«Невивчені уроки Гетьманату та національна ідея України у сучасних умовах», газета “День”, 2-9 серпня 2018

Сучасні конституційні монархії Великобританії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландів, Іспанії і Японії є одними із найбільш успішніших демократій світу. В цих країнах присутній справжній розподіл трьох незалежних одна від одної гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову. В них ефективно працює виборча система із політичною багатопартійністю, а верховенство права і високі соціальні стандарти життя населення — захищені діючими законами.

Монархи цих країн, права і обов’язки яких, як правило, визначені  Конституцією, хоча і мають статус глави держави, але скоріше виконують функції моральних авторитетів. Вони ж є знаковими символами сталих національних та історичних традицій, гарантами прав і свобод їх народів, а також останнім запобіжником у системі забезпечення стабільності роботи політичної системи країни.

В одній із найстаріших із написаних у Європі Конституцій — «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», від 1710 року, — за 77 років до прийняття Конституції США уже були обмежені права виборного українського гетьмана і введено демократичний принцип розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Згідно із цією Конституцією, законодавча влада в Козацькій державі Україні надавалась Генеральній Раді, яка виконувала функції парламенту і мала збиратися сесійно тричі на рік: у січні (на Різдво), у квітні (на Великдень) і у жовтні (на Покрову). Рада мала вирішувати питання зовнішньої і внутрішньої політики, безпеки держави, заслуховувати звіти гетьмана, включно із питанням про можливу недовіру йому, а також обирати гетьманський уряд — Генеральну старшину, за поданням гетьмана.

Виконавчу гілку влади очолював сам гетьман, якого обирали довічно, але повноваження якого могли бути достроково припинені за рішенням Генеральної Ради. Забезпечення діяльності гетьмана, включно із виділенням йому рангових маєтків, обмежувалось часом перебування його на посаді. Судова гілка влади була незалежною від гетьмана і забороняла йому застосовувати покарання до винних. Вона ж слідкувала за обмеженням прав гетьмана у розпоряджанні державним скарбом і землями, веденням самостійної зовнішньої і кадрової політики, а також спробами створення власної адміністрації.

За оцінкою 1896 року з боку провідних вчених — істориків австро-угорської і російської імперій, яких важко звинуватити  в українській заангажованості, починаючи із першої Козацької держави України, українські «демократичні козаки» заклали в Європі XVI—XVII  століть приклад існування нової, на «найбільш демократичних» на той час на континенті принципах, держави [1].

«…Так почала квітнути нова установа, виникла нова держава на нових, не європейських (під часи панування в Європі авторитаризму абсолютних монархій. — Авт.) принципах. Якщо у Польщі й у іншій Європі визнавали і турбувалися лише про свободу окремих прошарків суспільства, то тут навіть нижні його прошарки вимагали собі тієї ж свободи; мало того, тут взагалі не повинні були існувати будь-які окремі прошарки, окрім вільного народу. Усе йшло до Січі, яка стала кристалізаційним пунктом України.

…Неосяжна привабливість оточувала козацьке життя. Українському племені, здавалось, було визначено здійснити ідею про загальну рівність і свободу. Тут було доведено до досконалості і військову справу. Одночасно виникла і література, яка прославляла у захоплюючих піснях і розповідях — козаків. Усе слов’янство могло би пишатися цією вільної державою… Козаки могли принести неоцінимі вигоди і своїй Україні, й усій державі (Речі Посполитій. — Авт.), якщо б у Польщі зуміли дати належне місце новому члену її (конфедеративного. — Авт.) державного  організму.

Але демократичні козаки не підходили до шляхетської держави. Козаки справляли такий сильний притягальний вплив на землеробський прошарок населення Польщі і Литви, що самі найсуворіші покарання не були у змозі утримати їх від втечі в Україну. У той же час економічна міць польської шляхти базувалася на кріпацькій залежності сільського населення. Тому шляхта із смертельною ненавистю переслідувала козаків, цих колишніх селян, які прагнули зрівнятися у правах із нею. Через прірву між ним не було, таким чином, перекинуто мосту, і боротьба між ними стала неминучою…»[1].

На жаль, перша держава українських «демократичних козаків» XVII століття мала небагато шансів для свого розвитку в оточенні авторитарних країн під час «панування в Європі абсолютних монархій». По перше, соціально-економічна  стабільність і воєнна міць козацької держави могли зростати лише за умов збільшення маси українського середнього класу тих часів: реєстрового козацтва і вільних від кріпацтва селян. Останні мріяли про вільне фермерство або ремісництво. Саме вони складали основний резерв, який, у разі потреби, був готовий боротися за незалежність України та поповнювати ряди її вільних воїнів — козаків.

