Не почуте вчасно! Ігор Смешко: Росія – і так склалося історично – розуміє тільки мову сили

Чи потрібні мирні переговори із Путіним? Чи дасть результати розведення сторін у Станиці Луганській? Чи правильним було скасування військового параду? В якому напрямку має розвиватися реформа армії?

Ці запитання Укрінформ поставив голові партії «Сила і честь», першому військовому аташе незалежної України в США та Швейцарії, одному з перших очільників військової розвідки України Ігорю Смешку.

– Президент Зеленський першим зателефонував Володимиру Путіну. Багато хто з українських журналістів, експертів розкритикували такий крок глави держави: мовляв, недосвідчений у державних справах, він не мав проводити прямі перемовини із Путіним. Чи варто було виходити на контакт із російським лідером, тим паче, що сторони так і не дійшли згоди по багатьом питанням?

– Україна перебуває у стані неоголошеної війни. Частина наших територій окупована. Наші моряки незаконно, в порушення міжнародного законодавства перебувають за ґратами. Чи потрібно нам очікувати, поки до нас звернеться агресор із мирною пропозицією? Ми ж з вами розуміємо, що цього не відбудеться. Тому такий крок президента Зеленського є зрозумілим та прагматичним.

Не варто критикувати главу держави за те, що він виконує свій прямий конституційний обов’язок – проводить перемовини із президентом іноземної держави та намагається дійти згоди щодо мирного врегулювання воєнного конфлікту.

Щоправда, питання залишається відкритим: якою ціною? Росія – і так склалося історично – розуміє тільки мову сили. Вона поважає лише ті держави, які здатні чинити тиск та опір її агресивній політиці. Саме тому ми маємо зрозуміти: нам не потрібен мир за будь-яку ціну. Ми мусимо досягнути миру не шляхом капітуляції, а шляхом перемоги.

Водночас не слід спекулювати стосовно питання досвідченості чи недосвідченості президента. Сподіваюся, що перед цими перемовинами глава держави дотримався процедури: зібрав дані, що зазвичай в таких випадках надають відповідні спеціальні служби, розвідка та інші компетентні державні інституції. Думаю, що перед розмовою із президентом РФ Путіним президент Зеленський провів такі консультації: отримав відповідні документи про можливі ризики та ухвалив обґрунтоване та консолідоване рішення щодо проведення такої розмови. Це – загальносвітова практика. Інша справа, що деякі з ініціатив, які вже пропонує Володимир Зеленський, залишаться без відповіді наших західних партнерів. І цим, до речі, вміло користається Росія.

– Що ви зараз маєте на увазі?

– Як ви знаєте, відбуваються спроби перезавантаження Нормандського формату. За довгий час нарешті у Парижі відбулася зустріч радників лідерів нормандської четвірки. Це – позитивний сигнал.

Проте лунають сигнали від наших західних партнерів, що цей формат не буде розширений за рахунок Сполучених Штатів та Великої Британії. Представниця Держдепартаменту США зазначила: зміна переговорних форматів не змінить позиції Росії, яка перешкоджає імплементації «Мінська».

Вашингтон уже сфокусований на своїй майбутній президентській виборчій кампанії, Велика Британія обирає свого нового прем’єра. Німеччина (яка від самого початку не хотіла бачити Сполучені Штати у Нормандському форматі) та Франція, здається, втомлюються від протиборства з Росією. Нині вони, розуміючи, що Росія не збирається іти на поступки, намагаються в односторонньому порядку зняти санкційну політику, що доводять останні події у ПАРЄ. Новими очільниками ключових інституцій Європейського Союзу вперше за довгий період часу стали представники виключно тих країн, які географічно розташовані напрочуд далеко від України. Їм далека українська тематика. І це все розуміє Росія. Більше того, вона цим користається.

– Як саме?

– Москва формально погоджується із позицією президента Зеленського, а президент Путін каже, що він не проти провести будь-які перемовини. Але насправді у Кремлі розуміють: розширення формату не відбудеться, бо Захід сам – не без допомоги Росії – переживає непрості часи. Фактично він перебуває у стані розладу. Україна, на жаль, уже не на першому місці серед тем обговорення.

Керівництву Російської Федерації не потрібні переговори за модернізованими старими форматами. Воно хоче, аби Україна залишилася з Росією сам на сам. І саме тому Москва робить усе можливе, аби поглибити розкол у нашій державі, лишити її керованості.

– Тому ви говорите про необхідність повернення до Будапештського формату?

