Шлях технократа у погонах

Перший військовий аташе незалежної України

Архітектор української розвідспільноти

Реформи в ГУР: відродження української розвідки

Генерал, який кинув виклик корумпованій системі СБУ Деркача

«Кольчужний скандал». Вихід України із політичної ізоляції

Реформи в СБУ: очищення, зміни, нова модель Служби

Справа по так званому «отруєнню Ющенка»

Помаранчева революція: вирішальна роль СБУ під керівництвом Смешка у недопущенні кровопролиття

Незаконне звільнення і політичні переслідування

Професіонал проти системи. Ігор Смешко в історії українських спецслужб

 

У вересні 2003-го Леонід Кучма звільнив Радченка з поста глави СБУ, і Служба отримала нового голову. Ним став Ігор Петрович Смешко. Так, той самий керівник Комітету з розвідки і начальник Го­ловного управління розвідки Міноборони, якого так довго і ретельно прагнув прибрати зі свого шляху Леонід Деркач. Це здивувало бага­тьох: призначення керівника військової розвідки головою органів держбезпеки — явище не дуже по­ширене. Адже, як правило, ці служби конкурують одна з одною, а вже в Україні кінця 90-х — початку 2000-х років вони співіснували як кішка з собакою. Тому не дивно, що одразу після того, як стало відомо про його при­значення, деякі співробітники СБУ почали спішно спал­ювати документи.

За словами Миколи Обіхода, в 2003-2005 роках заступника Голови СБУ, «протягом кількох днів, відразу ж після призначення Головою СБУ генерала Смешка, без його відома були знищені цілі бази облікових даних і ряд літерних оперативних справ. З’ясувалося все це, на жаль, дещо пізніше… Серед знищених матеріалів, зокрема, докумен­ти про витрачання фінансових коштів – значних сум го­тівкою в іноземній валюті, наданих Службі безпеки Ук­раїни як фінансова допомога… Була знищена і база об­лікових даних інформаторів СБУ в інших розвідорганах України».

Чи міг Кучма, підписуючи Указ про призначення Смешка, передбачати таку реакцію? Звісно, міг. Більше того, напевно передбачав. Як зазначають експерти, Кучма нарешті вирішив здійснити свою мрію — перетрусити органи держбезпеки, яких він боявся практично впродовж всього свого правління. А після того, як і Леонід Деркач не зміг виправдати його очікувань, цей страх посилився ще більше. І не дивно: для того, щоб контролювати спецслужби, потрібні спеціальні знання. Але Кучмі ніяк не вдавалося узяти Службу під свій контроль. І, швидше за все, призначенням людини з конкуруючої організації Кучма просто вирішив остаточно зруйнувати ненависну йому структуру. Показово, що одним із перших завдань, яке він поставив перед новим головою, була «декадебізація». Впер­ше це дивне слово він вимовив прямо під час представ­лення Смешка співробітникам СБУ:

«Сьогодні настав час підняти питання не тільки про реформування Збройних Сил, але і вашої Служби. З отри­манням незалежності України було бажання створити аб­солютно нову Службу безпеки України, функції якої знач­но відрізнялися б від її попередника – КДБ СРСР. Нова Служба повинна була б відповідати вимогам і завданням в нових умовах для захисту держави. Проте, на жаль, по­вною мірою ці завдання із створення по-справжньому нової і цивілізованої Служби безпеки незалежної країни не були вирішені до кінця. На багатьох напрямах діяльності спецслужби і до цього часу відчуваються рецидиви негативних елементів менталітету колишнього КДБ».

Чим так насолив КДБ «червоному директорові» Кучмі? Хто знає, але у такої нав’язливої неприязні, щоб не сказати ненависті, повинні бути свої вагомі причини. Очевидно, призначаючи Деркача, Кучма розраховував узяти органи держбезпеки під свій повний контроль, а коли це не вдалося — взагалі розвалити спецслужбу. Можливо, він розраховував, що Смешко стане для СБУ тим, ким в 1991-му став для КДБ СРСР Віктор Бакатін.

Але якщо він так думав, то жорстоко прорахувався. Ігор Смешко — інтелектуал, професіонал у діяльності спецслужб, людина з унікальними знаннями про особливості устрою спецслужб у провідних державах світу, тому інтерпретував поняття «декадебізація» саме в професійному ключі:

«…Я розумів під цим гаслом, що вперше прозвучало з вуст президента Леоніда Кучми на моєму представленні в СБУ у вересні 2003 року, припинення перш за все практики застосування в роботі СБУ методів роботи колишнього КДБ СРСР. Тобто використання Служби як таємної політичної поліції, яка була покликана свого часу забезпечити будь-якими, у тому числі і спеціальними негласними методами, утримання при владі в країні правлячої політичної сили. Але я ніколи не вважав, що під цим гаслом слід розуміти поголовне звільнення з СБУ найбільш професійно підготовлених кадрів, що мали досвід роботи в системі органів колишнього КДБ. Крім того, ми розуміли під цим гаслом і те, що не СБУ має зсередини тотально контролювати органи державної влади в країні, знаходячись сама поза будь-яким дієвим зовнішнім контролем, а сама вона винна на практиці стати і підконтрольною, і підзвітною найвищим органам державної влади…» (журнал «Профіль», 21 лютого 2009 року).

Таким чином, замість очікуваного Кучмою розвалу, СБУ з призначенням Смешка отримала поштовх до розвитку, переходу на новий якісний рівень. Незважаючи на прихований опір частини співробітників Служби, Смешку вдалося швидко налагодити її ефективну роботу. Показово, що навіть його попередники на цій посаді, професіонали держбезпеки, що називається, до мозку кісток, високо оцінили його роботу. Ось як вже в 2004-му році прокоментував призначення Смешка його безпосередній попередник Володимир Радченко:

«СБУ, враховуючи певний об’єктивний консерватизм поставлених перед нею завдань і методів роботи, повинна була відчути на собі вплив нових змін, які здійснювалися в нашій країні і в світі в цілому. Це могло відбутися лише за умови приходу в СБУ фахівців без старих стереотипів, які склалися за довгі роки. У цьому контексті призначення керівництвом держави Головою СБУ І. Смешка було цілком логічним.

Високий рівень інтелекту, системні фундаментальні знання І. Смешка в різних сферах, досвід, отриманий під час роботи на різних посадах за кордоном і в найвищих органах влади, безсторонність і незаангажованість стали тими чинниками, які дозволили йому «подивитися на Службу іншими очима», зробити достатньо об’єктивні оцінки щодо подальшого реформування СБУ з урахуванням державних інтересів.

Стиль керівництва, якому властиві глибоке осмислення проблем, послідовність, зваженість і відсутність популізму, сприяє концентрації зусиль СБУ на вирішенні в рамках компетенції головних насущних проблем, що стоять перед Україною», (журнал «Невідома розвідка» № 9, 2004 рік).

Євген Марчук кількома роками пізніше публічно заявив: «Україні двічі дуже пощастило на переломних етапах її історії з керівником її головної спецслужби… Перший раз — з генералом Голушком, за часів путчу ГКЧП в 1991 році, і другий раз — з генералом Смешком в 2004 році під час «помаранчевої революції»… Ціною питання була кров і розвал держави».

Очевидно, щоб завоювати таке високе визнання — та ще й від представників «конкуруючої організації» — потрібно було зробити дуже багато чого.

Шлях технократа у погонах

Ігор Петрович Смешко народився 17 серпня 1955 року в місті Христинівка на Черкащині в сім’ї залізничника. Його батько — Смешко Петро Іванович, спочатку працював слюсарем, а потім — помічником машиніста (В. Недяк Україна — козацька держава (Ілюстрована історія українського козацтва).

Можливо, тому він з дитинства запоєм любив читати історичну і мемуарну літературу, мріяв стати істориком і навіть виграв три серйозні історичні олімпіади. Великий інтерес у нього викликала військова історія, а відому книгу Євгенія Тарле «Наполеон» взагалі міг цитувати практично напам’ять. У результаті, коли прийшов час відповідати на питання «ким бути?», для Смешка відповідь була однозначна. У 1972 році він став курсантом Київського вищого артилерійського інженерного училища імені С. М. Кірова (з 1974 року — Київське вище зенітно-ракетне інженерне училище імені С. М. Кірова) — одного з найбільш престижних військових ВНЗ СРСР.

Ігор Смешко закінчив училище в 1977-му році із золотою медаллю, отримав кваліфікацію військового інженера з радіотехніки. І перше призначення — в групу радянських військ у Німеччині, підрозділ протиповітряної оборони.

Михайло Анненков, товариш по службі Смешка, сьогодні так згадує ці роки: «За два роки спільної служби в Групі Радянських військ в Німеччині, де ми жили в одному БОСІ (будинок офіцерського складу) і, здружившись, проводили разом вільний час, а на ученнях ділили один намет або КУНГ (кузов уніфікований нормальних габаритів), я зрозумів, що Ігор — неординарна особистість… Через рік служби в його першій офіцерській атестації було записано: «холоднокровний і урівноважений. У критичних ситуаціях діє спокійно і рішуче». За бездоганною ввічливістю Ігоря дійсно ховалися сталева воля і залізний характер. Його також відрізняли дивовижна цілеспрямованість і вимогливість, перш за все до самого себе. Щодня, рівно о 21.00, якщо він не був зайнятий по службі, «військовий» лейтенант сідав за підручники — з вищої математики, іноземної мови та інші, що більшість офіцерів частини сприймали як дивацтво. Він прекрасно опанував німецьку, а також, особливо не афішуючи, вивчав англійську». (Цит. за: Смелов В. Неоконченное досье генерала разведки… — К.: Саммит-книга, 2012).

Постійна робота над собою завжди приносить плоди. У 1979-му, повернувшись на батьківщину, Смешко поступив в ад’юнктуру рідного ВНЗ. А 20 квітня 1983 року успішно захистив кандидатську дисертацію з наукової спеціальності «Системи наведення керованих ракет». Дисертація була присвячена захисту систем самонаведення ракет новітніх на той час зенітно-ракетних комплексів від активної радіоелектронної протидії.

У 1988 році Ігор Смешко поступив у докторантуру Військової академії протиповітряної оборони Сухопутних військ імені О. М. Василевського. А в 1988–1992 роках він послідовно отримав такі вчені ступені і звання:

— 10 жовтня 1988 року рішенням Державного комітету СРСР по народній освіті йому було присвоєно вчене звання «доцент» по кафедрі спеціальних дисциплін;

— 27 березня 1992 року він захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора технічних наук з наукової спеціальності «Військова кібернетика, системний аналіз і синтез». Дисертація була присвячена системному підходу до проектування комбінованих систем наведення ракет багатоканальних зенітно-ракетних комплексів, що діють в умовах активної радіоелектронної протидії супротивника;

— 26 травня 1992 року рішенням вченої Ради Військової академії протиповітряної оборони Сухопутних військ йому було присвоєно вчене звання «професор» з наукової спеціальності «Військова кібернетика, інформатика, системний аналіз, дослідження операцій і моделювання систем і бойових дій військ ППО і ВПС».

Перший військовий аташе незалежної України

У 1992-му в його долі несподівано відбувся могутній поворот. Наприкінці літа 1992 року Ігоря Смешка було направлено на дипломатичну роботу — військовим, військово-морським, військово-повітряним і аташе з питань оборони України в США.

Справа у тому, що посада військового аташе — це завжди посада офіцера військової розвідки. Як же на ній опинився Ігор Смешко, що до цього займався лише науковою діяльністю?

Ось що він сам говорить із цього приводу: «Я був щасливий у військовій науці. У моєму житті відбувся крутий поворот у 1992 році, коли я перейшов служити в органи військової розвідки. Але роки наукової діяльності до цих пір викликають добрі спогади своєю щирістю і можливістю творчості на основі твоєї особистої і чесної праці…» (тижневик «Інвестгазета», 1-7 жовтня 2007 року).