Природне прагнення українського народу до свободи, справедливого розподілу і прав власності на землю, що були основою для зростання армії козацької держави, майже відразу ввійшли у протиріччя із інтересами значного прошарку самозакоханої і егоїстичної козацькою старшини. Згодом, після підписання  Україною в 1654 році  союзного договору із  Московською державою, до цього додалися протиріччя з інтересами московського царя і його феодалів-кріпосників.

Річ Посполита, Османська імперія і Московія були зацікавлені у використанні могутнього потенціалу козацтва, одних із перших професійних воїнів Європи, для боротьби із зовнішніми ворогами і захисту своїх кордонів. Але вони були не зацікавлені у поширенні демократичних звичаїв і традицій козацтва у власних державах і підпорядкованих ним землях. Приклад волелюбного козацтва України становив пряму загрозу існуючим у цих країнах деспотично-авторитарним  формам державного управління та  діючому в них кріпосному праву — фактичному рабству…

По-друге, абсолютна монархія Московії із задоволенням сприйняла та вдруге використала, після Русі IX—XIII століть, цивілізаційно-культурну місію України XVII століття для власної  культурної модернізації і часткової європеїзації. Але форма цієї цивілізаційно-культурної модернізації велетенських євразійських просторів 1/6 суші земної кулі суттєво відрізнялась від цивілізаційної експансії країн Західної Європи по відношенню до країн Америки, Азії й Африки.

«ДОГОВОРИ І ПОСТАНОВЛЕННЯ ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО». 1710 РІК

Країни Заходу мали не тільки вищій рівень цивілізаційно-культурного розвитку своїх народів, але й набагато міцніші органи державної влади і власні армії, ніж у колоніально-залежних від них країнах. В обмін на прогресивний цивілізаційно-культурний вплив на ці народи вони використали людські і природні ресурси  колоній  для власного збагачення, підняття рівня власної економіки і збільшення середнього класу у власних державах.

Україна ж, немов губка, поділилася із Московією, ціною власного «зневоднення», усіма кращими її цивілізаційно-культурними досягненнями за рахунок власної «джерельної культурної води». У першу чергу, високоосвіченим людськими кадрами у сфері науки, освіти і управління, які стали найактивнішими  творцями майбутньої Російської імперії. До них можна віднести: ідеолога і реформатора при Петрі Першому — Феофана Прокоповича, місцеблюстителя патріаршого Московського престолу Стефана Яворського, канцлерів  імперії — князів Олександра Безбородька (1747—1799 рр.), Віктора Кочубея (1768—1834 рр.), а також інших вищих імперських сановників — Розумовських, Гудовичів, Завидовських, Трощинських, Милорадовичів…

Поступово, за півтора століття, Україна була змушена віддати Московії не тільки кращі людські, природні і військові ресурси, але й остаточно позбутися залишків власної первинної автономії і зачатків державної демократії. Вона отримала у обмін азійську по формі авторитарно-самодержавну систему управління із рабством для селян, ліквідацію незалежності різних гілок влади, виборності гетьмана і козацької старшини, ліквідацію Запорізької Січі і реєстрового козацтва, масове покріпачення вільних до того селян і більшості вільних низових козаків…

Брак аристократичної, національно-свідомої і висококультурної політичної еліти України тих часів також став однією із причин цього згубного для паростків української  демократії шляху розвитку. Майже на три століття, він загальмував її природний європейський напрям і заморозив прогрес у розвитку соціально-політичного життя України…

Остання у минулому столітті спроба побудови Гетьманської держави України була здійснена у 1918 році. Гетьман України Павло Скоропадський був главою цієї  Держави близько восьми місяців: із квітня по грудень 1918 року. Його Гетьманська держава виявилась найуспішнішим українським державним утворенням часів революції 1917—1920 років. Місяці його правління дали порівняно стабільне життя Україні під час буревію громадянської і останніх акордів Першої світової війн навколо неї.

Українцю за походженням, імператорському  гвардійському офіцеру за вихованням, Павлу Скоропадському вдалося за короткий час зробити для України досить багато. Він нормалізував економіку і відновив діяльність державного апарату, ввів національну грошову одиницю і стабілізував фінансову систему, запустив українські школи, університети, театри та створив заново Національну академію наук і Національні архів та бібліотеку.

В умовах окупації України, згідно з Брестськими угодами, що були  підписані до нього урядом Центральної Ради, він заклав основи регулярної, з урахуванням історичних традицій козацтва, професійної української армії.  Попри опір німецької окупаційної адміністрації він планував мати навесні 1919 року трьохсоттисячне регулярне українське військо. Основними здобутками його військового будівництва скористалася уже наступна йому — Директорія Володимира Винниченка і Симона Петлюри.