– Так. Це – єдина можлива опція у нинішній ситуації. Ніхто так не зміцнював обороноздатності США, як Україна, ліквідувавши третій за потужністю у світі ядерний арсенал. Я ставлю питання: чому наш уряд досі не звернувся офіційно до усіх країн-підписантів із вимогою провести термінові консультації із цього приводу? До речі, Китай був найпершою державою, яка за декілька годин до підписання Будапештського меморандуму через своє офіційне інформаційне агентство надала нам гарантії безпеки. Чи ми звернулися до Пекіна? Ні. Чому протягом п’яти років цей процес блокується? Хто за цим стоїть? Кому це вигідно? Чи не Росії?

– Однак деякі політики та експерти стверджують, що Будапештський формат є недієвим інструментом.

– Люди, які переконують суспільство, що цей формат є чимось нездійсненним чи недієвим, або не розуміються в темі, або є провокаторами, які працюють на країну-агресора.

Будапештський меморандум – на відміну від «Мінська» – визначає сферу відповідальності сторін-підписантів. Усі країни, що приєдналися до нього, несуть міжнародну відповідальність за його виконання.

У Віденській Конвенції від 1969 року вказано: будь-який документ, підписаний главою держави чи міністром закордонних справ, вважається міжнародним договором, попри внутрішню процедуру ратифікації. Більше того, там також зазначається: якщо будь-яка зі сторін у міжнародних відносинах надала певні послуги, вона має право вимагати компенсації за їх надання.

А тепер давайте поглянемо на Мінські домовленості. Чи є під ними офіційний підпис російської сторони? Ні, немає. Чи ратифікувала цей документ Держдума Російської Федерації? Тих, хто підписував цей документ із числа представників незаконних збройних формувань, уже немає в живих. Чи визначені у цих домовленостях чіткі часові рамки, порядок виконання та послідовність вимог? Також ні. Чи надаються Україні якісь гарантії? Чи є у цих угодах конкретна дорожня карта щодо звільнення та повернення Криму? Усі відповіді – зі знаком мінус. То про що ми узагалі говоримо?

Так, Мінський формат допоміг посилити та зберегти західні санкції проти Росії. Однак де гарантії, що ці санкції будуть збережені? Мінські угоди не мають статусу міжнародного договору, на відміну від Будапештського меморандуму.

Я не є мрійником чи популістом. Я розумію, що війну із таким ворогом не завершити за тижні чи місяці, проте у мене є чітке розуміння, якою має бути стратегія перемоги, що змусить нашого супротивника припинити агресію та звільнити наші території.

6 липня 2010 року були слухання у ВР про створення механізму реальних гарантій для України з боку підписантів Будапештського меморандуму. Ухвалено постанову, що зобов’язує виконавчу владу вступити в контакти з цими підписантами і шукати шляхи реалізації гарантій. Постанову Верховної Ради ніхто не скасовував, вона має силу закону. І цей закон потрібно виконувати.

Нам потрібно надіслати офіційні ноти з вимогою виконати Будапештський меморандум усім країнам-підписантам, звернутися до них про негайне проведення консультацій, зібрати конференцію цих держав. Не приїздить Росія, то є інші сторони, від яких ми маємо повне право вимагати виконання умов договору та встановлення реального економічного й дипломатичного тиску на Москву. І, до речі, саме Будапештський формат, а не Мінський дає нам можливості вимагати від Росії компенсацій за порушення умов договору.

– Вже доволі давно й активно лунають чутки про існування секретного плану Смешка щодо звільнення Донбасу та Криму. Цей план дійсно існує? Ви зможете його зараз озвучити?

– Це не чутки, план справді існує. Однак ви маєте зрозуміти: такі речі не обговорюються на загал. Ні американські представники, ні європейські, ні, до прикладу, ізраїльські ніколи не розповідатимуть пресі про військову чи дипломатичну компоненту, якщо ці речі є важливими для безпеки держави.

Можу сказати одне: одразу після входження до парламенту партії «Сила і честь» – якщо буде на те довіра виборців – я готовий надати президенту України цей план та провести разом із ним відповідні консультації щодо формування єдиної концепції зі звільнення наших земель та поновлення нашої територіальної цілісності.

Разом із тим, хотів би вкотре наголосити: вже зараз потрібно запускати у дію Будапештський формат. Допоки цього зроблено не буде, Росія не зупиниться: вона посилюватиме свій вплив на Україну і підриватиме нашу безпеку за рахунок проведення тих чи інших спецоперацій.

– Ви говорили, що намагання Москви провести між українським та російським ТБ-каналами телеміст – це інформаційно-психологічна операція спецслужб РФ. У чому, на ваш погляд, її суть?