А ось що розповів генерал-майор у відставці Юрій Прокоф’єв, який на початку 90-х входив в організаційне ядро Міністерства оборони України: «…В березні 1992 року, під час першого візиту міністра оборони України в США, виникло питання про створення там військового представництва при Посольстві України. Найбільш організованою і структурованою тоді вважалася система військових вузів. І було ухвалено рішення шукати першого українського військового аташе саме там. Він мав гідно представляти Україну, володіючи не тільки високим патріотизмом, але й інтелектом, кругозором, військово-технічними знаннями, хорошим знанням мови… По приїзду до Києва було організовано конкурс серед професорсько-викладацького складу військових вузів, в якому після попереднього відбору взяло участь більше 100 осіб. Після проходження тестів конкурсна комісія однозначно зупинилася на кандидатурі молодого доктора технічних наук, підполковника, який добре знав німецьку і англійську, — І. Смешка. Вища атестаційна комісія МО України і міністр оборони затвердили Ігоря Петровича, і після відповідної підготовки в червні 1992 року в США прибув наш перший військовий аташе — до речі, раніше, ніж було створено ГУР МО України…» (журнал «Невідома розвідка» №10-11, 2004 рік).

Смешку випало справді неймовірне за складністю завдання.

«Ігор Смешко був не тільки першим, але тривалий час єдиним представником українського оборонного відомства в штаті посольства. У нього не було ані попередника, ані повноцінної нормативно-правової і матеріально-технічної бази для самостійної діяльності на користь Міністерства оборони України. Його ніхто не вводив в курс справ, не передавав йому напрацьовані зв’язки і контакти, не ділився з ним практичним досвідом роботи в новій для нього країні. Проте, навіть всіма видима публічна частина діяльності військового аташе — координаційно-дипломатична — була досить значною і результативною.» (Смелов В. Неоконченное досье генерала разведки… — К.: Саммит-книга, 2012. — С. 60).

1992 рік. Військовий аташе України в США Ігор Смешко і міністр оборони США Дік Чейні (віце-президент США у 2001–2009 рр.

1993 рік. Військовий аташе України в США Ігор Смешко і голова Об’єднаного комітету начальників штабів Збройних Сил США Колін Пауелл (державний секретар у 2001–2005 рр.

1993 рік. Військовий аташе України в США Ігор Смешко і директор Розвідувального управління Міноборони США Джеймс Клеппер (майбутній директор Національної розвідки США у 2000–2017 рр.

1993 рік, зустріч у Пентагоні Міністра оборони України Костянтина Морозова і Міністра оборони США Уїльяма Перрі, військовий аташе Ігор Смешко за столом переговорів

1993 р. Ланч у Пентагоні від імені Міністра оборони США Леса Еспіна і Голови ОКНШ ЗС США Коліна Пауелла (Colin Luther Powell, у 2001–2005 рр. — Державний секретар США) на честь Міністра оборони України Костянтина Морозова

1994 рік, зустріч в Пентагоні Президента України Л. Кравчука і Міністра оборони США Уїльяма Перрі, українського Президента супроводжує військовий аташе Ігор Смешко

1994 рік, прийом у Білому Домі на честь президента України Леоніда Кучми, віце-президент США Ел Гор і військовий аташе України в США Ігор Смешко

Ігорю Петровичу вдалося завоювати повагу американського військового і політичного істеблішменту. Його прекрасне знання англійської і професійна компетентність зіграли велику роль у налагодженні співпраці між військовими України і США. Адже перше враження завжди вирішальне, а саме Смешко був тим представником незалежної України, якого вперше бачили у військових відомствах США. І той факт, що співпраця між Україною і США у військовій сфері на початку дев’яностих розвивалася активно і успішно, зрозуміло говорить сам за себе.

Цікавий момент: ще перебуваючи на посаді військового аташе в США, 31 липня 1995 року Ігор Смешко отримав призначення на пост Голови Комітету з питань розвідки при Президентові України. А 23 серпня того ж року йому було присвоєне звання «генерал-майор».

Архітектор української розвідспільноти

У 1996-му році відрядження Смешка в США закінчилося. Виїжджаючи на батьківщину, він залишив наступникам не тільки добре налагоджені відносини з представниками американського істеблішменту, але і повністю оснащений апарат військового аташе, що складався з 5 офіцерів. А сам Ігор Петрович зосередився на ефективній організації роботи комітету з розвідки.

Що ж це була за структура?

Ось як відзивається про неї Володимир Горбулін, який, поза сумнівом, доклав руку до її створення: «…Перша спроба забезпечити координацію і оцінку діяльності розвід-органів була у 1993 р. Саме у червні 1993 р. Президент Кравчук своїм указом створив Комітет з питань розвідки при Президентові України. Комітет з розвідки існував більше на папері, ніж справді функціонував. Леонід Данилович дав добро на його реанімацію. Була потрібна кандидатура, яка змогла б забезпечити виконання такого непростого завдання. Нею став Ігор Петрович Смешко, військовий аташе України в Сполучених Штатах, високоосвічений офіцер, доктор технічних наук… Влітку 1995 р. Президент Кучма підписав указ, але приступив Ігор Смешко до своїх обов’язків тільки в січні 1996 р., він відразу проявив себе і сильним організатором, і сильним аналітиком…» (Горбулін В. П. Без права на покаяння. — Харків: Фоліо, 2009. — 379 с. — С. 80).

«…Завданням цієї структури була координація діяльності різних розвідслужб, узагальнення і «перехресна» перевірка інформації, підготовка рекомендацій з ухвалення рішень вищими посадовцями… У США, де більше десятка розвідувальних структур, така координаційна функція покладена на директора Центральної розвідки, якого призначає президент. У більшості випадків ним стає глава ЦРУ. В Україні комітет з 1995 року називався Центром стратегічного планування і аналізу при РНБО. У 1997 році завдяки роботі цього Комітету вперше в історії існування держави парламент затвердив окремим рядком загальний бюджет розвідслужб, що було прогресивним кроком». (журнал “ПІК: політика і культура”, лютий 2002 року)

Реформи в ГУР: відродження української розвідки

Смешку довелося організувати роботу комітету з нуля, адже фактично організація існувала тільки на папері: у неї не було навіть приміщення! Бюджету і затвердженого штату теж не було. Роботи було непочатий край.

Проте 9 червня 1997 року Смешко отримав «додаткове навантаження» — Кучма призначив його за сумісництвом начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України, яке, до речі, теж потребувало кардинального реформування. Нестандартна ситуація, чи не так? Чому ж вона виникла?

Генерал-лейтенант СБУ у відставці Сергій Туз, у 1997–1998 роках — начальник управління апарату Комітету з питань розвідки при Президентові України, розповідає: «…На початку 1997 року перший керівник військової розвідки генерал-лейтенант О. Скипальський подав рапорт про відставку. Йому доводилося вибирати між цією посадою і статусом народного депутата України. Він вибрав останнє…

Міністр оборони О. Кузьмук і начальник Генерального штабу ВС України О. Затинайко направили Президентові України відповідне подання про призначення на цю посаду першого заступника начальника ГУР МО генерал-майора В. Легомінова. Проте майже півроку нового начальника ГУР МО України Президент не призначав. Під час чергового обговорення цього питання на засіданні Комітету з питань розвідки один з членів цього комітету — перший заступник Голови СБУ генерал-лейтенант А. Скибинецький несподівано запропонував призначити керівником військової розвідки генерала Смешка… Ця пропозиція була підтримана за умови поєднання Ігорем Петровичем двох посад всесильним у той час Секретарем РНБО В. Горбуліним, що також був членом Комітету з питань розвідки при Президентові України. Заперечення Ігоря Петровича щодо того, що фізично неможливо буде суміщати повноцінну роботу за цими двома напрямами, прийняті до уваги не були. Всі, окрім нього, проголосували «за».

…Справа у тому, що військова розвідка у той час була ще в занепаді. Інакше кажучи, щоб поставити її на ноги, були потрібні титанічні зусилля. Недофінансована, недоукомплектована, за умов відсутності закону про її діяльність і нерозуміння її ролі і місця в державі навіть серед керівництва Міноборони. Все це обіцяло перетворити цю посаду для генерала Смешка на справжній «кошмар», своєрідну «сізіфову працю»…

Навіть з урахуванням того, що у Володимира Павловича Горбуліна, очевидно, не було іншої гідної кандидатури на посаду начальника ГУР, після цього призначення Ігор Петрович реально опинився в положенні «війни на два фронти». Його особиста уразливість через це, зрозуміло, зросла». (Цит. за: Смелов В. Неоконченное досье генерала разведки… — К.: Саммит-книга, 2012).

Володимир Горбулін (секретар РНБО України 1996-1999)

Сам Володимир Горбулін з роками став дивитися на ситуацію інакше: «…все-таки поєднання посад Ігорем Смешком було моєю помилкою. Я тільки пізніше зрозумів, що помилився. Не слід було суміщати дві посади в одній людині. Залишаючись тільки на посту глави Комітету з розвідки, І. Смешко міг би зробити дуже багато для розвитку української розвідспільноти, та і його власна доля була б не такою жорстокою». (Горбулін В. П. Без права на покаяння. — Харків: Фоліо, 2009. — С. 83-84).

«До 91-го року в Україні не було ані власної Служби безпеки, ані власної зовнішньої розвідки. Український Комітет держбезпеки був частиною великої системи КДБ СРСР, а структур управління зовнішньою стратегічною і військовою розвідкою Україна на своїй території взагалі не мала. Три розвідуправління: Київського, Одеського і Прикарпатського військового округів, які нам дісталися в спадок від Радянського союзу, займалися розвідкою оперативно-тактичного рівня, тому і порівнювати, чесно кажучи, було ні з чим, — згадував згодом Ігор Смешко. — У незалежної України до того ж інші завдання і пріоритети, змінилися керівництво і користувачі розвідувальної інформації, а отже, і вимоги до професійного рівня співробітників розвідорганів.

Зазначу, що створення розвідувальної спільноти і Служби безпеки в нашій країні відбувалося по-різному… Українському Комітету держбезпеки, загалом, пощастило: завдяки її першому керівникові Євгену Марчуку практично за рік було прийнято Закон «Про Службу безпеки України» і юридично, в законодавчому полі, СБУ знайшла закінчену форму. КДБ, зазначу, був досить добре структурованим, організованим і фактично реформування обмежилося перейменуванням при використанні старого апаратного складу, тому десь протягом року цей процес було завершено.

Військовій розвідці довелося набагато складніше. Як я вже сказав, у неї не було для реорганізації ядра, структури-попередниці, тому процес її остаточного формування розтягнувся на 10 років… це відбувалося в прихованому протиборстві із Службою безпеки… Достатньо тривалий час керівництво СБУ щиро вважало, що Україні зовнішня військова розвідка не потрібна: мовляв, Службі безпеки під силу одній всі ці питання вирішувати. Саме через таку позицію Закон «Про розвідувальні органи України», який поставив у цій затяжній суперечці крапку, було прийнято тільки в 2001 році…» (тижневик «Бульвар Гордона», 3 лютого 2009 року).

І проте Смешко успішно справився з обома завданнями — як з керівництвом Комітету з розвідки, так і з реформуванням ГУР Міноборони. Що ж йому вдалося змінити?

«Саме під час керівництва Ігоря Смешка в Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України відбулися справді революційні зміни як в статусі, так і в результативності роботи цієї нової української спецслужби, що перетворили її на повноправний і повноцінний — нарівні з СБУ — орган зовнішньої розвідки держави: — була проведена реорганізація всієї системи фінансового, матеріально-технічного і кадрового забезпечення; — була ліквідована практика багатомісячних заборгованостей, що існувала роками, по виплаті грошового постачання і заробітної плати.