У той же час блискучий спадкоємний аристократ, бойовий генерал імператорської армії із класичною освітою і масштабним культурним світоглядом Павло Скоропадський не зумів об’єднати навколо себе більшість українського народу для підтримки будівництва його Гетьманської держави, яку він бачив як правову, демократичну країну із елементами конституційної, на зразок сучасних Британії чи Швеції, монархії. Не слід забувати, що Гетьманат в Україні ніколи не вбачався спадкоємною монархією. На демократичний принцип виборності українцями гетьмана, на відміну від абсолютних монархій Європи, вказував ще Вольтер у «Історії Карла Дванадцятого» від 1730 року…».

Основним ворогом української незалежності Павло Скоропадський вбачав російський більшовизм. Зупинити його, як він вважав, могла тільки сильна і національно згуртована держава. Основою її повинні були бути: сильна армія і професійний державний апарат, стабільна економіка, із опорою на освіту, промисловість і сільське господарство, а також відновлені національна культура і правопорядок. Основними гаслами гетьмана були: «Порядок і законність», «Недоторканність приватної власності», «Спокій і творча праця».

Але будь-яке будівництво, включаючи державне, має спиратися  на три базових елементи. По-перше, на  талановитого і досвідченого головного архітектора, який повинен запропонувати ідею і проект будівництва. По-друге, на команду кваліфікованих керівників, інженерів і фахових будівельників, які здатні реалізувати цей проект. По-третє, на достатню кількість і якість будівельних матеріалів,  що потрібні для реалізації проекту будівництва.

У випадку із державним будівництвом цими елементами, очевидно є, по-перше, лідер держави із його ідеєю, «архітектурним планом державного будівництва», по-друге, владна політична еліта, яка разом із лідером має можливість прийняття стратегічних рішень, корегування плану і втілення його у життя, і, по-третє, відповідна соціальна база країни, яка має підтримати запропонований проект і план будівництва. Саме ця соціальна база і повинна під час реалізації ідеї — плану будівництва держави — перетворитися у критичну масу її свідомих громадян, які, в разі загрози, без вагань стануть на захист держави від зовнішнього і внутрішнього ворогів.

Щоб краще зрозуміти, в яких умовах прийшлось працювати головному архітектору третьої Гетьманської держави Павлу Скоропадському, порівняємо ці умовами із тими, в яких працював інший архітектор державної незалежності Фінляндії — барон Карл Густав Маннергейм. Бойовий товариш по першій Світовій війні Павла Скоропадського, також генерал імператорської армії, він  став найвидатнішим військовим і державним діячем Фінляндії у XX столітті.

На час проголошення у 1917 році незалежності Фінляндії від Російської імперії, на відміну від України, вона уже мала із 1809 року власну Конституцію і широку внутрішню і зовнішню автономію. Це сприяло еволюційному зростанню в Фінляндії, ще до часу отримання нею незалежності, власного  національносвідомого середнього класу, а також сталих політичних і правових демократичних традицій, у першу чергу, серед її політичної еліти того часу — інтелігенції. Новому фінському лідеру майже відразу вдалось знайти відповідну соціальну базу для опори у своїй діяльності. Цією соціальною базою став саме фінський середній клас: союз інтелігенції і селянства.

Свою роль відіграло і те, що коли фінський Сенат, аби відвернути загрозу «більшовизації» країни, доручив барону Маннергейму створити національну армію, він відразу отримав підтримку з боку Німеччини. У той же час, німецька окупаційна адміністрація в Україні майже до останнього блокувала подібну діяльність гетьмана Павла Скоропадського.

Порівнюючи Павла Скоропадського із Карлом Маннергеймом, йому часто закидають, що він недооцінював роль дрібних землевласників і проводив політику підтримки виключно великих земельних власників в Україні. Це не зовсім правда. Земельне питання було дійсно великою проблемою для гетьмана. Але йому просто не вистачило часу і бракувало відповідних і компетентних помічників для прискорення реалізації у життя його задумів.

Павло Скоропадський не був революціонером і щиро вірив у силу права. Передача землі у приватну власність від великих землевласників до дрібних хліборобів, які формально підтримали його прихід до влади, вбачалась ним не на безоплатній основі, а шляхом багаторічного викупу під гарантії держави. Він не вірив у те, що просте пограбування будь-якої приватної власності може створити нового ефективного її користувача. У той же час  він хотів бачити Україну вкриту малими і середніми приватними і високопродуктивними господарствами, на зразок того, що йому доводилось бачити до початку Світової війни в Європі, а також і в Україні — внаслідок земельних реформ Столипіна.

