доктрини підтверджує, що Україну розглядають в Москві та Мінську такою, що може становити військову загрозу для союзної держави.

“США й країни НАТО не піддалися на відвертий тиск, а часом і на прямий шантаж із боку Кремля”

Як відомо, дещо згодом, у грудні 2021-го, РФ висунула Заходу й США зокрема свій ультиматум. Головними вимогами були відмова Північноатлантичного альянсу від подальшого розширення на схід і демонтаж вже збудованої інфраструктури в країнах, які приєдналися до НАТО після 1997 року. Утім, США й країни НАТО не піддалися на відвертий тиск, а часом і на прямий шантаж із боку Кремля. Тож з огляду на явну неготовність до масштабного й тривалого конфлікту з Альянсом, у Росії вирішили здійснити віроломний напад на Україну.

Зараз ситуація є такою, що попри провал “бліцкригу” та значні втрати живої сили й техніки РФ налаштована на продовження агресії. ЇЇ мета – виснаження нашої держави через економічні та інші збитки. Очевидно, завданням Кремля є й деморалізація населення України, яке змушене масово лишати свої домівки та евакуюватися на захід країни або до інших держав. Тобто Кремль хоче затягнути конфлікт, паралельно вплутавши Київ у переговори та відверто шантажуючи українців гуманітарною катастрофою.

Сприяти цьому має й ще активніше залучення Білорусі до реалізації агресивних планів Кремля. Показово, що оприлюднення тексту згаданої воєнної доктрини майже збіглося зі спільними російсько-білоруськими навчаннями “Союзна рішучість 2022”. А саме 1 – 20 лютого. До Білорусі направили російські літаки Су-35, Су-25СМ, системи протиповітряної оборони С-400, зенітний дивізіон з комплексами “Панцир-С”, підрозділи десантників, морської піхоти та артилерії. Також, за наявною інформацією, опрацьовували й питання транспортування російських військ з Сибіру і Далекого Сходу на Захід РФ. А 19 лютого Путін і Лукашенко спостерігали за навчанням російських сил стратегічного стримування із запусканням балістичних і крилатих ракет.

“Росія вирішила заманити Мінськ на територію нашої держави ще й фінансовим пряником”

Явно не випадково 20 березня оголосили про те, що Росія відклала терміни погашення Білоруссю частини кредитних платежів на п’ять – шість років. Очевидно, Мінськ зараз вирішили заманити на територію нашої держави ще й фінансовим пряником.

Усе це робить актуальнішим завдання щодо вироблення комплексної і проактивної стратегії асиметричного стримування Росії. Що враховуватиме її реальний потенціал і пропонуватиме сценарії відповідної протидії. Актуальним завданням також має стати й широка підтримка громадянського суспільства сусідньої Білорусі. Адже подальше посилення там впливу Москви означатиме суттєве збільшення небезпеки для нашої держави.

Сьогодні в російських колах заявляють, що так звана “спеціальна військова операція” є битвою проти “західного світового панування”. Відверто говорять про плани знищення суверенітету й територіальної цілісності України – хочуть анексувати частину території нашої держави й приєднати до РФ. На інший же частині нашої країни російські стратеги, наближені до керівної верхівки, замислили утворити слабку країну без оборонної промисловості. Яка б виконувала роль буфера між РФ і НАТО й не становила навіть гіпотетичної загрози для Москви.

“Потяг із так званими гарантіями безпеки для Росії вже пішов і навряд чи повернеться до станції “Москва. Кремль. Путін””

Ці злочинні плани ворога наштовхнулися на потужний опір мешканців саме тих областей, що за російськими планами мали б відійти від України. Ба більше, на лініях з’єднання російського суспільно-політичного ландшафту починають з’являтися ознаки перенапруги, а в економіці наростають великі проблеми. Російська влада була явно не готова до запровадження таких масштабних і руйнівних санкцій. До того ж Путін і його камарилья стають злочинцями та ізгоями в очах світової громадськості та багатьох урядів. Здається, потяг із так званими гарантіями безпеки для Росії вже пішов і навряд чи повернеться до станції “Москва. Кремль. Путін”.

Нам же в Україні, враховуючи неминучість довготривалого протистояння РФ, треба налагодити системний аналіз реальних спроможностей ворога. Зокрема особливої уваги потребуватимуть політична сфера, російський оборонно-промисловий комплекс, стан демографії, потенціал і резерви критичної інфраструктури, ситуація у галузі високих технологій у контексті запровадження нещодавніх і ймовірних подальших міжнародних санкцій. На тлі очікуваного погіршення соціально-економічної ситуації потрібен постійний моніторинг громадськіх настроїв, які безсумнівно впливатимуть на моральний стан військ агресора.