На момент призначення Ігоря Смешка керівником військової розвідки звичайним явищем у ГУР МОУ вважалися багатомісячні затримки виплат офіцерам грошового постачання і видачі їм продпайків… Військове містечко, в якому розміщувалася штаб-квартира ГУР МОУ, вимагало термінового ремонту і модернізації, до того ж воно ще не було, незважаючи на численні директиви Генерального штабу ВС України, навіть прийнятим на баланс Міноборони. Сучасні засоби зв’язку і обчислювальної техніки практично були відсутні, а базовими автомобілями, за винятком трьох «Мазд», були «Таврії»… Серед особового складу, як з’ясувалося згодом, вже було багато і випадкових людей, і авантюристів, і негласно орієнтованих на інше відоме відомство; — посадові оклади в ГУР МОУ були прирівняні до відповідних посадових окладів у розвідці СБУ, що вивело грошове забезпечення військовослужбовців і заробітну плату службовців ГУР МОУ у той час на перше місце в Міністерстві оборони України; — фінансування ГУР МОУ було вперше вписане до Державного бюджету України окремим рядком (починаючи з держбюджету 1999 року), що остаточно закріпило фінансову незалежність військової розвідки.

До 1998 року бюджетне фінансування розвідувальних органів України, в т.ч. ГУР МОУ, здійснювалося через відповідні відомства (Міноборони, Держкомкордон, СБУ), які винятково на власний розсуд виділяли (або навпаки, не виділяли) кошти розвідувальним органам, що знаходилися в їхній структурі.

У 1998 році бюджетне фінансування розвідувальних органів України вперше стало здійснюватися через очолюваний Ігорем Смешком Комітет з питань розвідки при Президентові України, тобто автономно від відомств, до структур яких ці органи входили. Послідовно здійснена зусиллями Ігоря Смешка «автономізація» бюджетного фінансування розвідувальних органів існує в Україні до теперішнього часу і відповідає практиці провідних країн світу:

— уперше було юридично закріплено подвійне підпорядкування начальника ГУР МО України: загальне керівництво — Президент України — Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, а безпосереднє — Міністр оборони України, що стало, по суті, першим реальним «завоюванням» на нелегкому шляху затвердження статусу військової розвідки як органу зовнішньої розвідки країни, а не просто одного з військових формувань Міністерства оборони;

— була введена окрема посада — першого заступника начальника ГУР МО України — заступника начальника Генерального штабу ЗС України по військовій розвідці, відповідального за організацію розвідувального забезпечення Генерального штабу;

— було підготовлено і підписано спільний наказ «Про порядок взаємодії органів розвідки і контррозвідки Служби безпеки України і військової розвідки України», який формалізував відповідні відносини ГУР МОУ і СБУ.

Цей спільний наказ — подібний до аналогічного закритого спільного наказу КДБ і МО СРСР — став першим нормативно-правовим документом, в якому СБУ визнала особливий статус ГУР МОУ. До цього військова розвідка де-юре розглядалася СБУ як звичайне військове формування, що дозволяло СБУ, здійснюючи передбачені законодавством «негласні оперативні заходи» (п. 8, ст. 25 Закону «Про СБУ») щодо «контррозвідувального забезпечення» (п. 6, ст. 24 Закону «Про СБУ»), мати негласний контроль над потенційно конкурентною спецслужбою;

— уперше в системі спеціальних служб України всі основні посади в ГУР МО відповідно до передового світового досвіду отримали спеціальний статус, а саме можливість призначення на них як військовослужбовців, причому з будь-яких силових структур України, так і цивільних осіб з присвоєнням останнім відповідних рангів державних службовців (посада начальника ГУР МОУ (штатна категорія — «генерал-полковник») була віднесена до першої категорії посад державних службовців). Тим самим з’явилася можливість переведення/прийому на службу/роботу в ГУР МОУ дійсно якнайкращих фахівців, причому не тільки з Міністерства оборони і не тільки із військовослужбовців;

— вперше було створено окремий спеціалізований підрозділ з психофізіологічного тестування співробітників ГУР;

— офіційного представника ГУР МО України було вперше включено до складу Урядової комісії з політики експортного контролю — тобто військова розвідка вперше дістала змогу доступу до інформації про передачу товарів військового призначення і подвійного застосування, що здійснювалася;

— у структурі ГУР МО України вперше було створено спеціалізований підрозділ, спираючись на результати роботи якого військова розвідка почала надавати реальну допомогу правоохоронним органам України в їхній боротьбі з міжнародною організованою злочинністю і корупцією у вищих ешелонах влади. (Смелов В. Неоконченное досье генерала разведки… — К.: Саммит-книга, 2012).

У листопаді 1999 року досягнення ГУР МО України під керівництвом І. П. Смешка отримали “найвищу за всі 15 років існування воєнної розвідки України офіційну і публічну оцінку її діяльності з боку Верховного Головнокомандувача Збройними Силами України — Президента України

На останньому пункті слід зупинитися окремо. Справа у тому, що Смешко, добре орієнтуючись в реаліях сучасного світу, одну з основних загроз національній безпеці бачив у зростанні організованої злочинності і корупції.

«Він був, мабуть, і першим із знайомих особисто мені справжніх системних технократів, який пов’язував успіх в боротьбі з оргзлочинністю і корупцією з суто військовим завданням переозброєння і зміцнення обороноздатності України, — розповідає генерал-лейтенант юстиції Микола Обіход, в 1995–2002 роках начальник Управління по розслідуванню особливо важливих справ і заступник Генерального прокурора України. — Логіка його міркувань полягала в наступному. Не перемігши оргзлочинність і корупцію, Україні не вдасться створити дієздатний державний апарат, який відстоюватиме стратегічні, загальнонаціональні інтереси розвитку нашої держави. Цей апарат буде просто приватизованим злочинними елементами… Як наслідок — будь-які державні програми, навіть оборонного значення, залишатимуться деклараціями, а бюджетні кошти розкрадатимуть. Провал держави в цій боротьбі призведе до негативного міжнародного іміджу України і заблокує прихід в країну серйозних іноземних інвестицій. Без цього неможливо буде провести технічне переозброєння країни і збільшення рівня життя її населення. Як підсумок — більшість громадян можуть втратити довіру до інститутів державної влади в Україні… У таких умовах, як він вважав, говорити про підвищення економіки держави, мотивацію громадян на її захист, а також про відповідне світовому рівню військово-технічне забезпечення обороноздатності України стане неможливо.

За відповідним дорученням Президента України Леоніда Кучми Ігор Петрович організовував сприяння Управлінню по розслідуванню особливо важливих справ Генпрокуратури, яким я керував, у наших контактах за кордоном у рамках партнерських зв’язків з іноземними правоохоронними органами. Спочатку це було пов’язано тільки з розслідуванням тих, що знаходилися у нас у виробництві резонансних кримінальних справ, що були в полі зору і на контролі у Президента. Потім, у міру того, як з’явилися перші успіхи військової розвідки у відстежуванні процесів, пов’язаних з нелегальною торгівлею зброєю, міжнародною організованою злочинністю і корупцією у вищих ешелонах державної влади, ми стали отримувати від військової розвідки також істотну інформаційно-аналітичну підтримку з цих питань. Військова розвідка була у той час активною спецслужбою, яка намагалася серйозно відстежувати і боротися з цими явищами в країні, надаючи нам своє сприяння за цими напрямами роботи».

1995 рік, Військовий аташе України в США Ігор Смешко і директор ФБР Луїс Фрі (1993–2001 рр.)

Генерал, який кинув виклик корумпованій системі СБУ Деркача

Проте активність Смешка і очолюваних ним відомств була як кістка в горлі багатьом високопоставленим чиновникам, і після приходу на пост Голови СБУ Леоніда Деркача у нього почалася смуга неприємностей. Спочатку Кучма ліквідував Комітет з розвідки, а через деякий час змістив Смешка також з посади глави ГУР Міноборони. Ігоря Петровича направили військовим аташе до Швейцарії, і для багатьох було очевидно: це певна форма заслання. Мабуть, Кучмі важливо було видалити Смешка, щоб розчистити простір для безконтрольної діяльності Леоніда Деркача.

Проте навіть після звільнення Деркача його однодумці зуміли створити Смешку — правда, без особистої участі — нові проблеми. На сайті «Україна кримінальна» з’явився цикл публікацій під назвою «З життя Деркачів», що містив матеріали, котрі компрометували колишнього Голову СБУ. Проте замість того, щоб дати належну оцінку викладеним фактам діяльності ексголови, Генпрокуратура і СБУ побачили в публікаціях порушення закону про державну таємницю. Із цього приводу було порушено кримінальну справу і почато розслідування. Одним з фігурантів справи став… Ігор Смешко. Відносно нього Службою безпеки України почали здійснюватися слідчі дії і оперативні заходи…

«Прибувши зі Швейцарії до Києва в чергову відпустку, генерал Смешко прямо в аеропорту був запрошений до Голови СБУ Володимира Радченка. Машина СБУ чекала Ігоря Смешка на виході з будівлі аеропорту. Проте він, подякувавши офіцерам СБУ за проявлену турботу, сказав, що прибуде в СБУ на службовій машині ГУР МО України… Коли дружина і діти Ігоря Смешка приїхали з аеропорту додому, біля їхнього будинку вже стояв мікроавтобус з групою офіцерів СБУ. У квартирі, а також на дачі Ігоря Смешка за містом були проведені багатогодинні обшуки. Повернувшись додому після зустрічі з Володимиром Радченком, Ігор Смешко попросив відвести з квартири на час обшуку своїх дітей. Його молодшому синові було у той час шість років. Група співробітників СБУ була відправлена також до Швейцарії. За відсутності Ігоря Смешка вони здійснили обшук в його службовому кабінеті в посольстві і в його службовій квартирі в Берні. Обшуки були проведені також у його найближчих родичів і колишніх підлеглих». (Смелов В. Неоконченное досье генерала разведки… — К.: Саммит-книга, 2012).

«…Кримінальна справа за фактом розголошення відомостей, які містять державну таємницю, була порушена 25 червня 2001 року за рішенням керівництва СБУ, буквально в день появи на сайті «Україна кримінальна» публікації Олега Єльцова, — коментує цю ситуацію генерал-лейтенант юстиції Микола Обіход. — У публікації наводили, зокрема, ксерокопії листів, надісланих у 1998–1999 роках начальником ГУР МО генералом Смешком голові СБУ генералові Деркачу… Розслідування даної кримінальної справи, наскільки я можу судити з його матеріалів, вели вельми своєрідно. Протягом півтора року відпрацьовували практично лише одну версію, що джерелом просочування секретної інформації була військова розвідка, а конкретніше — посадовець, який ці документи підписав. Тобто генерал Смешко. Ані нове керівництво ГУР на чолі з генералом Палієм, яке ще з вересня 2000 року було юридично відповідальним за ці документи, ані керівництво СБУ, якому ці документи адресували, слідство особливо не цікавили. Проводили численні слідчі дії, допити, обшуки. Ця версія підтвердження не знайшла. Інші можливі версії належним чином відпрацьовані не були. Наприкінці 2002 року відповідним документом слідство СБУ констатувало відсутність державної таємниці в розголошених відомостях… У результаті самою ж СБУ кримінальна справа була закрита за відсутністю складу злочину. З цим рішенням погодилася і Генеральна прокуратура України…».

Але ця кримінальна справа, де фігурував Смешко, була не єдиною.

«У січні-лютому 2002 року керівництвом СБУ було направлено в Генеральну прокуратуру України матеріали для порушення кримінальної справи про нібито контрабанду зброї, зібрані підрозділом військової контррозвідки СБУ в результаті оперативно-розшукової діяльності в 2000–2001 (тобто ще за Деркача — авт.) щодо групи старших офіцерів військової розвідки, — розповідає Микола Обіход. — Йшлося про кілька пістолетів закордонного виробництва, які були привезені і офіційно зареєстровані в дозвільній системі МВС офіцерами ГУР, які повернулися до України з довгострокових закордонних відряджень. Для розслідування цих кримінальних справ Службою безпеки України впродовж тривалого часу було задіяно значні людські, фінансові і інші ресурси. Так, у слідчих групах, створених для розслідування цих справ, протягом півтора року — з 5 лютого 2001 року по 1 липня 2002 року працювало 7 слідчих центрального апарату СБУ, проведено 18 криміналістичних експертиз, 95 допитів свідків. Матеріали кримінальних справ становлять 10 томів, у цілому майже 3 тисячі сторінок документів.