«Ніччю.., ми добралися до якось хуторка в 16 верстах від Новгород-Волинського, — писав гетьман у своїх «Спогадах», — тут у хаті я розмовляв із хазяями. Це були хуторяни столипінської реформи. Рано уранці я обійшов із ними увесь хутір і прийшов у захват від того, що побачив. Такого порядку та добробуту у селянському господарстві я ще не зустрічав, хоча об’їздив і жив серед селян довгі часи, особливо під час війни. Хуторяни приписували свій добробут тому, що їм дали можливість посилитися на обрубах (завести окреме фермерське господарство. — Авт.). Хазяїн увесь час добавляв: «Так, тепер варто працювати, нічого не пропаде, нікому нічого не мушу пояснювати»…» [2].

Можна стверджувати, що кінцевою метою гетьмана було збільшення в Україні середнього класу, у тому числі й за рахунок зростання прошарку малих і середніх землевласників — праобразу сучасних європейських фермерів. «Наш українець — індивідуаліст, ніякої соціалізації йому не потрібно… Я завжди вважав, що український рух уже тим є гарним, що він є просякнутий національним відчуттям, що, граючи на цих струнах, можна було б  скоріше спасти народ від більшовизму. Я хотів,  наприклад, створити козацтво із хліборобів. Для боротьби із більшовизмом потрібна фізична сила. Я вирішив цю необхідну силу створити із хліборобів.Групуючи їх у сотні, полки, коші, перевести у козацтво, чи скоріш відновити старе козацтво, яке споконвічно було у нас. Так як усі козаки є хліборобами — власники, то природньо, що ідеї більшовизму не прилипали би до них. Я був їх безпосереднім головою; спільність інтересів змусила б їх бути відданим мені. Це серйозно підсилило б мою владу і  безумовно, що тоді б можна було б спокійно провести і аграрну і інші докорінні (демократичні. — Авт.) реформи. Але, мене ніхто не підтримав; міністри два рази провалили проект, і у кінці кінців я сам його провів восени, але у якомусь покаліченому вигляді, без будь-якої підтримки із боку міністрів і більшості старостів, що фактично не дало можливість провести його у життя…»[2].

На заваді планів цивілізаційного і правового розподілу землі гетьмана виступили не лише земельні магнати, але й українські соціалісти, які вимагали її повної націоналізації. Для прикладу, ідейний соціал-демократ Симон Петлюра під час Гетьманату обіймав посаду голови Союзу земств України і через земські установи робив усе, щоб блокувати діяльність гетьмана. Він був не лише його політичним противником, але й ярим ідеологічним, світоглядним і соціальним антагоністом. На відміну від нього, Павло Скоропадський був прихильником поступових і продуманих реформ із поступовою українізацією усіх сфер життя України. Із пріоритетом в науці, освіті і культурі. Натомість провідні українські політики того часу  — соціалісти — вимагали швидших і радикальніших заходів, наче ілюструючи слова Конфуція: «Шляхетний чоловік думає тільки про справедливість, маленька людина думає тільки про власну вигоду».

«В українців є жахлива риса — нетерплячість і бажання добитися всього і відразу. У цьому світлі мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться. Хто бажає всього і відразу, той врешті решт, нічого не отримує» [2]. На відміну від тієї ж Фінляндії, де фіни толерантно віднеслись до спадкоємного аристократа, шведа за походженням, який до кінця життя говорив фінською мовою із помітним акцентом, український політичний бомонд соціалістичної орієнтації завжди вороже ставився до «чужака-аристократа».

Ця самотність гетьмана у реалізації його плану будівництва Української держави проступає і в одній із передмов до його «Спогадів»: «Якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, у яких я був, то, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, здатних до роботи людей, у нас їх можна по пальцях перелічити. Не звертайте увагу на дрібниці. Не акцентуйтесь на  минулому ваших підлеглих, якщо в цю хвилину вони цінні своєю працею. За цю пораду ви мені потім подякуєте».

«Під час будь-якої революції  тільки люди із крайніми лозунгами… стають вождями та мають успіх. Я це знав, але на моє нещастя, я прийшов до влади у той час, коли для стомленої війною і анархією країни, насправді була потрібна середня лінія, лінія компромісів. Відсутність політичного виховання в Росії; взаємна недовіра, ненависть; деморалізація усіх класів, яка особливо підсилилась під час війни та наступною за нею революцією; повна відірваність від зовнішнього світу, яка дає можливість будь-кому тлумачити світові події, як йому здається вигідним; воєнна окупація — усе це давало мало  надії на успіх моєї роботи, але, взявши владу не заради власної авантюри, я і тепер не змінив би своєї точки зору…

У правих колах усе гуртувалося на підсиленні поліції, на арештах, скажу відверто, на терорі. У лівих усе ґрунтувалося на насиллі натовпу над більш заможними класами, на демагогії, на потуранні низьким інстинктам селянства і робітників. Я особисто стояв за тверду владу, яка не зупиняється ні перед чим, але одночасно із  творчою діяльністю в царині національного питання і у проведені демократичних реформ у соціальній сфері»[2].