– Під час підготовки до виборів керівництво Росії та підконтрольні йому спецслужби, на відміну від тої практики, що є в Україні, готують інформаційно-психологічну підтримку, яка й відображається в окремих спецопераціях. Це робиться завчасно, планово, у кілька етапів, не звертаючи значної уваги на ситуативні зміни чи соціологічні дослідження. Це є довготривала робота, спрямована на одержання максимально можливого результату. Так відбувається завжди.

Які цілі нині ставить перед собою російське керівництво? По-перше, дестабілізувати ситуацію всередині України, ще більше розколовши українське суспільство, яке вже не довіряє державним інституціям як таким. Посіяти додатковий хаос усередині країни.

По-друге, поставити президента України у незручне становище, змусивши його виступити на стороні виключно однієї половини населення, яка більше підтримує прозахідний вектор. При цьому тут головне – позбавити його значної суспільної підтримки серед тих, хто проживає на півдні та сході держави. Це робиться для того, щоб збільшити підтримку проросійських сил, що планують увійти до новообраного українського парламенту.

– Саме тому ви закликали президента Зеленського провести термінове засідання Ради національної безпеки і оборони з приводу вирішення питання захисту інформаційної та загальнодержавної безпеки України?

– Звичайно. Нині все, за чим ми спостерігаємо, – це лише початок масштабної спецоперації Кремля. Ми вже зазнали кількох атак. Далі буде продовження. І чим більше ми пропустимо ударів, тим жорсткіше поводитиме себе агресор і тим більше зростатиме його вплив. Ці інформаційно-психологічні операції продовжаться до дня виборів включно і обов`язково після виборів. Тож ми маємо виробити чітку та жорстку позицію, план заходів щодо протидії цій інформаційній агресії.

– А чи не могли б ви чітко відокремити кожну з тих фаз цієї масштабної спецоперації, які вже пройшли?

– Перша хвиля – це невдалий телеміст між каналом NewsOne, що спонсорується власником цього медіа, та російським телеканалом “Россия 24”. Москва від самого початку перебувала у безпрограшній ситуації; її сили випробовували на міць президента Зеленського. І це при тому, що в Україні заборонена ретрансляція телеканалу “Россия 24”, цілих його програм або їх істотних фрагментів. Тобто мало відбутися порушення закону.

Друга хвиля – поїздка Віктора Медведчука та членів його команди до Москви на перемовини із прем’єром Росії Дмитром Медведєвим. Тут важливо не те, про що велася розмова, а сам факт зустрічі. При цьому ніхто не поставив питання: в якому статусі ці особи здійснювали ці вояжі? Подібні поїздки та зустрічі – це конституційна прерогатива зовнішньополітичного керівництва, президента України. Тут Росія вкотре намагалася показати, що Україна – це failed state, держава, що управляється ким завгодно і не має керованості.

Третя фаза інформаційно-психологічної операції – проведення так званого телемосту на телеканалі “Россия 24”, до якого підключили тих українських митців, які займають проросійські позиції та нині працюють у Росії. Це є так само намаганням зіграти на електорат, який частково підтримав під час президентських виборів новообраного президента Зеленського.

І нарешті четверта хвиля – це анонсування телеканалом «112 Україна» пропагандистського фільму Олівера Стоуна та обстріл цього телеканалу невідомою особою із гранатомета. Це, звичайно, справа правоохоронних органів – розслідувати цю подію, яку вже сам канал кваліфікував як теракт. Однак мені здається, що шукати потрібно замовника серед тих, кому це вигідно. А вигідно це тим проросійським партіям, які намагаються відтягнути електорат у президента нашої держави, та тим політичним силам, які протягом останніх п’яти років допомагали проросійським агентам одержати вплив над економічними потоками та закріпитися в інформаційному полі держави.

– Ви нещодавно провели пресконференцію, де закликали президента України терміново скликати Раду національної безпеки і оборони, де поставити питання про підрив економічної безпеки держави. Йдеться насамперед про, як ви зазначаєте, протиправну діяльність попереднього керівництва під час створення регулюючого органу, НКРКП, та необґрунтоване нарахування тарифів населенню. Розкажіть детальніше про цю схему.

– Як ви знаєте, Конституційний Суд визнав, що утворивши НКРКП своїм указом, колишній президент вийшов за межі своїх конституційних повноважень, оскільки повноваження ці не передбачають для глави держави права утворювати такі органи. Так само Конституція не наділяє президента правом призначати і звільняти членів НКРКП.