Під час розслідування цих справ посадовцями СБУ здійснено низку дій, які значною мірою дискредитували військову розвідку України і принизили честь і гідність її керівного складу. До Міністерства юстиції США й Ізраїлю, в Службу національної безпеки Республіки Узбекистан, в Національне центральне бюро Інтерполу були надіслані клопотання про правову допомогу в цих справах, де прямим текстом було указано прізвища керівників військової розвідки. У Державний науковий дослідницький експертно-криміналістичний центр МВС України було направлено кулі і гільзи, відстріляні з вилученої зброї, з вказівкою перевірити на предмет причетності цієї зброї до скоєних злочинів на території України і держав СНД. У службовому листуванні із цього приводу також неодноразово згадувалися прізвища керівників військової розвідки як власників зброї, яка перевірялася на причетність до злочинів в інших країнах.

Розслідування цих справ продовжувалося майже 2 роки, хоча ще на початку слідства очевидними були ті обставини, які зрештою стали підставою для закриття цих надуманих кримінальних справ самою ж СБУ за п. 6.2. КПК України — відсутністю складу злочину».

«Кольчужний скандал». Вихід України із політичної ізоляції.

Як переконливо свідчить історія, в мирні часи правителі люблять тримати «при дворі» лестивців і підлабузників, і лише коли потрапляють у біду, кличуть на допомогу раніше знехтуваних ними професіоналів. Так трапилося і з Кучмою. Усвідомивши на прикладі Деркача, що особиста відданість не компенсує браку професійних якостей, президент у 2001-му спочатку повернув до СБУ Радченка. Потім викликав до себе зі Швейцарії Смешка і в жовтні 2002 року призначив його Головою Комітету з політики військово-технічної співпраці і експортного контролю при Президентові України, змінивши на цій посаді ставленика Деркача — колишнього керівника розвідки СБУ генерала Леоніда Рожена.

Голова Комітету з політики військово-технічної співпраці і експортного контролю при Президентові України Ігор Смешко та Президент України Леонід Кучма

Це був час, коли розгорівся новий скандал — звинувачення України у продажу Іраку в обхід санкцій ООН станцій пасивної радіотехнічної розвідки «Кольчуга». Підписуючи указ про нове призначення Смешка, Кучма, очевидно, розраховував на те, що Ігор Петрович, що добре уміє знаходити мову з представниками західних країн, зуміє якщо не нейтралізувати, то хоча б пригасити полум’я цього конфлікту. У листопаді 2002 року Ігор Смешко стає заступником, у червні 2003 — першим заступником Секретаря РНБО України. А всього через три місяці Президент підписує указ про призначення його головою СБУ.

Реформи в СБУ: очищення, зміни, нова модель Служби

Спроба перетворити СБУ на європейську спецслужбу

Так Службу очолила людина, в якій деякі представники її керівництва впродовж останніх років бачили передусім конкурента і відносно якої проводили слідчі і оперативні заходи. Причому прийшла вона на цей пост з метою кардинальної і масштабної реформи СБУ, якої остання не знала з дня свого заснування. Нескладно уявити, що там відбувалося, коли стало відомим ім’я нового голови.

Зрозуміло, що ситуація вимагала швидких і жорстких заходів.

«…Служба безпеки України, як будь-яка спецслужба, організація специфічна. До неї потрібні свої підходи. Ігор Петрович про це, поза сумнівом, знав і проте свідомо пішов на крок, що викликав сум’яття в кабінетах на Володимирській. Він зібрав заяви про відставку за власним бажанням усіх заступників і начальників департаментів. Такого, за свідченням ветеранів Служби, ніхто не робив з 1924 року… як стверджують джерела в СБУ, одним із перших його розпоряджень після вступу на посаду був відданий серед ночі телефоном наказ: «Припинити палити документи!»…» (Мостова Юлія Замкнутий цикл по виробництву влади // Дзеркало тижня. — 13–19 вересня 2003 року).

«І.Смешко перевів до центрального апарату СБУ немало кадрових офіцерів з ГУР Міноборони. Я принципово не згоден з таким підходом. Оскільки потрібно буде немало часу, щоб розібратися: таким кроком ти підсилив відомство, в яке перейшов працювати, не ослабив ті, з яких пішов, або зберіг баланс, а, можливо, і підсилив ефективність всієї системи? Я прихильник іншої ідеології. Прийди в колектив, сформулюй свої вимоги до роботи, визнач режим і якщо хтось не може твою програму реалізовувати — можна починати розмову про невідповідність. Це дуже складний процес. Але єдино правильний. Формувати в роботі оточення з людей, яким ти апріорі довіряєш — помилка. Хоча у Ігоря Петровича були серйозні підстави не вірити нікому». (Горбулін В. Без права на покаяння. — Х.: Фоліо, 2009. — С. 98).

У цьому випадку авторові складно поділити думку Горбуліна: адже приходити зі своєю командою — загальноприйнята практика, яка багато разів доводила свою ефективність. А вже в тих складних специфічних умовах, в яких опинився Ігор Петрович, вона була, мабуть, єдиним виходом. Тим паче, що це не потягло за собою тотальну чистку лав. Сам Смешко підкреслював, що не йшлося про якусь масову партизанську війну співробітників СБУ проти нового голови. Зовсім ні — протистояли лише ті, у кого було, як мовиться, рильце в пуху.

«Я був би нещирим, якби сказав, що період моєї служби в СБУ був простим і легким. Але не тому, що спочатку був і тихий саботаж, і спалювання службових і оперативних документів, незважаючи на мою офіційну заборону на подібне. І спроби замести сліди колишньої, не завжди законної, а іноді відверто недбалої роботи. За всім цим стояла порівняно невелика група людей, яким було що втрачати і було чого боятися з боку закону. Переважна ж маса офіцерів і генералів СБУ не мала до цього ніякого відношення. Вони відразу ж включилися в роботу по відбиванню нових, серйозних викликів Україні по багатьох напрямах її зовнішньої і внутрішньої безпеки». (Тижневик «2000», 11–17 лютого 2011 року).

Проте багато з тих, кому «було що втрачати і боятися з боку закону», відповідальності не уникнули. 17 лютого 2004 року СБУ порушила кримінальну справу у зв’язку з незаконним постачанням з України в 2000–2001 роках до Китаю і Ірану стратегічних авіаційних крилатих ракет великої дальності типу Х-55, здатних нести ядерну бойову частину. У цій справі в квітні 2004 року було заарештовано і згодом засуджено одного із старших офіцерів Головного управління розвідки СБУ, а багатьох високопоставлених співробітників розвідки і контррозвідки СБУ було звільнено з посад.

«Про цю контрабанду наші іноземні партнери знали ще з моменту здійснення самої контрабанди. Проте вигляду не подавали і жодних претензій до України не пред’являли, — розповів вже кілька років опісля Ігор Смешко. — У нас були підстави вважати, що після закінчення війни в Іраку факт наявності цих ракет у Ірану може, з високою вірогідністю, стати одним з головних інформаційних приводів для удару і по цій країні. СБУ з власної ініціативи своєчасно порушивши і розслідувавши в 2004 році цю кримінальну справу і попереджувально поінформувавши наших партнерів за кордоном про неможливість використання цих ракет за призначенням, успішно дезактивувала таким чином цю чергову інформаційну бомбу, здатну в черговий раз уразити нашу країну». (Тижневик «2000», 11–17 лютого 2011 року).

Хоча частина документів, слід думати, значна, все ж була знищена, багато що потрапило до рук нового голови. «…Пам’ятаю, коли я прийняв посаду голови СБУ в 2003 р., то був украй здивований: велика кількість справ закривалася саме як перевірка первинної інформації, що «не підтвердилася в результаті», — розповідав згодом Ігор Смешко. — Більше того, за роки незалежності було введено нові внутрішні інструкції, які дозволяли знищувати такі справи відразу ж після їх закриття!

Це означає, що стало можливим в кращому разі робити брак, а потім сліди цього браку знищувати. У гіршому — з’явилася змога збирання інформації за рахунок держави, знищення після цього слідів такого збирання з подальшою можливістю безконтрольного використання отриманої інформації. Адже після знищення справи в СБУ відсутнє документальне підтвердження того, що ця інформація була зібрана саме в цій структурі в результаті оперативно-розшукових заходів, а отже захищена від її розголошення законом про держтаємницю. Це дуже небезпечна річ». (Тижневик «2000», 25–31 грудня 2009 року).

«Предметами внутрішніх розслідувань стали і деякі звернення, зокрема з-за кордону, щодо діяльності СБУ, включно перших осіб провідної української спецслужби.

Б. Руднев, генеральний директор компанії «Special System International Inc.»: «…В травні-липні 1999 року групою фахівців Special System International Inc. (виконавець) і Sunbury Productions Ltd. (власник ліцензії) на базі Служби безпеки України (СБУ) було створено Ситуативний центр… Переговори про створення Центру і фінансування закупівлі виробу наших фірм — базового програмного забезпечення велися особисто головою СБУ Леонідом Васильовичем Деркачем.

Пан Деркач Л. В. вказав проводити всі розрахунки з нашими організаціями через своїх «фінансових операторів», серед яких він назвав Ігоря Львовича Фішермана і Семена Юдковича Могилевича, які також брали участь у переговорах про створення Центру. Цей варіант було прийнято нами до виконання з урахуванням того, що пан Деркач Л. В. несе відповідальність за ухвалені ним рішення.

Разом із тим до нас з відкритих джерел надійшла інформація, що С. Ю. Могилевича, І. Л. Фішермана та їхніх помічників розшукують спеціальні служби США, Великої Британії, Німеччини, Угорщини та інших країн по звинуваченню у фінансових махінаціях, спекуляції, шахрайстві в особливо великих розмірах, а також у зв’язках з кримінальними угрупованнями.

Після виконання нашою стороною договору постачання Ситуативного центру, його наладки і запуску в роботу (відповідні документи наявні), вказані «фінансові оператори» всупереч досягнутим домовленостям під неістотними приводами припинили взаєморозрахунки з нами. Загальна сума недоотриманих нашими організаціями коштів становила 1,1 млн доларів США. Сюди ж необхідно віднести втрату ділової репутації у зв’язку з тим, що наші організації стали асоціюватися з особами, пов’язаними з кримінальним світом…

Наше письмове звернення до заступника керівника СБУ пана Лазарєва Г. П., який безпосередньо займався процесом створення Ситуативного центру, результатів не дало. Разом з тим стало відомо, що СБУ перерахувала на рахунки «фінансових операторів» суму договору в повному об’сязі…» (вих. «Special System International Inc.» №13717229 від 4 жовтня 2003 року). (Цит. за: Смелов В. Неоконченное досье генерала разведки… — К.: Саммит-книга, 2012. — С. 323–324).

Ігор Смешко: «…У військовій розвідці ми дійсно зробили багато що, відстежуючи свого часу міжнародне злочинне угруповання, лідер якого займав другий рядок у списку найбільш розшукуваних ФБР злочинців. Але нас цікавили не його американські справи, а ступінь його впливу на багато внутрішніх процесів у нашій країні.

Нам було складно тоді зрозуміти, чому голова СБУ відкрито рекламує цю людину в ЗМІ і підтримує з ним прямі контакти, тоді як рядові співробітники СБУ чесно боролися з його організацією. Ставши керівником СБУ в 2003 р., я дізнався також і те, що ця людина навіть брала участь у створенні в 1999 р. Ситуативного центру СБУ, в який за планом повинна була бути заведена вся оперативна інформація СБУ, — «для аналізу і обробки»…» (Смелов В. Неоконченное досье генерала разведки… — К.: Саммит-книга, 2012).