Випереджаючи на століття загальний рівень культури і світогляду більшості політичних сил і соціальних прошарків населення України того часу, Павло Скоропадський просто не встиг сформувати навколо себе відповідну політичну і соціальну базу для підтримки його проекту державного будівництва.

«Мене здивувало, що тоді існували лише одні соціалістичні партії. Усі російські партії нічого не робили, а якщо щось і робили, то в такій спосіб, що це не мало жодного відношення до ситуації, яка склалася… дивлячись на ту повну розгубленість, яка існувала серед усіх відтінків більш чи менш заможних класів, мені здавалось, що в нас існували лише українські соціал-демократи і українські соціал-революціонери, а потім невизначена народна маса…

Постійно спілкуючись протягом десяти місяців із окремими представниками цих партій, переконався, наскільки за усієї їхньої щирості та бажанні щось створити, вони є інтелектуально безсилими вивести країну на творчий шлях… Усі ці думки привели мене до розуміння, що потрібно створювати демократичну партію, це є обов’язковим — «українець у душі є демократ», — але зовсім не соціалістичну. Ця партія повинна сповідувати українство, але не крайнє шовіністичне, а визначено стоячи на розвитку української культури, не торкаючись і не виховуючи ненависть до усього російського…

Я вважав, що така партія об’єднає усіх власників без будь-яких відтінків у боротьбі проти руйнуючих соціалістичних гасел… Цього іноземці в нас не розуміють; вони думають, що ми можемо триматися на ступені розумного соціалізму, як це буває в західних країнах. Я глибоко переконаний, у нас це є неможливим. Якщо уряд стане на підтримку наших соціалістичних партій, він за короткий термін докотиться до звірячого більшовизму. Для мене це аксіома.

Ми спочатку повинні демократизувати країну, виховати людей, розвинути в них відчуття обов’язку, прищепити їм чесність, розширити культурний світогляд, і тільки потому можна вести мову про подальший етап соціальної революції… Я думав, що партія, яку я намагався створити, повинна якраз вести до певних компромісів як у соціальному плані.., так і у націоналістичному… Розробивши програму я пішов у Союз Землеробів…»2.

Але навіть найближчому оточенню Гетьмана не вдалося допомогти перетворити його думки і плани на зрозумілі для більшості українців політичні гасла-ідеологічні креслення будівництва нової Держави. Іншими словами, на прості і зрозумілі для українців нові гасла-ідеї, що могли би стати новою національною ідеєю України. «Створити військо, безумовно, добре, але для цього потрібен час, а головне при створенні армії, які гасла я міг би дати. За царського режиму були: цар, віра, вітчизна. Єдине зрозуміле селянству гасло — земля. Стосовно волі — вони уже самі чомусь зневірились, але землю відай їм усю»2.

В умовах політичної боротьби проти масової соціалізації населення тільки нова національна ідея поширена через нову демократичну партію і сприйнята більшістю народу України змогла би об’єднати навколо Гетьмана і Захід, і Схід України. Створити відповідну соціальну базу для підтримки його державотворчій діяльності і зупинити поширення руйнівних для української незалежності ворожих їй популістських гасел: «Земля — селянам!», «Заводи і фабрики — робітникам!», «Війна — палацам», «Уся влада — Радам».

Незрозумілим правда є, чому переклад назви однієї і тієї ж шкідливої від природи для усього людства істоти на різні мови, може змінювати її шкідливу якість для певних народів…

Подібні соціалістичні гасла поділялися у той час Михайлом Грушевським, українськими есерами і соціал-демократами Микитою Шаповалом, Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком. Останній навіть ставив вимогу: або Україна соціалістична, або ніякої України. Велика кількість люмпенізованого війною і революцією населення України також усе більше отруювалась ними. На практиці, ці гасла невідворотно вели до приходу в Україні влади російських більшовиків.

В’ячеслав Липинський так окреслював потребу в формулюванні нової національної ідеї України: «Маючи в своїй нації і Схід, і Захід, мусимо ці два напрями під гаслом єдності нашої національної індивідуальності весь час в собі гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом підпадаємо під впливи то східної Москви, то Західної Польщі».

У «Листах до братів-хліборобів» він наголошував велике значення та потребу у синтезі подібної об’єднуючої ідеї, із відходом від спрощеної національної містечковості до формулювання ідеалів власного «українського месіанізму»…

Але брак справжньої культури і масштабного світогляду, примітивна містечковість і самозакоханість більшої частини тодішньої політичної еліти не дозволяли їй вийти за межі гасел: «Земля — селянам!», «Заводи і фабрики — робітникам!». Вони були навіть не здатні зрозуміти, що ці гасла є гарною зброєю лише для захоплення влади. Але є безпорадними для її утримання. Тим паче для справжнього національного державотворення в той час, коли більшовики уже перемогли в Росії.