Сама ж схема виглядала наступним чином. У березні 2015 року НКРКП розглядала та ухвалювала постанову про затвердження роздрібних цін на газ для населення. Ця постанова передбачає, що при формуванні роздрібної ціни враховуються планові річні обсяги, які затверджуються щорічно Кабміном. Згідно з цими показниками, обсяг споживання газу для потреб населення у 2015 році мав складати 14 мільярдів кубічних метрів, з яких власний добуток – 10,6 мільярда кубів, а імпорт газу – 3,4 мільярда кубічних метрів. Натомість, НАК “Нафтогаз” надав, а НКРКП необґрунтовано прийняв у розрахунок, що обсяг імпортованого газу для населення складає 8,5 мільярда. Це замість 3,4 мільярда кубічних метрів, які були передбачені постановою Кабміну щодо прогнозного балансу надходження та розподілу природного газу в Україні на 2015 рік. Внаслідок цього роздрібна ціна на газ для потреб населення в період з 1 січня по 1 квітня 2015 року (за квартал) зросла у шість разів!

Наші спеціалісти підрахували, що в середньому протягом чотирьох років із кишень кожної української родини було забрано за рахунок проведення цієї оборудки близько 20 тисяч гривень. А загальна сума збитків населення сягає приблизно 200 мільярдів гривень.

Саме тому я закликав президента Зеленського терміново скликати засідання Ради національної безпеки і оборони, де невідкладно розглянути питання щодо припинення цієї афери, притягнення до відповідальності усіх причетних до цього злочину осіб, встановлення справедливої ціни на газ для населення та відшкодування кожній родині нанесених їй збитків.

– Ігорю Петровичу, якщо ми вже зачепили так глобально тему захисту наших національних інтересів, давайте поговоримо про те, яким чином має бути реформована наша система безпеки й оборони. Давайте почнемо із реформування Збройних Сил України.

– У нас досі немає стратегічного бачення розбудови Збройних Сил. Колись один із колишніх високопоставлених генералів Пентагону під час розмови в кулуарах безпекової конференції в Києві зазначив: «Для вищих професійних військових у нинішніх обставинах є дві новини – хороша і погана. Погана: ні США, ні НАТО воювати за Україну не будуть. Хороша: Україна розуміє – хто її супротивник, знає структуру, склад, озброєння і можливості збройних сил агресора, який їх атакує.

Але у вас досі немає чіткого бачення, яка конфігурація ваших сухопутних військ, військово-повітряних сил, військово-морських сил та сил спеціальних операцій може йому протистояти в ході оборонної операції. У вас відсутня повноцінна система протиповітряної оборони: у більшої частини усієї ракетної техніки завершився термін експлуатації. Хто вам допоможе, якщо ви самі не в змозі сформувати стратегічне бачення ваших Збройних Сил проти конкретного супротивника?»

Відповідь на це питання можна знайти, лише повернувши до керівництва нашої армії професіоналів. Ще за часів Ющенка у нас розпочався процес катастрофічного вимивання фахових військових із силових відомств держави. Міністерство оборони тут не було винятком. Він, цей процес, був запущений конкретними людьми, які точно не хотіли, щоби Україна в подальшому могла щось протиставити можливій збройній агресії Росії. І, на превеликий жаль, ми продовжуємо втрачати справжніх професіоналів. Я хотів би це змінити.

У 1991 році чисельність Збройних Сил України становила близько мільйона чоловік, що було основою в подальшому для 700 тисяч кадрового резерву. До цього часу нам не вдалося поновити наш втрачений потенціал. Звичайно, з одного боку, зрозуміло, ми не можемо відмовитися від призову в армію. Але з іншого боку, мрія будь-якої країни – мати професійну, підготовлену, мотивовану армію. В сучасних гібридних війнах локальні конфлікти відбуваються із застосуванням сил спеціальних операцій, інформаційних технологій розвідки – ось що буде перемагати. Тож нам потрібно створити професійне національне військо.

Нам слід створити оперативний і стратегічний резерв на базі формувань територіальної оборони; зміцнити обороноздатність країни за рахунок нарощування міжвидових бойових спроможностей військ щодо стримування та відбиття агресії; забезпечити Збройні Сили України сучасними бойовими системами на базі високотехнологічних рішень. Як особливий пріоритет – формування у найкоротші терміни сил неядерного стримування на базі високопрофесійних Сил спеціальних операцій, ракетних систем різного призначення та інших складових Сектору безпеки і оборони. Доки запобіжник розв’язання агресії проти нашої держави – це спроможність в оборонній операції завдати швидкі неприйнятні збитки для країни-агресора.

Варто приділити особливу увагу Повітряним, Військово-Морським і Силам спеціальних операцій. Саме цим видам ЗСУ потрібна особлива увага державної влади – ресурси, оснащення сучасним озброєнням, додаткова мотивація. Президент повинен ініціювати їх переозброєння у досить короткі терміни.

І, звичайно, забезпечення сумісності з НАТО, виходячи виключно із досягнутої воєнної взаємосумісності (доктринальної, операційної та мовної).