Влітку 2004-го Смешко представив Президентові концепцію реформування СБУ і отримав «добро» на її реалізацію. Потім її направили в Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони. У чому ж полягали ці реформи? Ось як відповідав на це питання сам Смешко:

«Що ж до загальних напрямів реформування СБУ… то вони складалися з трьох основних елементів:

1. виокремлення розвідки СБУ в самостійний орган зовнішньої розвідки, з попередньою передачею їй радіорозвідки СБУ, і формування на їхній основі національної розвідслужби — Служби зовнішньої розвідки України;
2. створення в рамках СБУ окремого Департаменту військової контррозвідки (раніше органи військової контррозвідки були «розпорошеними» по територіальних управліннях СБУ і входили до складу загального Департаменту контррозвідки СБУ) з подальшою передачею органів військової контррозвідки в Міністерство оборони;
3. поетапне звільнення СБУ від функцій правоохоронного органу і, в першу чергу, слідства.

За цього третій напрям реформування СБУ передбачався скоординувати з реформуванням всієї правоохоронної системи нашої держави. Наприклад, на базі слідчих органів СБУ, прокуратури і міліції, на нашу думку, можна було б створити незалежний від цих правоохоронних органів, і в першу чергу від їх оперативних підрозділів, Слідчий Комітет України, що відповідав би за все досудове слідство в нашій країні, а на базі Головного управління «К» СБУ і Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС — Національне бюро розслідувань — елітний підрозділ по боротьбі із справжньою, я підкреслюю, справжньою (а не що фігурує в звітній документації), організованою злочинністю, і в першу чергу — міжнародною, а також корупцією у вищих ешелонах влади і, зокрема, в правоохоронних органах нашої держави…

Що ж до Служби безпеки України, то в результаті таких реформ вона повинна була б стати чистою спецслужбою. Повторюю — винятково спецслужбою — національною контррозвідкою, яка працює всередині країни і яка відповідає передусім за контррозвідувальне забезпечення і захист національних інтересів України усередині країни від протиправного зовнішнього втручання, зокрема за захист конституційного ладу і боротьбу з тероризмом…

…як учить світовий досвід, для дійсних реформ зазвичай потрібний свіжий і незалежний погляд, як правило, «не тільки зсередини системи», що реформується, але також «ззовні»… Тобто ясне уявлення для себе того, що ти хочеш отримати в результаті реформ, суміщене із знанням «предмету реформування»… Можливо, мені в цьому плані було легше, тому що я «не по розповідях» знаю, як влаштовані і функціонують подібні органи в розвинених демократичних країнах світу, мені практично довелося керувати з 1995 по 2000 рр. як військовою розвідкою, так і… Комітетом з питань розвідки при Президентові країни, займатися координацією роботи правоохоронних органів і спеціальних служб держави з позиції першого заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України і голови Комітету з військово-технічної співпраці і експортного контролю при Президентові України.

Смешко був переконаний, що реформу цю слід було провести давно, тому що СБУ до 2004-го року була організацією, яка більше відповідала за «утримання влади» і «монопольний внутрішній і зовнішній контроль за суспільством», ніж для «забезпечення реформування» нашої державної системи в демократичне суспільство європейського типу… Реформа СБУ і всієї правоохоронної системи нашої держави об’єктивно неминуча, якщо ми дійсно ставимо перед собою стратегічну мету — євроінтеграцію… Причому «косметикою» тут не обійдешся. Є певні критерії, без виконання яких не може функціонувати демократична модель держави… Це й виключення монополізації однією спецслужбою або одним правоохоронним органом функцій кількох органів у сфері національної безпеки, оборони і правоохоронної діяльності держави, це й незалежність досудового слідства від оперативно-розшукових підрозділів спецслужб та інших правоохоронних органів демократичної держави, це й законодавчо виписані процедури цивільного контролю над спецслужбами держави. Таким критеріям ми і пробували слідувати…

Характерним за цього для спецслужби повинно бути те, що вона не повинна мати відношення до слідчої роботи і підміняти собою правоохоронний орган. Досвід демократично розвинених країн світу доводить, що поєднання в одній структурі спецслужби, з її особливими повноваженнями по агентурному проникненню, і правоохоронного органу, який може застосовувати санкцію узяття під варту і таким чином обмежувати свободу громадян, а також органу досудового дізнання, який веде слідство (і має можливість «виправдати» перші дві дії свого ж відомства) — украй небезпечно. Ця небезпека зумовлена спокусою для політичного керівництва країни використовувати такий «залізний кулак» в своїх вузько партійних або кланових цілях для «розборок» з політичними опонентами або для утримання влади…» (інтернет-видання «Defense Express», 29 серпня 2005 року).

Як ми знаємо, ці задуми Смешку вдалося реалізувати лише частково. Одним із успішних кроків стало виокремлення розвідки СБУ в окремий орган.

«Уже в 95-му році я як першочерговий крок запропонував виокремити з СБУ Головне управління розвідки і створити на його основі Службу зовнішньої розвідки, надавши тим самим СБУ [можливість] виконувати її основну функцію — контррозвідувальну, — згадував Володимир Горбулін, — Не можна сказати, що Є. Марчук як віце-прем’єр у той час і В. Радченко як голова СБУ геть відкидали цю ідею. Але знаходилися серйозні аргументи проти… головне, як мені видається, було в іншому. І Євген Кирилович, і Володимир Іванович були психологічно не готові зруйнувати основи будівлі, своє, якщо так можна висловитися, «дворянське гніздо»… Після того, як в 1998 році СБУ очолив Л. Деркач, це стало неможливим. Він був категоричним супротивником такого кроку… він просто не збирався передавати кому-небудь повноваження в цьому питанні.» (Горбулін В. Без права на покаяння — Х.: 2009. — С. 79, 84).

Ігор Смешко, зліва, Володимир Горбулін, в центрі, та Євген Марчук, праворуч

І лише за Смешка вдалося реалізувати цей проект — замість Головного розвідувального управління СБУ 14 жовтня 2004-го на світ народилася нова структура — Служба зовнішньої розвідки України.

У результаті реформ, що проводилися, вдалося підняти зарплату співробітникам СБУ. «…Коли в 1997 р. я прийшов керувати Головним управлінням розвідки Міноборони, там була заборгованість по зарплаті до 7 місяців, — згадував Ігор Смешко. — Коли я йшов звідти в 2000 р., майор військової розвідки отримував чи не більше ніж начальник Генштабу. У СБУ мені насилу, але вдалося в 2004 р. підняти оклади співробітникам майже вдвічі — вони стали на той час найвищими серед ставок силових структур України. Де знайти гроші? Зокрема за рахунок розумного скорочення штатів! Ми маємо жахливо роздуті штати. У СБУ на одного оперативного співробітника в 2003 р. доводилося п’ять-сім таких, що забезпечували…» («2000», 25–31 грудня 2009 року).

Підполковник Сергій Граб тоді висловився про це так: «Особливо хочеться відзначити підкреслено шанобливе і дбайливе ставлення Ігоря Петровича до співробітників СБУ молодшої і середньої ланки. У цьому плані, за особистої підтримки Президента України Л. Д. Кучми, всім категоріям співробітників збільшено грошове утримання, активізовано будівництво житла, причому не тільки в Києві, але і в регіонах… Очевидно, за цього далекоглядно робиться ставка на перспективу, на майбутнє безпеки країни, забезпечення якої цілком ляже на нинішнє молоде покоління працівників СБУ» (журнал «Невідома розвідка» №10–11, 2004 рік).

За Смешка було підготовлено і підписано Кучмою Указ Президента України №206/2004 «Про додаткові заходи щодо подальшої демократизації суспільства і посилення цивільного контролю над діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів України», який радикально вплинув на позиції СБУ в суспільстві. На підставі цього Указу з 1 березня 2004 року з посад в Секретаріаті Кабінету Міністрів України, апараті Верховної Ради України, апараті РНБО України, Адміністрації Президента України, Генеральної прокуратури України і інших центральних органів виконавчої влади були відкликані оперативні співробітники СБУ й інших правоохоронних органів України.

«Цим же указом Службі безпеки України і іншим правоохоронним органам України було вперше в історії нашої держави офіційно заборонено і надалі направляти на посади в найвищі органи державної влади своїх співробітників для здійснення усередині цих органів оперативно-розшукової діяльності, а також заборонено встановлення конфіденційної співпраці з представниками розвідувальних органів України» (журнал «Профіль», 21 лютого 2009 року).

Під час перебування Смешка на посаді Голови СБУ була відтворена, але вже в новій якості, модель багатоканального забезпечення інформацією вищого керівництва країни. У жовтні 2004 року було затверджено нове положення і персональний склад Комітету з питань розвідки при Президентові України. Тоді ж відповідно до вищеописаного плану реформування від СБУ було відокремлено Головне управління розвідки, на базі якого була створена Служба зовнішньої розвідки України.

Можливо, реформу вдалося би провести ще ефективніше, коли б не один чинник, що істотно заважав: 2004-й був роком президентських виборів. І цей чинник був визначальним майже в усіх сферах політичної діяльності. СБУ зіткнулася з цілою низкою складних викликів і загроз, яких раніше Україна не знала. Наприклад, так звана «справа Рибкіна» — загадкове зникнення на початку 2004 року в Москві опозиційного кандидата в президенти Росії Івана Рибкіна, з подальшою спробою його вбивства на території України. Або організація стратегічної провокації України шляхом контрольної закупівлі на її території великої партії зброї і бойової техніки разом з вербуванням українських найманців для операцій проти коаліційних військ в Іраку (у складі яких була й українська бригада). У першому випадку ціною питання був зрив президентських виборів у Росії, в другому — нова міжнародна ізоляція України.

Обидві ці спецоперації проти України успішно відбила Служба безпеки України. Рибкіну врятували життя, і вибори в Росії відбулися як належить. Провокація проти України була зірвана, чотирьох затриманих СБУ іноземних громадян (двоє з них — офіцери спецслужб) засуджено.

Справа по так званому «отруєнню Ющенка»

Але найскладнішою і до цього часу загадковою залишається справа про отруєння тоді кандидата в Президенти України Віктора Ющенка. Причому в контексті цієї резонансної події звучало й ім’я самого Ігоря Смешка. Адже отруєння, як наполягав потерпілий, трапилося після вечері, що відбулася 5 вересня 2004 року на дачі у заступника Голови СБУ Володимира Сацюка, в якій брав участь і сам Ігор Петрович.

Віктор Ющенко негайно в різкій формі звинуватив у своїй трагедії владу: «…Подивіться на моє обличчя. Прислухайтеся до моєї дикції. Це одна сота тієї проблеми, яка у мене була. Те, що зі мною відбулося, — не проблема їжі і не проблема режиму харчування — це проблема політичного режиму в цій країні. І сьогодні, друзі, йдеться не про кухню буквально — йдеться про українську політичну кухню, де замовляють вбивства. І коли встає питання, як лиха доля минула мене, просто не та доза, не у той час і мої ангели тоді не спали. Це допомогло мені вийти на цей світ. Я б дуже хотів, друзі, щоб ми отримали відповідь правову, хто це зробив і хто цей вбивця. Але ви добре знаєте, хто цей вбивця — це влада» (стенограма 7-го засідання 6-ої сесії Верховної Ради України IV скликання, 21 вересня 2004 року).

Віктор Ющенко в день Водохреща19 січня 2008 року. Джерело: UNIAN. URL: https://www.unian.ua/politics/90333-yak-yuschenko-v-opolontsi-kupavsya-fotoreportaj.html

Це емоційна, але не підтверджена жодним фактом заява, за оцінками експертів, багато в чому сприяла перемозі Ющенка в президентській гонці. Проте для правових рішень потрібні факти і докази. І тут трапилася загадкова річ — допомагати розслідуванню ані Ющенко, ані його оточення чомусь не захотіли.

«З вуст кандидата в Президенти на адресу чинної влади прозвучало страшне звинувачення. Відразу після виступу Ющенка в Раді — під час якого він це сказав — я зібрав своїх заступників. Ми повинні були починати розслідування, — розповідав згодом Ігор Смешко. — Але як його починати, якщо ані експертизи, ані аналізів, ані задокументованого факту самого отруєння немає? А все найближче оточення постраждалого, та й сам він, користуються імунітетом, внаслідок чого їх залучення до слідчих дій є вельми проблематичним. На швидкий результат, зрозуміло, не розраховували. Я сказав своїм: давайте починати, виходячи з того, що ми віримо кандидатові в Президенти… Оскільки матеріали, необхідні для повноцінного розгляду, були відсутні, виходили, до речі, з трьох позицій. Перша: ми віримо кандидатові в Президенти Ющенку. Віримо тому, що його намагалися отруїти. Хто, як, чим, коли — належало з’ясувати. Друга — пошук відповіді на питання: кому отруєння Ющенка могло бути вигідним? Третє — пошук тих, хто мав в своєму розпорядженні технічну можливість реалізації подібного. На відпрацювання цих трьох позицій і були кинуті всі сили.