Більшовики ж, використавши ці гасла для захоплення влади спочатку в Росії, навіть загравали певний час із «українізацією» культурного життя в радянській Україні. Потім, набравши силу, репресивний апарат нової імперії знищив національно свідому українську інтелігенцію і оголосив на десятиліття «український буржуазний націоналізм» однією з головних своїх ідеологічних мішеней. Штучний голодомор у 1932 — 1933 роках знищив мільйони трудового селянства дрібних і середніх землевласників в Україні як клас. Залишки селянства були покріпачені для потреб нового «соціалістичного сільського господарства». Соціальна база для опору більшовизму в Україні, про яку мріяв Скоропадський, було зруйновано на роки.

На відміну від Петлюри і Винниченка, Павло Скоропадський передбачив подібний розвиток подій в Україні на багато років уперед. «Я не маю сумніву, як не мав і раніше, що всілякі соціалістичні експерименти, в разі, якщо уряд буде соціалістичний, повели б негайно до того, що вся країна протягом шести тижнів стала б здобиччю всеосяжного молоха більшовизму. Більшовизм, знищивши всіляку культуру, перетворив би нашу країну на висохлу пустелю, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який жеврів у нас досі, а всесильний бог, у ногах якого буде плазувати той таки народ».

Чи не нагадує це наші дні, коли в сучасній Україні з’явилися нові «всесильні боги» — олігархи, які відіграють наразі в її суспільно-політичному житті значно більшу роль, ніж сто років тому? Брак справжніх національної аристократії і політичної  еліти України й у наші часи є однією із головних проблем успішного національного державотворення.

Характерним у цьому плані є відкритий лист до Головного отамана Симона Петлюри, який очолив державний заколот проти Гетьмана, від ще одного яскравого представника військової аристократії того часу полковника Петра Болбочана. В опублікованому ним листі від 26 січня 1919 року, герой боротьби із більшовизмом на сході України і в Криму, наголошує: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч більшовизмові й більшовикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

Цей характерний лист вартував життя мужньому офіцерові, іще одному можливому «українському Бонапарту», якого так боялись українські соціал-демократи. Невдовзі після його опублікування, за наказом Симона Петлюри полковник Петро Болбочан, який фактично приєднав перед цим Крим до України і звільнив її південний схід від більшовиків, був заарештований, по-звірячому катований і розстріляний у тому самому 1919 році. «…Петлюра енергійний.., з шабльоновим демократизмом, честолюбець. Він боїться за свою популярність і за всяку ціну хотів би її зберегти. Коли для цього треба буде стати більшовиком, він стане ним. Коли гетьманом — стане гетьманом…» так характеризував його навіть Винниченко.

На спеціальному засіданні в квітні 1934 року Товариства українських правників і Товариства запорожців у Празі, яке розбирало справу страти полковника Петра Болбочана, колишній голова українського уряду, однопартієць Петлюри, соціал-демократ Б.Мартос, так мотивував рішення уряду про його страту: «…От питаєте мене чому розстріляли Болбочана? Уявіть собі панка, виголений, напудрений, надушений, в лакованих чоботях, в пагонах.., та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер. Уявіть, що було б із нами, якщо б запанувала його реакція — треба було розстріляти — ну і розстріляли…»3.

«Якщо вони, тобто Директорія, не візьмуться за розум і знову виженуть усіх російських чиновників і посадять туди своїх безграмотних молодих людей, то із цього вийде хаос, не кращій, як це було при Центральній Раді. Коли я говорив…: «Почекайте, не поспішайте, створюйте власну інтелігенцію, власних фахівців по усім напрямам державного управління, вони відразу вставали на диби і говорили: «Це неможливо»…

Обставини, які щасливо склалися для українського руху (лютнева революція в Росії. — Авт.), затьмарили усім цим діячам (у Києві. — Авт.) голови, і вони закусили вудила, але, думаю, не надовго. Галичани більш інтелігентні, але, на жаль, їхня культура із-за історичних причин, сильно різниця від нашої… особливо, що стосується ненависті до Росії… Для них є не важливим, що Україна поки що без Великоросії задихнеться, що її промисловість ніколи не розвинеться, що вона буде повністю у руках іноземців, і що доля їх України — бути населеною якимось злиденним селянством…

Але, з точки зору соціальної, галичани є більш поміркованими, вони не є соціалістами, а просто демократично налаштованими людьми. У цьому сенсі вони були б дуже корисними і вгамували б жар нашої інтелігенції, яка була вихована в російських школах із усіма їх негативними рисами (авторитаризму. — Авт.)… Окрім цього, ще одна риса, що стосуються уже багатьох діячів (при владі в Києві. — Авт.), — безпринципність, повна відсутність благородства. Жалілись, що при старому режимі крали, але не можна собі уявити наскільки це явище збільшилось зараз, під час революції»2.