– А що робити із нашим оборонним сектором? Чи плануєте ви реформувати наш військово-промисловий комплекс?

– Тут треба буде багато попрацювати. По-перше, нам потрібен збалансований оборонний бюджет, питання про який треба винести на розгляд РНБО. За моїми підрахунками, на розвиток і підготовку ЗСУ повинно спрямовуватися не менше 30% оборонного бюджету (зараз – удвічі менше). По-друге, слід розробити та нарешті ухвалити довгострокову Державну програму озброєння Збройних Сил України, перспективних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДКР) оборонного призначення та закупівель за імпортом. Це допоможе нам отримати вичерпні вихідні дані для середньострокового і короткострокового планування (тут і прозоре державне оборонне замовлення, і плани закупівель на рік тощо).

Важливо також сформувати Фонд оборони України. Такі фонди створювалися в багатьох країнах світу на етапах економічної кризи. До цього фонду будуть перераховуватися кошти воєнного збору, конфісковані кошти та майно від незаконного збагачення високопосадовців, добровільні пожертви юридичних та фізичних осіб і таке інше.

Нам, звичайно, потрібно відновити наші позиції у сфері літако-, танко-, судно- і ракетобудування, розвивати атомну енергетику, проектування та будівництво турбін; істотно розширити виробництво вітчизняної стрілецької зброї, розвивати IT компоненту. А далі – забезпечення державної підтримки проривних НДКР.

Однак найголовніше нині – це жорстке викорінення корупційної складової із закупівель озброєння і військової техніки, що й допоможе вивільнити ресурси саме на розвиток ЗСУ.

– Як це зробити?

– У першу чергу слід провести аудит тих коштів, які уже надала держава та тих, які надійшли по лінії міжнародної допомоги. Розібратися – куди і на що вони були витрачені. В подальшому – провести інвентаризацію земель Міністерства оборони для використання цього ресурсу саме на задоволення потреб оборони. Зокрема, на створення гідних житлових умов військовослужбовцям та їхнім сім’ям.

При відповідній політичній волі, на вирішення цих питань потрібно кілька місяців, а не років. Ключове – трансформувати Державний концерн “Укроборонпром” на базі кластерної моделі оборонної індустрії. Його створення було скоріше не управлінською помилкою, а свідомою підготовкою до корупційних злочинів у сфері оборони.

По-перше, не всі підприємства ОПК увійшли до сфери управління концерну. Концерн спонукає вимивання обігових коштів підпорядкованих підприємств. У нас спеціалісти з тракторобудування керують авіаційною наукою і технологіями, ботаніки за фахом – танкобудуванням. Концерн за п’ять років війни не спромігся організувати виробництво боєприпасів для артилерії та стрілецької зброї.

Паралельно нам слід реформувати систему державних підприємств, які перебувають у сфері управління Міноборони, задля забезпечення прозорості їх діяльності. І у цьому нам міг би допомогти досвід НАТО, зокрема промислово-дорадчої групи Альянсу.

Слід також запровадити дієве державно-приватне партнерство у сфері оборони зі створенням єдиних прозорих умов ведення бізнесу у цьому секторі.

Ще одне важливе завдання – формування центрального органу управління ОПК України в структурі Кабінету міністрів, що буде управляти процесом створення та виробництва озброєння й військової техніки підприємствами різних форм власності, закладами НАН України та МОН України. Це світовий досвід, так само працюють, наприклад, системи у Франції, Південній Кореї тощо.

Я можу багато розповідати щодо реформування Збройних Сил та оборонного комплексу, однак мені здається, що найважливіше – створити, перш за все, гідні умови та забезпечити соціальним захистом людей у погонах, що воюють на передовій, наших солдат, сержантів і офіцерів, а також їхні родини.

– Якою ж ви бачите систему соціального захисту для наших військовослужбовців?

– Як і казав, найголовніше у цій системі координат – це людина у погонах: те, як і чим вона живе, чи достатньо отримує, чи може вона забезпечити свою родину, чи допомагає їй держава. Маю відповідь: на превеликий жаль, держава про цих людей майже не піклується. Якщо порівняти рівень достатку і поважність професії військового у країнах НАТО та в Україні, ми отримаємо невтішний результат із позначкою мінус. І нам цей підхід необхідно терміново змінити.

Спершу нам слід сформувати центр фінансового забезпечення військовослужбовців на передовій. Ця система включатиме базове нарахування (посадовий оклад, звання, надбавку за вислугу років), фіксовану премію за успішне виконання бойових завдань (до 200% від базової ставки) та грошову винагороду за кожний наступний (другий і далі) контракт у розмірі не менше 200 тисяч гривень.