Коли, де і чим отруїли кандидата, ми не знали. Для встановлення цих фактів потрібно було проводити експертизи, здавати аналізи. Причому робити це дуже швидко. Тоді кожна секунда була на вагу золота. Проте сам Віктор Андрійович, та й оточення його, як я вже говорив, поводилися досить дивно. У ЗМІ регулярно з’являлися заяви: мовляв, органи не діють, тягнуть час, перешкоджають проясненню того, що трапилося. Тоді як сприяння проясненню не було ніякого. Навіть у елементарному — піти здати аналізи. Ну а позиція оточення Віктора Андрійовича була не просто неконструктивною, часто — агресивною. Особливо у Відні» (газета «Лівий берег», 20 листопада 2009 року).

І ще показова цитата:

«Нас здивувало тоді, чому Ющенко і лікарі, що лікували його у Відні, не звернулися в поліцію. Вони зобов’язані були це зробити згідно з австрійськими законами, лише запідозривши отруєння, навіть без згоди Ющенка. Якби австрійці провели судово-медичну експертизу, вона була б визнана і в Україні, адже ми самі зверталися до них з проханням про правову допомогу у цій справі. Підстав не довіряти австрійцям у Ющенка, я думаю, не було.

Малого того, потерпілий і його оточення не дозволяли австрійським лікарям передати нам медичні документи з історією хвороби. Лише задіявши наші зв’язки з колегами за кордоном і звернувшись в Мінюст Австрії з дуже наполегливими проханнями, ми через суд, всупереч волі пацієнта, отримали необхідні документи. Саме по них Генеральна прокуратура України в 2004 році провела першу комісійну експертизу, що зробила висновок про відсутність факту отруєння.

Якщо Ющенко не довіряв у 2004 році правоохоронним органам України, тоді чому 24 листопада 2004 року він знову сам попросив про чергову зустріч з керівництвом СБУ? Чому їв разом з офіцерами СБУ, які накривали на стіл, в одній із службових квартир Служби? Коли я туди приїхав і побачив, що Ющенко з ними їсть, то був, м’яко кажучи, здивований.

Ще раніше, 4 листопада 2004 року, він сам приїхав у госпіталь СБУ і попросив зробити йому рентген, провести якісь маніпуляції. Тобто на тлі публічних заяв про недовіру правоохоронним органам України він не боявся звертатися у відомчий госпіталь СБУ по медичну допомогу» (газета «Известия в Украине», 18 листопада 2009 року).

Незабаром після того, що трапилося, опозиційні ЗМІ як по команді почали висувати звинувачення на адресу СБУ; мовляв, вона не розслідує, а навпаки, заплутує сліди, «працює за замовленням злочинної влади», тоді Ігор Петрович особисто звернувся з проханням до Генерального прокурора забрати справу з ведення СБУ, щоб припинити подібні інсинуації. Прокуратура забрала цю справу в своє ведення наприкінці вересня 2004-го.

Але Ющенко наполегливо розкручував свою тему отруєння на вечері з головою СБУ навіть кілька місяців опісля.

«…Я повторюю: мене отруїла влада. І сьогодні відкриваються все нові обставини цього злочину. Я майже ніколи не снідаю і не обідаю, в основному тільки вечеряю. Того дня у мене були дві вечері. Перша — в близькому колі, із загального казана, і ніхто з рідних від цього не постраждав. А друга — з головою СБУ і його першим заступником, під час переговорів. Я не хочу переходити на персоналії, але мені здається, що зараз у Генеральної прокуратури досить просте завдання, як вийти на людей, причетних до замаху на мене. Добре, що на тій вечері я не все доїв і не все допив, що мені давали. А отрута була швидкої дії. Коли я повернувся додому, дружина поцілувала і відразу відчула на вустах металевий присмак. «Ти ліки пив?» — «Ні». Вже тоді у мене боліла голова. Про подальші обставини вам відомо. І я щасливий, що залишився жити на цьому світі» (газета «Україна молода», 17 грудня 2004 року).

Багато хто напевно побачить у цій фразі відвертий тиск на слідство. Але головне полягає навіть не в цьому, а в тому, що сам Ющенко, навіть отримавши всю повноту президентської влади, заважав розслідуванню власного отруєння, відмовляючись здати кров для аналізу. І відмовляється це робити до цих пір.

Тема отруєння Ющенка вельми обширна і виходить за рамки цієї книги. Якщо ж розглядати її в контексті діяльності СБУ і її тодішнього голови, то автор книги бачить її таким чином. Людям компетентним абсолютно очевидна абсурдність звинувачень на адресу голови СБУ. Прийняти запрошення від опозиційного кандидата в Президенти на вечерю, щоб там же і отруїти, — це приблизно те ж саме, що злодієві свідомо залишити на місці злочину свій паспорт. Але в рамки стереотипів сприйняття широких мас, чиє уявлення про роботу спецслужб склалося на основі перегляду дешевих серіалів, така версія, безперечно, вписувалася чудово. Очевидно ті, хто використовував те, що трапилося з Ющенком, як елемент чорного піару, добре це розуміли — і саме тому включили в контекст ситуації Смешка і СБУ.

Показово, що і пов’язування Смешка з нібито отруєнням Ющенка здійснювалося професійними технологіями чорного піару. «Мені ніхто і ніколи не пред’являв звинувачень в причетності до отруєння Ющенка, — заявляє Ігор Смешко. — Але відповідна громадська думка цілеспрямовано формувалася. Якби такі звинувачення були, я б, принаймні, мав можливість оскаржити це в судовому порядку. Але мій процесуальний статус в справі про нібито отруєння кандидата в Президенти був завжди тільки один — свідок».

Проте всю складність ситуації, в якій опинився Ігор Петрович, складно переоцінити. «…На питання, як він ставиться до того, що його публічно згадують як підозрюваного, генерал Смешко — батько двох хлопців — відповів питанням на питання. «А як би вам сподобалося, якби власні діти питали вас: «Тато, ти правда це зробив?», — вимовив генерал, кілька довгих митей дивлячись репортерові прямо в очі. І додав: «…Ми зробимо все, щоб з’ясувати правду. По суті, це справа честі для всієї нашої служби»…» (газета «Нью-Йорк Таймс», 20 грудня 2004 року).

Можна не сумніватися — це були не просто красиві слова: СБУ під керівництвом Смешка дійсно було здатне з’ясувати всю правду про те, що насправді трапилося з Ющенком. Можливо, саме тому тільки-но прийшовши до влади, Ющенко звільнив Смешка з посади голови СБУ, а гоніння на нього продовжувалися. Тому сьогодні Ігор Петрович може лише висувати свої версії того, що відбулося:

«Тодішній владі вбивство Ющенка точно не було вигідне. Після касетного скандалу, кольчужного, вбивства Гонгадзе — тим більше. Образ влади в цілому і Президента зокрема і без того дуже демонізувався. Моя особиста думка: більшість людей в оточенні Ющенка ніколи не вірили, що прийдуть до влади. Не вірили в перемогу власного кандидата. Не вірили, що владу їм так легко передадуть. Але ставки були дуже високі — гра не на життя, а на смерть. Тому вони готові були абсолютно на все — хоч на носилках внести до влади свого кандидата, лиш би внести… У дестабілізації були зацікавлені окремі представники оточення Ющенка, зокрема — ті, хто має численні зв’язки за межами країни. Це, мабуть, найбільш точне і коректне формулювання» (газета «Лівий берег», 20 листопада 2009 року).

Але найжорстокіше випробування на міцність на посту Голови СБУ чекало Смешка попереду: ним стала «помаранчева революція». Втім, як вважають експерти, ці дві події між собою тісно пов’язані:

Станіслав Бєлковський, російський політолог: «…Сам факт отруєння Ющенка зіграв величезну роль у тому, що революція відбулася. Незадовго до отруєння Ющенка в його штабі запанував скепсис. Якось виникла неясна упевненість в тому, що виграти не вдасться і, можливо, навіть краще, щоб президентом залишався Кучма, ніж став Янукович. А отруєння Ющенка перевело ситуацію в трагічний вимір, коли побутовий песимізм вже недоречний. Стало ясно, що питання відтепер звучить так: «перемога або смерть».

Це створило новий контекст виборів і надихнуло соратників Ющенка, які відчули себе причетними не просто до чергової виборчої кампанії, але до втілення певної історичної місії…» (інтернет-видання «Українська правда», 18 серпня 2008 року).

Помаранчева революція: вирішальна роль СБУ під керівництвом Смешка у недопущенні кровопролиття

На межі громадянської війни: СБУ і мирний вихід із кризи 2004 року

До початку 2004 року в Україні склалася безпрецедентно небезпечна з погляду національної безпеки ситуація. І причиною тому стали президентські вибори. Точніше, деяка специфічність основних кандидатів, які в них брали участь: Віктора Ющенка і Віктора Януковича. Електорат першого базувався на Заході і в центрі, другого — на Сході і Півдні. І цей збіг географічного чинника з ідеологічним зрештою поставив країну на межу громадянської війни. До того ж політтехнологи обох сторін не знайшли нічого кращого, як ці суперечності всіляко розпалювати, нацьковуючи одну частину України на іншу. Результати, як ми знаємо, виявилися плачевними. Але не всі знають, що події могли розвиватися за набагато страшнішим сценарієм.

У цих умовах саме СБУ належала ключова роль і дуже складне завдання — не допустити кровопролиття, зберегти в державі мир і стабільність. Незалежно від того, хто виграє політичний трон.

«Особисто мені і моїм найближчим соратникам у СБУ було зрозуміло, що після появи саме такої передвиборної конфігурації, таких двох основних кандидатів на вищу посаду в державі, країна виявилася розколотою на дві приблизно рівні за чисельністю електоральні маси, проте між ними була дуже велика різниця. — говорив згодом Смешко. — Нам було ясно, що західна частина при результаті голосування, що не влаштовує її, результати виборів не визнає і здатна на серйозні протестні дії. Вона найбільш соціально активна, тоді як південно-східна частина більше схильна до пасивного неприйняття кандидата від опозиції, ніж до активного відстоювання свого…» (тижневик «Бульвар Гордона», 10 лютого 2009 року).

Кость Бондаренко, політолог, історик і публіцист: «…Пристрасті нагніталися. Обстановка розжарювалася до межі. Деякі ЗМІ, близькі до Віктора Ющенка, підігрівали цю обстановку. Газета «Дзеркало тижня» 30 жовтня [2004 року], за день до [першого туру] виборів, вийшла з білою смугою, на якій були накреслені слова Івана Франка: «Це ж остання війна. Це до бою людство зі звірством стає». Через кілька днів відомий польський політик, політолог та історик, великий друг України і зовсім не симпатик Януковича Тадеуш-Анджей Ольшанський питав мене: «Як можна допускати подібне? Я розумію: боротьба боротьбою, але щоб протиставляти два табори, підкреслюючи, що в одному зібралися люди, а в іншому — звірі. Це ж шлях до громадянської війни!» На жаль, в Україні було дуже мало людей, що думали так само. Здається, швидше, навпаки. Антидонецька кампанія перейшла всі рамки пристойності…» (Бондаренко К. П. Леонід Кучма. Портрет на тлі епохи. — Харків: Фоліо, 2007. — 636 с. — С. 584).

Як слід було чинити Службі безпеки в умовах, коли населення України фактично розділилося на два непримиренні табори? Адже всі вони, незалежно від політичних поглядів, були громадянами України, і обов’язок Служби забезпечити безпеку і тих, і інших?