Природно, що подібні псевдополітичні «еліти» були неспроможні і навіть не ставили перед собою завдання формулювання нової національної ідеї України, як сучасного їм бачення найвищих духовних, соціально-економічних і державоутворюючих цінностей українського народу. Цінностей, які могли б об’єднати навколо себе і Захід, і Схід України і стати основою для формування зрозумілої не тільки українцям, а й усьому світу — стратегії національного розвитку України.

Але, чи є це питання таким уже важливим і актуальним для українців сьогодні, через сто років від часу Третього Гетьманату? Чи були нами враховані помилки минулого та, на основі сучасних знань світу, вироблене нове власне бачення? Адже відомо, що народи в ньому формуються не самі по собі, а під впливом власних національних еліт.

Відповідаючи на запитання: від кого сучасна Україна перейняла свій спадок, маючі на увазі досвід Третього Гетьманату, доктор історичних наук, професор Юрій Терещенко так окреслив цю проблему: «Якщо вважати спадком те, що зробив (перший президент України після відновлення її незалежності у 1991 році. — Авт.) Кравчук, то він перейняв спадок УНР… Якщо ж ми захочемо перейняти гетьманську державу, то ми повинні зробити цілу низку кроків. По-перше, трансформувати наш суспільно-політичний устрій, відновити Третій гетьманат… Але, це тільки перший крок. Ідеологічно треба знати, що ми хочемо? До влади (у наші часи. — Авт.) прийшов олігархат. Як повернутися до цивілізації? Треба змінити ситуацію докорінно. В який спосіб — це питання…»

Історичний досвід людства свідчить про те, що були і є народи і нації, які не мали і не мають формалізованої й усвідомленої більшістю цих народів ідей і стратегій їх власного національного розвитку. Це правда. Маркс і Енгельс їх відносили до «недержавних народів».

Такі народи і нації були і існують і зараз. Але, той же історичний досвід свідчить про те, що, по-перше, подібні народи не змогли стати самостійним суб’єктом історії, а по-друге, вплив таких народів, як на власний прогресивний розвиток, так і на розвиток усього людства, був історично мінімальним.

«Сплячі народи», як їх називав Кемаль Ататюрк «або зникають, або прокидаються рабами».

Історія людства довела також, що саме національна ідея, що віддзеркалює історію виникнення конкретного народу і його особливість серед інших народів світу, якраз і визначає на певних критичних фазах його розвитку місію його існування. Уявляючи собою сконцентровану самосвідомість, мету і сенс існування будь-якої успішної нації, чи народу світу, саме вона і створює передумови для їхнього подальшого прогресивного розвитку. В нашому випадку, за Липинським, вона має визначати напрям розвитку «українського месіанізму». Для прикладу, історію сучасної європейської цивілізації неможливо уявити без впливу на її розвиток народів і націй, які в різні часи керувалися і були об’єднані власними національними ідеями, завдяки чому і стали її активними творцями:

«Сенат і народ — правлять Римом!», «Культура і сільське господарство — будуть одвічно кормити Францію», «Володар морів — Британія!», «Свобода, Рівність, Братерство!», «Усі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами на життя, свободу і прагнення до щастя», «Один Бог — одна Вітчизна, Німеччина — понад усе!», «Відродження! Італію ми створили, залишилось створити італійський народ!», «Честь і Вітчизна! Ще Польща не загинула!», «Православ’я, Монархія, Народність», «Пролетарі усіх країн — єднайтесь!», «Франція без величі, перестає бути Францією», — ці та інші відомі гасла уже активно впливали на хід світової історії.

Ці гасла змінювали не тільки народи, які їх проголошували, вірили в них і вмирали за них, а й матеріальний і духовний світ навколо цих народів.

Тому що секрет креативності не тільки людини, а й цілих народів, згідно з виразом Бакміністера Фуллера, полягає ще й у тому, що: «Ти ніколи нічого не зміниш на краще, якщо будеш боротися із існуючою реальністю. Якщо хочеш щось змінити, створи нову модель, щоб стара просто зістарилась».

Отже, підсумовуючи уроки державотворчої діяльності та думки і ідеї Гетьмана Павла Скоропадського, а також, враховуючи теперішні знання про сучасні форми європейської демократії, що активно розвивалися за останніх сто років, сформулюємо сучасну національну ідею України. Для цього спочатку окреслимо три основні правила, якщо бажаєте, три основні закони існування сучасної демократії, які ще більше віддзеркалюють якість думок і практичних кроків Павла Скоропадського в його демократичній політиці державного будівництві України 1918 року.