Далі нам слід вирішити нагальну житлову проблему. Необхідно терміново запровадити систему добровільного пільгового іпотечного кредитування військовослужбовців. Законодавчо зобов’язати усі банки на території України під державні гарантії надавати довгострокові кредити (на 20-25 років) для будівництва житла військовослужбовцями під мінімальні відсотки (2-3%) для тих, хто має вислугу понад 20 років з можливістю погашення частки кредиту за рахунок держави; вирішити проблему забезпечення житлом військовослужбовців і звільнених з військової служби в запас або відставку. Маємо законодавчо зобов’язати місцеві органи виконавчої влади позачергово виділяти певний відсоток (10-15%) свого новозбудованого житлового фонду для військовослужбовців та ветеранів силових структур, учасників бойових дій.

Ще одна болюча проблема – це перерахунок пенсій тим професіоналам, які вже полишили службу. Повернення до 90-відсоткового ліміту нарахування пенсій по останній посаді та урахування усіх надбавок за роки служби. Йдеться не лише про військових, а й про представників розвідки та спеціальних служб.

Ситуація, яка склалася в Україні довкола вирішення питання пенсійного забезпечення військовослужбовців, є своєрідним лакмусовим папірцем, наочною ілюстрацією того, як влада відмовляється опікуватися питаннями соціального забезпечення людей у погонах.

27 грудня 2017 року Кабінетом міністрів ухвалено постанову №1052, якою внесено зміни до постанови №704 від 30.08.2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб». Однак, навіть після вжитих Урядом заходів далеко не кожний український військовий пенсіонер має пенсію, еквівалентну 200 доларам. Для порівняння: у ФРН, виходячи у відставку за вислугою років, полковник бундесверу може розраховувати на пенсію приблизно у $2-4 тис. на місяць.

Результатом так званої військової пенсійної реформи стало те, що суди завалені позовами військових пенсіонерів щодо перерахування виплат. Однак, справи виграють не всі, але прецеденти є – і переважно там, куди не дотягується «рука столиці».

Осучаснення військових пенсій стало проблемою з довгою історією, яка потребує системних, а не ситуативних рішень, до яких вдається нинішній уряд. Свої недолугі рішення чиновники пояснюють відсутністю необхідних коштів. Хоча вихід із ситуації лежить на поверхні. Для початку варто встановити жорсткі граничні показники заробітних плат, премій та надбавок для чиновників, які часто далекі від війни та отримують їх за сумнівні заслуги і «службові перемоги», яких не існує у природі.

– Ігорю Петровичу, ви були тою людиною, яка провела найпотужнішу реформу розвідувальних органів та спеціальних служб в країні. Якою нині бачите стратегію розвитку національних розвідувальних органів та спеціальних служб?

– Це дуже об’ємне питання, яке потребує багатогодинної розмови. Однак, якщо дійсно говорити про реформування наших розвідувальних структур, можна вказати кілька ключових напрямів роботи.

Для початку нам слід визначити функціонал і розподіл повноважень та відповідальності уже існуючих спеціальних і розвідувальних органів України. Відновити не паперову, а реальну діяльність Комітету з питань розвідки при президентові України. Завершити питання з формуванням Служби воєнної розвідки і контррозвідки Міністерства оборони України як спеціальної служби у сфері оборони, розвідувального і контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України, воєнно-промислового комплексу і системи експортного контролю України. Ми маємо нарешті передати органи воєнної контррозвідки зі Служби безпеки України в Міністерство оборони України. Цей крок допоможе остаточно поховати стару радянську традицію зовнішнього партійного контролю над армією. І це знову ж таки – є загальносвітовим досвідом.

Нам також треба оновити Національну розвідувальну програму та зібрати воєдино служби, відповідальні за контроль телекомунікацій. Нині в усіх країнах світу радіотехнічні і телекомунікаційні засоби держави перебувають у підпорядкуванні одного органу: це АНБ – в США або ФАПСІ – у РФ. Таке рішення диктує наш час – час сучасних інформаційних технологій.

Ще одне надважливе завдання – це повернути до наших розвідувальних структур та спеціальних служб професіоналів.

Нам потрібно припинити ту ганебну практику, коли дійсні фахівці вимиваються зі служби, а їм на зміну приходять політичні призначенці. До цих відомств мають приходити не «свої» люди, чи кланово-віддані ділки, а високо мотивовані та професійно підготовлені патріоти. Справжні інтелектуали, які віддані своїй справі, які беззастережно вірять у велич і світле майбутнє України.