Ігор Смешко: «Завдання спецслужб — діяти на попередження, а не ліквідовувати наслідки. Всі заступники голови і основні керівники провідних департаментів СБУ контактували тоді з тими або іншими керівниками виборчих штабів обох кандидатів, спілкувалися з ним, його командою. Нам важливо було розуміти, що проявів якого-небудь екстремізму з їхнього боку не буде, що мир і спокій країни під загрозу не поставлять. Ну, а їм продемонструвати: СБУ — нейтральний, самостійний, абсолютно аполітичний гравець, єдине завдання якого — гарантувати країні і її громадянам безпеку. Завдання «увійти» в оточення когось з кандидатів, щось там довідатися або підлаштувати перед нами не стояло» (газета «Лівий берег», 20 листопада 2009 року).

«Така позиція, яку обидві протиборчі сторони розцінювали за принципом «хто не з нами, — той проти нас», прирікала Голову СБУ Ігоря Смешка на, м’яко кажучи, нерозуміння при будь-якому результаті виборів, або навіть до отримання результату» — констатує полковник Віктор Смелов. І він має рацію. Але саме тому сьогодні багато хто поважає Смешка за те, що він поставив виконання обов’язку вище за власні кар’єрні і політичні амбіції. На це здатен не кожен.

А ось як згадує ту ситуацію генерал-лейтенант запасу СБУ Анатолій Герасимов, у 2001–2005 роках заступник Голови СБУ: «…Досвід служби на посаді заступника голови СБУ при трьох головах СБУ, а також більш ніж двадцятирічний стаж роботи в органах, дозволяє мені стверджувати, що Службі безпеки, і всім нам дуже пощастило, що головою СБУ під час «помаранчевої революції» був Ігор Петрович Смешко. У цій людині і справжньому офіцерові багато що гідне пошани і подиву. Наприклад, більшість керівників, яких я знав, були украй обережні в ухваленні рішень. В усякому разі, навчені життєвим досвідом, завжди прагнули синхронізувати свої рішення з думкою вищого керівництва, вбачаючи в цьому і запоруку успіху, і додаткову страховку.

Ігор Петрович же вимагав від своїх підлеглих, в першу чергу, компетентності, ініціативи і самостійності. «Проявляйте ініціативу і не чекайте додаткових вказівок, якщо сумніваєтеся, як чинити — дійте згідно із законом», — говорив він. Дивувало й те, з якою оперативністю, рішучістю і підкреслено офіцерською порядністю особисто він реагував на складні ситуації. Не боячись за цього всієї повноти відповідальності за ухвалювані рішення. Навіть у рік президентських виборів його, здавалося, зовсім не цікавила якась особиста «страховка». Будучи, безумовно, людиною досвідченою, з системним аналітичним мисленням, Ігор Петрович, здається, раніше всіх зрозумів всю небезпеку розколу України на «наших» і «не наших». Ще на початку 2004 року в колі заступників він сказав, що його каденція на посту Голови закінчиться з приходом нового Президента. А до цього, — попередив Ігор Петрович, — ні у кого не повинно бути сумнівів, що він «підпорядкований винятково чинному Президентові, а Служба — закону»…»

Після першого туру виборів, який документально засвідчив ідеологічний поділ населення України на дві ворогуючі частини, Смешко зібрав своїх заступників і запропонував їм зробити добровільний вибір.

«Вже в 2004-му, після першого туру, я зібрав своїх заступників… і сказав: у нас з вами зараз є два варіанти. Перший — подати у відставку. Тоді, звісно, ми збережемо обличчя, врятуємо погони, але для країни це може закінчитися громадянською війною. Другий — залишитися на місці. Спробувати заблокувати будь-які спроби з двох протилежних таборів довести країну до кривавого конфлікту. Розуміючи, що нас у такому разі після виборів проклянуть і переможці, і переможені. Так воно і вийшло. Ми всі… залишилися. Хоча чудово розуміли: кінець президентських виборів — кінець нашої кар’єри, більше того — початок політично мотивованих переслідувань» (газета «Лівий берег», 19 листопада 2009 року).

Година «Ч» настала після другого туру виборів, коли офіційно Центрвиборчком оголосив про перемогу Януковича. Пристрасті на Майдані розжарилися до краю. Подальші події ретельно реконструйовані в книзі Віктора Смєлова «Незакінчене досьє генерала розвідки…»:

«24 листопада 2004 року об 11 годині 40 хвилин з трибуни Майдану виступив народний депутат України Григорій Омельченко, який публічно звернувся до Голови СБУ Ігоря Смешка з вимогою «перевірити інформацію щодо передислокації російських військ до України і… звільнити Україну від окупантів за допомогою спецпідрозділу «Альфа».» Вже о 12 годині 30 хвилин того ж дня народного депутата України, полковника СБУ Григорія Омельченка було запрошено Головою СБУ Ігорем Смешком в свій службовий кабінет. Там, у присутності членів Колегії СБУ Ігор Смешко попросив Григорія Омельченка надати підтвердження озвученої ним інформації про «передислокацію російських військ до України». Коли присутні переконалися в тому, що Г. Омельченко поширює лише чутки, йому була надана можливість особисто вислухати офіційну відповідь щодо невірогідності його «інформації» від заступників Голови СБУ, що відповідали за антитерористичний і контррозвідувальний напрями діяльності СБУ. Після чого до Григорія Омельченка було доведено, що поширення ним — народним депутатом і старшим офіцером СБУ — неперевіреної інформації, що має серйозний суспільний і міжнародний резонанс, провокує посилення нестабільності в Україні, що загрожує її державній безпеці».

Забігаючи наперед, зазначимо, що після перемоги «помаранчевої революції» 49-річного генерал-полковника Ігоря Смешка буде з грубим порушенням Конституції і законів України звільнено з посади і відправлено до запасу. Подання Президентові України на присвоєння йому (після безперервних 33 років кадрової військової служби!) чергового військового звання «генерал армії», підписаного Секретарем РНБО України генералом армії В. Радченком з мотивацією «за вагомий внесок під час критичної ситуації, запобігання застосуванню силових варіантів і можливих тяжких наслідків», не підписали ані президент Кучма, ані президент Ющенко. Адже для Смешка присвоєння цього звання було чинником воістину доленосним — воно згідно з чинним законодавством України гарантувало йому, 49-річному кадровому військовому, захист прав на продовження військової служби до 65-річного віку.

Більше того, генерала-полковника Смешка було відправлено на пенсію в 2005 році за того, що він не отримав за свою багаторічну службу жодної державної нагороди України. Водночас, президент Л. Кучма одним зі своїх останніх указів не забув нагородити черговим, третім за рахунком орденом «За заслуги» (вже першого ступеня) «на честь ювілейного дня народження»… одного з лідерів тодішньої опозиції Євгена Червоненка. А народний депутат, полковник Г. Омельченко, що сіяв під час «помаранчевої революції» паніку небилицями про міфічну передислокацію російських військ до України, за подальші п’ять років зробив запаморочливу військову кар’єру… у стінах українського парламенту. Він став не тільки генерал-лейтенантом, але і Героєм України.

Як справедливо констатував Володимир Горбулін, «сьогодні ніхто не стане заперечувати, що роль нагород в українському суспільстві девальвована. Дуже часто ми стаємо свідками волаючого фарсу. Наші вітчизняні герої і кавалери часом навівають сумні думки про тих, хто ці нагороди роздавав. На жаль, тут Л. Кучма і В. Ющенко, як брати-близнюки, постаралися здорово, щоб перетворити ордени і звання на політичну біжутерію». (Горбулін В. Без права на покаяння. — Х.: Фоліо, 2010. — С. 278).

Але повернемося до розповіді полковника Смєлова:

«…24 листопада 2004 року приблизно о 20 годині Ігор Смешко (він у цей час брав участь в засіданні Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів влади і місцевого самоврядування, яке проходило під головуванням Президента України Леоніда Кучми в державному санаторії «Пуща-Озерна») отримав два повідомлення. Перше — через кілька хвилин після закриття о 19:21 засідання Центральної виборчої комісії України лідер опозиції Віктор Ющенко, виступаючи з трибуни Майдану, заявив про невизнання результатів виборів Президента України, які оголосила ЦВК, створення Комітету національного порятунку і початок Всеукраїнського політичного страйку. Друге — про прохання Віктора Ющенка терміново зустрітися в будь-якому зручному місці поблизу від Майдану Незалежності для передачі важливої інформації особисто для Леоніда Кучми.

Леонід Кучма знаходився в цей час в президії засідання і керував його роботою. Тобто можливості для отримання санкції президента на зустріч з лідером опозиції Голова СБУ не мав. Та й зустріч ця, за будь-якого розвитку подій, не обіцяла Ігорю Смешку якихось особистих дивідендів. Швидше навпаки. І справа навіть не в негативних наслідках його попередньої зустрічі з Віктором Ющенком на дачі у Володимира Сацюка. Сам факт несанкціонованої президентом зустрічі чинного Голови СБУ з кандидатом в президенти, що програв, в той час, коли оголошений переможцем президентських виборів Віктор Янукович приймає поздоровлення від інших учасників засідання в санаторії «Пуща-Озерна», відкривав широкі можливості для різних інсинуацій і підозр. Несприятливих, природно, для Ігоря Смешка і його службової кар’єри. Але вже який день на центральній площі столиці «бушував» революційний майдан, а його лідер, що не визнав офіційні результати президентських виборів, міг зважитися на радикальні дії, згубні для країни».

Ігор Смешко: «Ми старалися, не виходячи за рамки закону, тримати ситуацію під контролем, відстежувати в першу чергу радикальні наміри і можливі екстремістські дії. Ми вважали, що мирному вирішенню конфлікту немає альтернативи. Наша позиція, вважаю, була відома всім радикально налаштованим представникам опозиції і владних кіл. Дуже важливим було, щоб ні у однієї із сторін протистояння не виникло відчуття, що СБУ підтримує яку-небудь політичну силу. Якби Служба стала на одну сторону, це радикалізувало б дії іншої. Я і мої заступники постійно зустрічалися практично зі всіма лідерами опозиції. Треба було зняти напругу, боязнь «таємної змови влади». Ми оперативно відгукувалися на кожне прохання про зустріч, щоб їм була зрозуміла наша позиція, а нам — їхня» (газета «Известия в Украине», 18 листопада 2011 року).

О 21:30 на службовій квартирі СБУ поблизу будівлі СБУ на вулиці Володимирській почалася зустріч Ігоря Смешка з Віктором Ющенком, яка продовжувалася близько двох годин. Ось що розповів про неї генерал-лейтенант запасу Віталій Романченко, в 2003–2005 рр. — начальник Департаменту військової контррозвідки СБУ: «…Ввечері 24 листопада 2004 року до мене звернулася Віра Іванівна Ульянченко з проханням про організацію термінової зустрічі кандидата в Президенти Віктора Ющенка з Головою СБУ Ігорем Смешком. Вважаю, що ця зустріч, в якій я також брав участь, стала однією з ключових у виборі тодішнім лідером опозиції подальшої тактики — мирної або немирної — боротьби за владу.

У найближчому оточенні Віктора Ющенка були люди, що підштовхували його до застосування сили. На його боці була підтримка Заходу, безперервний небувалий за чисельністю мітинг у центрі столиці. Проводилася опозицією і відповідна робота усередині українських силових структур. Після оголошення Центральною виборчою комісією переможцем президентських виборів Віктора Януковича Віктор Ющенко, на мій погляд, прагнув визначитися: продовжувати мирні акції протесту або ж, не гаючи часу, задіювати силовий варіант. Зустріч з Головою СБУ, в якій з боку В. Ющенка брали участь О. Зінченко, О. Рибачук і В. Ульянченко, переконала, як я вважаю, лідера опозиції у відсутності, принаймні — на той момент, підстав для негайного переходу до силового варіанту. А отже час, необхідний для пошуку компромісного ненасильницького варіанту, було виграно».