Першим правилом (законом) сучасної демократії можна назвати закон необхідного рівня розвитку соціально-економічної бази та політичної культури громадянського суспільства для забезпечення успішного функціонування інститутів влади при демократії.

Він полягає в тому, що: необхідними, але не достатніми умовами для існування в країні  успішної демократії є наявність у ній критичної маси заможного середнього класу та певного рівня політичної культури її громадянського суспільства, які мають бути достатніми для забезпечення функціонування в країні демократичних інститутів влади, контролю над ними із боку громадянського суспільства та адаптації  алгоритмів їх управління в залежності від змін, як внутрішнього, так зовнішнього середовища навколо країни.

Другим правилом (законом) сучасної демократії можна назвати закон конфігурації (розподілу, балансу і противаг) органів влади при демократії.

Він полягає в тому, що справжня а не формальна, виборність, підзвітність та прозорість органів влади при демократії, а також рівність громадян перед законом, можуть бути забезпечені лише при відокремлені одна від одної трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, при максимально можливій передачі більшості внутрішніх функцій держави на можливо найнижчий рівень управління в органах  місцевого самоврядування.

Третім правилом (законом) сучасної демократії назвімо закон умов політичної стабільності, сталості і фаховості органів державного управління при демократії.

Він полягає в тому, що необхідною, але не достатньою умовою для політичної стабільності при демократії є наявність в країні принаймні двох, заснованих на ідеології демократії, не вождистського типу, партій, які є протилежними одна одній лише консервативним та ліберальним баченням світу, але є об’єднаними спільними принципами: виборності, підзвітності і відкритості органів влади перед суспільством. Вони повинні бути спроможними на ефективний контроль над виконавчою гілкою влади при періодичному перебуванні однієї із партій в парламентській опозиції по відношенню до іншої — тимчасово правлячої партії.

При цьому, збереження сталості і фаховості органів державного управління повинно забезпечуватися законодавчо визначеною системою захисту у владних структурах аполітичних професіоналів — носіїв інституційної пам’яті, фаховості і сталих державницьких традицій -щодо переобраних після кожних виборів, їх політично призначених керівників, а також вільними від монопольного впливу і фаховими засобами  масової інформації.

Ці закони, а також історичні коріння і досвід українського народу, дають підґрунтя для формулювання сучасної, як її бачу, національної ідеї України в трьох її вимірах: духовному, соціально-економічному і державоутворюючому, або наступними трьома фразами-гаслами:

1. БОГ, СВОБОДА, СІМ’Я і УКРАЇНА — завжди були і залишаться найвищими духовними цінностями УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ,

2. КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ, яка є справедливо і збалансовано розподілена між громадянами і державою — будуть одвічно кормити УКРАЇНУ,

3. ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ — будуть завжди захищати права українців на життя, свободу і щастя та боронити соборність і незалежність УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

На мою думку, поєднання цих ідей — гасел разом із сформульованими вище законами («архітектурним планом») будівництва в Україні сучасної європейської демократії, могли би бути найкращим подарунком та вшануванням пам’яті Великого Українця — Гетьмана Павла Скоропадського.

Література:

1 «История человечества. Всемирная история. Пятый том. Под редакцией д-ра Г. Гельмольта, Перевод с немецкого со значительными дополнениями для России известных русских ученых, издательство « Просвещение», С— Петербург, 1896 г. .., одобрено Учебным Комитетом собственной Его Императорского Величества Канцелярией для учебных заведений.., в том числе военно— учебных…»

2 Скоропадський, «Спогади, кінець 1917 — грудень 1918», «Наш формат», Київ, 2016

3 В.Сідак, Т.Осташко,Т.Вронська «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника», «Темпора», Київ, 2009

Автор: Ігор СМЕШКО – Президент Центру стратегічних досліджень та аналізу, один із засновників і другий керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, колишній Перший заступник і виконувач обов’язків Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, тричі Голова Комітету з питань розвідки при Президентові України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор технічних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол України, генерал-полковник. Вільно володіє англійською, німецькою та французькою мовами.

Джерело: https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh?fbclid=IwY2xjawGisxhleHRuA2FlbQIxMAABHWZMr5ox9GBGDC7-VCr5v_jbcQkwMUpqsoy22RK-Tzzs4ZiRbtGERi9tIg_aem_6YnlYR9D_FWZTw1zGs0IRA

https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2?fbclid=IwY2xjawGiszlleHRuA2FlbQIxMAABHcjExetaaMBFnJRBaEwI1D9vnnI617lAG48qkZULp4-k1VhPQ-G_c_zwTg_aem_–hKYTNQLFOiB2cBmhIB9w