Ще один важливий момент – це створення у Верховній Раді комітету, який би зміг контролювати та координувати діяльність спецслужб, встановлювати нагляд над ними. І цей механізм на законодавчому рівні слід прописати по параметрах і глибині подібного контролю. Це єдиний спосіб для запобігання можливому використанню цих служб у вузькопартійних чи олігархічно-кланово-авторитарних цілях, як, на жаль, у нас уже було не раз.

– А що стосується розвитку розвідувальних служб, їх належного фінансування?

– Це дуже важливо і є передумовою того, про що говорив вище – ефективне матеріально-технічне забезпечення та належне фінансування.

В усі часи розвідка була ключовим інструментом забезпечення як національної безпеки, так і реалізації зовнішньої політики будь-якої держави, її національних інтересів. І якщо протягом довгого часу концепція роботи розвідслужб не змінювалася, то сучасні виклики – зокрема, російська гібридна агресія – змушують докорінно змінювати підходи в організації роботи національної розвідки.

Ефективне виконання покладених на розвідувальні органи функцій з прогнозування політичних та економічних процесів, регіональних конфліктів, викриття ворожих сил, що провокують локальну та глобальну дестабілізацію, виявлення загроз, які несуть як явний, так і завуальований характер, що особливо актуально в епоху гібридних та інформаційних війн, – безпосередньо залежить від відповідних можливостей тих самих розвідувальних служб.

Саме протистояння на інформаційному фронті й доведення до важливих міжнародних центрів прийняття рішень правдивої, а не спотвореної інформації, – є одним із найважливіших завдань розвідки.

Викриття планів і намірів агресора, отримання попереджувальної інформації, її аналіз і прогнозування розвитку ситуації – ось що потрібно керівництву будь-якої держави для успішних зовнішньополітичних перемог.

Ось чому для виконання подібного роду завдань українська розвідка потребує кваліфікованих і мотивованих кадрів. А також якісного матеріально-технічного забезпечення, що відповідає сучасним світовим вимогам і стандартам. І що особливо важливо – належне фінансування розвідувальних операцій.

Зрозуміло, формування ефективних розвідувальних органів – це затратний процес, однак збереження і забезпечення незалежності держави – важливіше. І багато країн світу, розуміючи це, відносять розвідслужби до еліти, розуміючи, що економити на їх забезпеченні – працювати проти інтересів держави.

Чи знаєте ви, скільки, до прикладу, витрачають Сполучені Штати на свої розвідувальні потреби? Станом на 2019 рік – 86 млрд доларів. Російська Федерація тільки на забезпечення військової розвідки – ГРУ ГШ – витратила 5 млрд доларів. Німеччина – 723 млн євро.

І це при тому, що фінансування і забезпечення матеріально-технічними засобами ставить за мету і регулярну модернізацію самої розвідки згідно з постійно мінливими викликами і загрозами. Себто, без гідного забезпечення та організації роботи українського розвідувального співтовариства неможливо говорити про домінування і випередження наших супротивників. Адже всі наші успіхи чи поразки на міжнародній арені пов’язані з якістю використання розвідувального інструменту.

Тут потрібно чітко зрозуміти одне: країни, які економлять на розвідці, залишаються на узбіччі політичного життя та економічного добробуту, перетворюючись в об’єкт міжнародної політики. Державі необхідно переглянути власні підходи до фінансування такого найважливішого органу і організувати його забезпечення усіма необхідними засобами для ефективної діяльності.

– Якщо ви вже згадали про діяльність російського ГРУ, не можу не запитати про їх активну нині діяльність в Станиці Луганській. В усякому разі, саме це фіксують в останніх доповідях представники СММ ОБСЄ. Чи означає це, що Росія планує там влаштувати провокацію?

– Більше того, за інформацією Головного управління розвідки Міністерства оборони України, на полігонах російсько-окупаційних військ на тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей зросла інтенсивність заходів бойової підготовки артилерійських і танкових підрозділів, яким для проведення навчальних стрільб збільшено ліміти використання боєприпасів.

Ще коли у 2016 році учасники програми Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Донбасі підписали угоду про розведення підрозділів протиборчих сторін на трьох пілотних ділянках: в Петрівському (“ДНР”), Золотому (“ЛНР”) і Станиці Луганській (“ЛНР”), було зрозуміло, що Росія не виконуватиме ці домовленості. Спочатку вирішили питання по Золотому і Петрівському. Однак там розведення військ відбувалося з порушеннями з боку РФ. На цих ділянках ситуацію одразу взяла під контроль російська сторона.

Зараз існують ризики того, що російське військове керівництво піде тим самим шляхом – змусить нас відійти та захопить наші позиції в Станиці Луганській.

Цей населений пункт – плацдарм на березі Сіверського Дінця. На його території розташований єдиний збережений на всьому протязі лінії зіткнення в Луганській області напівзруйнований міст, який, щоправда, ще можуть перетинати люди. Необхідність його відновлення називалася однією з причин відводу військ саме на цій ділянці. І це є причиною – нібито «гуманітарного» характеру.

Наразі є дві пропозиції. Перша, наша, визначає, що міст має бути збудований виключно для того, щоби місцеве населення мало б змогу без зайвих перешкод переходити на контрольованою Україною ділянку і купувати там необхідні речі: медикаменти, продукти, товари першої необхідності. Українська сторона наполягала на розмірах, достатніх для переїзду цивільного автомобіля – 2,6 метра в ширину і вантажопідйомністю до 5 тонн. Російська ж – відвести наші війська, щоб провести ремонт шляхопроводу таким чином, щоб він міг витримати не тільки людей, а й важку військову техніку, зокрема БТРи або танки.

Не відомо, за яким планом рухатимуться роботи з відновлення мосту. Також не відомо достеменно, на чиї гроші проведуть ремонтні роботи. Таким чином, існує загроза наступу російських військ на опорні позиції ЗСУ.

Крім того, з 2016 року проросійські бойовики захопили у Станиці Луганській висоту перед мостом, яку вони досі контролюють і здавати не збираються. З цієї позиції напрочуд зручно відкривати вогонь як у бік міста, так і в бік позицій ЗСУ. Тобто у супротивника й надалі зберігаються тактично вигідні позиції, а дистанція все одно дозволяє діставати підрозділи ЗСУ з важкого піхотного озброєння, не кажучи вже про артилерію усіх калібрів.

Подібна непередбачувана ситуація вже відбувалася раніше, у 2016 році, коли четверо бойовиків увечері, за спинами цивільних, перейшли Сіверський Донець і закріпилися під уцілілим перекриттям мосту на березі, який контролюється ЗСУ.

Дійсно, за інформацією Головного управління розвідки Міноборони України, біля Станиці Луганської залишаються військовослужбовці російських окупаційних військ, переодягнені у цивільний одяг. Водночас, згідно з повідомленнями нашої розвідки, російське окупаційне командування через підконтрольні ЗМІ поширює чутки про нібито недотримання домовленостей про розведення військ командуванням Об’єднаних сил і повернення українських підрозділів на позиції”. Також вже є заява ватажків бандформувань, які чітко зазначили: будь-які активні дії України на цьому напрямі означатимуть зрив домовленостей.

Схоже, що супротивник намагається замилити нам очі та поставити наші сили у незручне становище з оперативно-тактичної точки зору. Якщо ми не проаналізуємо цю ситуацію детально, не підготуємося до проактивних дій опонента на цій ділянці, існують ризики, що ми втратимо і цю територію – стратегічно важливу для нас ділянку.

Завжди треба виконувати правило трьох “Р” – протоколу, який уже давно відомий у світі: спочатку розведення, під контролем третьої сторони – міжнародних миротворців, потім – роззброєння, опісля – реінтеграція. Якщо немає усіх трьох елементів, ситуацію використає більш сильна сторона на свою користь.

– Ігорю Петровичу, насамкінець хотіла вас запитати про ставлення до ініціативи президента Зеленського про скасування військового параду до Дня незалежності.

– Говорити, що паради взагалі потрібно скасувати – це неправильна позиція, особливо у часи війни. Нашим захисникам, які нині перебувають на передовій, дуже важливо відчути підтримку, побачити та почути, що вони боронять державу не дарма.

Наприклад, в Ізраїлі військові паради не проводяться з 1973 року, після перемоги у війні Судного дня. Однак у часи, коли Ізраїль боровся за виживання – з 1948 по 1973 рік – паради проводилися щорічно.

Звичайно, у часи війни ми не можемо влаштовувати такі затратні паради. Паради потрібні, однак не за такі величезні гроші. Військовослужбовці проходять вишкіл маршем і втрачають бойові навички, ми найкращих забираємо з фронту. Наша найпотужніша військова техніка перебуває у цей час не на фронті – там, де вона найбільш потрібна. Бійці, звичайно, мають чути та відчувати підтримку свого народу. Тому паради, як демонстрація сили, потрібні, однак – інші за змістом, формою та бюджетом.

Ми всі пам’ятаємо, як попередня влада влаштовувала паради, коли гинули наші бійці в Іловайську. Їм так бракувало підтримки тими військовими силами, що проходили Хрещатиком. Цього не має повторитися. Справа ж не в парадах, а в тому, щоб керівництво держави не розкрадало армію, не постачало неякісне озброєння, а самі бійці були нагодовані, одягнені, гарно озброєні та разом зі своїми родинами – соціально захищені.

Леся Дідківська, Київ