…Після слів подяки за згоду зустрітися і за «зважену позицію СБУ під час кризи в державі», Віктор Ющенко попросив Ігоря Петровича про організацію йому термінової зустрічі з Президентом України Леонідом Кучмою. Заявивши про своє неприйняття «незаконного рішення ЦВК» і захоплення «народом на Майдані», Віктор Ющенко повідомив про свою готовність до пошуку компромісу з метою «збереження миру в державі». Уважно вислухавши, Ігор Петрович запитав Віктора Андрійовича, а чи готовий той, на шляхах пошуку компромісу, про який він сам говорить, підтримати своєю політичною силою у Верховній Раді конституційну реформу, ініційовану Леонідом Кучмою. Важливість почути актуальну точку зору лідера опозиції з цього питання Ігор Петрович обґрунтував тим, що позитивна відповідь може бути головним аргументом, який допоможе йому в організації зустрічі з Леонідом Кучмою. Ющенко відповів, що він завжди виступав за посилення повноважень прем’єр-міністра і готовий обговорювати це питання з президентом Кучмою.

На питання про те, як Голова СБУ оцінює ситуацію, що склалася в країні, була надана відповідь, що СБУ не бачить альтернативи мирному вирішенню політичного конфлікту і відстоює цю позицію перед керівництвом країни. А також, що особисто він не сумнівається в щирості Президента Леоніда Кучми і прем’єр-міністра Віктора Януковича, які вже заявили, що ініціаторами застосування сили вони не будуть. Водночас СБУ відомо, що в оточенні обох кандидатів в Президенти є «люди, які не розуміють, що перша ж силова провокація з будь-якого боку — це початок громадянської війни і кінець України в її нинішніх межах». За цього Ігор Петрович особливо підкреслив і попередив, що подальший розвиток подій багато в чому залежатиме від дій самої опозиції, а якісь провокації з її боку матимуть для країни катастрофічні наслідки. Тоді ж Ігор Петрович сказав, що якщо позиція перших осіб держави зміниться, і йому не вдасться відстояти винятково мирний шлях виходу з ситуації, що склалася, то він подасть рапорт про відставку. Необхідно також відзначити, що можливий розвиток подій «після кризи», а тим більше чиї-небудь персональні плани і перспективи, співбесідниками тоді взагалі не обговорювалися.

На наступне прохання Віктора Ющенка — про додаткові заходи щодо забезпечення безпеки лідерів опозиції з числа народних депутатів України — Ігорем Петровичем була надана позитивна відповідь. Він повідомив про вже заздалегідь отриману згоду Президента України Леоніда Кучми на задіювання для цього спецпідрозділу «Альфа» СБУ.

Третє прохання Віктора Андрійовича стосувалося «якогось публічного жесту, який заспокоїв би народ на Майдані і показав, що СБУ разом з народом». Ігор Петрович відповів, що СБУ залишається поза політикою, а свою вірність народу і Конституції вона щодня доводить своїми діями. Будь-яку участь чинних співробітників СБУ в політичній діяльності він жорстко зупиняє і зупинятиме надалі. Два заступники Голови СБУ вже позбулися за це своїх посад. Один із них, на його жаль, — генерал Скіпальський. Водночас він як Голова СБУ не має права і не перешкоджатиме політичній діяльності колишніх офіцерів і генералів СБУ.

Особливо слід зазначити, що тема горезвісного «отруєння» жодною із сторін на цій зустрічі не піднімалася, а Віктор Андрійович зовсім не відмовився від гостинно запропонованого йому пригощання. Після закінчення зустрічі він сказав: «Дякую за цю зустріч і розмову, тепер у мене на серці стало тепліше» і подарував Ігорю Петровичеві власноручно написану картину з дарчим написом і датою цієї зустрічі.»

Після закінчення зустрічі Голова СБУ Ігор Смешко доповів Президентові України Леоніду Кучмі про результати своєї зустрічі з Віктором Ющенком. Леонід Кучма відразу ж погодився на проведення відповідної зустрічі з лідером опозиції.

25 листопада Верховний Суд України задовольнив відповідні клопотання довіреної персони кандидата в Президенти України Віктора Ющенка і заборонив Центральній виборчій комісії офіційне обнародування результатів виборів Президента України.

Протягом цього дня Ігор Смешко погоджував організацію зустрічі Леоніда Кучми і Віктора Ющенка. Останній двічі переносив час зустрічі, а о 21:00 повідомив про перенесення її на наступний день. У цей час під проводом організаторів акцій протесту десятки тисяч людей заблокували будівлі Адміністрації Президента і Кабінету Міністрів України.

А в другій половині дня Віктор Ющенко несподівано заявив тим, хто зібрався на Майдані: «Вже два дні йдеться про введення особливого стану, який дає змогу розігнати цю демонстрацію, о 8 вечора знести наметове містечко. Українська нація переживає великий іспит, час від часу виникають ідеї силового варіанту. Пане Президенте, звертаюся до Вас: не дай Бог влада звернеться до сили. Ви зустрінете небачену силу, і ті п’ятсот тисяч, які сьогодні стоять на цьому майдані, удесятеряться». Він також попередив за цього, що «якщо нам стане відомо про підготовку будь-якого варіанту силового вирішення, ми в ту ж секунду виходимо з переговорів і закликаємо націю на вулицю захищати свої права».

Увечері 28 листопада 2004 року з трибуни Майдану Незалежності Юлія Тимошенко зачитала ультиматум з 4 пунктів, висунутий самопроголошеним Комітетом національного порятунку Президентові України Леоніду Кучмі: звільнити В. Ф. Януковича з посади прем’єр-міністра; внести на розгляд Верховної Ради новий склад Центральної виборчої комісії; звільнити зі своїх посад керівників Донецької, Луганської і Харківської обласних адміністрацій; дати термінові доручення Генпрокуратурі і СБУ відкрити кримінальну справу проти сепаратистів.

За цього вона заявила: «Якщо не буде виконано вимоги, ми почнемо частиною людей блокувати пересування самого Кучми на території України. Ми знаємо, де він знаходиться і як пересувається. І ми здатні зробити так, щоб він кроку не ступив без виконання умов». Потім вона ж повідомила: «Є надзвичайне завдання — Янукович і Кучма запланували якнайшвидше розігнати нас по будинках. Сьогодні у них є плани направити заступників міністра і самого міністра внутрішніх справ, щоб розігнати людей, зняти блокаду з уряду і АП». Ю. Тимошенко закликала мітингуючих «підсилити блокування» Адміністрації Президента і Кабінету Міністрів України, «щоб вони не змогли розблоковувати АП силою і ввести Януковича, який за дорученням Кучми гаситиме кризу». Багатотисячні колони демонстрантів попрямували до вже заблокованих будівель Адміністрації Президента і Кабінету Міністрів України».

«Кучма стояв на неприпустимості застосування сили, — заявив про це відкрито, — говорить Ігор Смешко. — Пригадайте лишень вечір 28 листопада, після останнього засідання РНБО за Кучми. Мені доручено було виступити по телебаченню. Влада заявила, що сила для врегулювання політичної кризи не буде застосована. А Ющенко виступив відразу після цього на Майдані і сказав: влада спробує розігнати демонстрантів силою. Виступила Тимошенко — закликала «підсилити» охорону адмінбудівель. На Кабмін, на Банкову вирушили нові тисячні колони людей». (газета «Лівий берег», 20 листопада 2009 року).

А увечері 28 листопада стрімко, як спалах, поширилася вибухонебезпечна звістка: до Києва рухаються загони внутрішніх військ у повній амуніції.

«О 22:30 начальник Департаменту військової контррозвідки СБУ доповів Ігорю Смешку про отримання частинами внутрішніх військ, розташованими під Києвом, наказу про приведення в повну бойову готовність. Після чого, за вказівкою Голови СБУ, зв’язався по телефону з командувачем внутрішніми військами МВС України для отримання офіційних пояснень.

Після доповіді начальника Департаменту військової контррозвідки СБУ про результати його розмови з командувачем внутрішніми військами, Голова СБУ подзвонив міністрові внутрішніх справ, який підтвердив, що частини внутрішніх військ приводять у повну бойову готовність у зв’язку з рухом нових колон протестуючих до урядових будівель і реальною небезпекою початку їх штурму.

Ігор Смешко запитав Миколу Білоконя, чи санкціоновано Президентом або прем’єр-міністром уведення до Києва додаткових внутрішніх військ МВС і чому про це не ставлять до відома СБУ і Міноборони. Той відповів, що рішення було ухвалене після розмови з Главою Адміністрації Президента, а до самого Президента, який на своїй дачі проводить важливу зустріч з Віктором Ющенком і Володимиром Литвином, додзвонитися він поки не може. Ігор Смешко попередив міністра, що рух військ до Києва, за його оцінками, якраз і може спровокувати опозицію на початок штурму. На що Микола Білоконь поставив пряме запитання — чи може Голова СБУ на основі інформації, наявної в СБУ, гарантувати, що штурму урядових будівель не буде. Ігор Смешко пообіцяв Миколі Білоконю, що відразу ж передзвонить йому, як тільки зможе дати такі гарантії, повторивши за цього свою оцінку, що без приводу з боку влади штурму не буде, а також порекомендувавши підготовку військ до руху на Київ зупинити, а про ситуацію, що склалася, негайно доповісти Президентові і прем’єр-міністрові.

Ігор Смешко: «Рішення генерала Попкова було спровоковане лідерами опозиції — Тимошенко і Ющенком. Вони направили того вечора додаткові багатотисячні колони до вже заблокованих урядових установ, заявили з трибуни Майдану, що влада готує в цю ніч їхню силову деблокаду. Це було брехнею. Саме цього дня Рада нацбезпеки ухвалила рішення про відмову від застосування сили проти мітингуючих. СБУ, принаймні, виступала проти застосування сили в Києві, охопленому протестними акціями. Наш прогноз був категоричним — це означало б початок громадянської війни в Україні», (газета «Известия в Украине», 18 листопада 2011 року).

О 22:40 Голова СБУ Ігор Смешко подзвонив Послові США в Україні Джону Хербсту. Ось переклад фрагмента розмови, що відбувалася англійською мовою:

— Пане Посол, Вам відомо, що сьогодні Рада національної безпеки і оборони України ухвалила рішення про незастосування сили проти опозиції, яка вже кілька днів блокує урядові установи?

— Так, я бачив Ваш виступ по телебаченню. Американський уряд вітає такий крок Президента Кучми.

— Рішення ухвалене і офіційно оголошене, незважаючи на те, що опозиція порушує закони України. Я сумніваюся, що у Вашингтоні дозволили б заблокувати Білий Дім або урядові будівлі без наслідків. Вважаю, Вам також відомо, що Ющенко і Тимошенко, знаючи про таке рішення РНБО, сьогодні на Майдані повідомили брехню. Про нібито підготовлювану цієї ночі спробу деблокувати урядові будівлі. Повторюю, ця інформація — брехня. Але вона вже спровокувала людей на Майдані до нових агресивних дій щодо уряду.

— Я не знав цього.

— Тимошенко оголосила Президентові Кучмі 24-годинний ультиматум. Нові тисячі людей з Майдану вирушили до урядових будівель. За нашою інформацією будь-якої хвилини можна чекати провокацій і початку штурму з метою захоплення урядових будівель. У відповідь Міністерство внутрішніх справ віддало наказ про введення в столицю тисячних сил підкріплення. Вони озброєні і готові почати рух на Київ. Ви розумієте, що в обставинах, що склалися, перший постріл провокатора означатиме початок кровопролиття. І, можливо, громадянської війни.

— Це жахливо. Але що Ви хочете, щоб зробив я?.. І які гарантії, що уряд хоче ввести війська не для розгону опозиції?

— Я хочу, пане Посол, щоб Ви особисто зв’язалися з лідерами опозиції і попередили їх про можливі наслідки у разі початку кровопролиття з їхнього боку. Потрібні гарантії про їхню відмову від штурму урядових будівель.

— А які гарантії від уряду, що війська не увійдуть до Києва і не почнуть насильство проти людей на Майдані? З ким, на вашу думку, мені слід переговорити про це в уряді? З Президентом Кучмою?

— Рішення про незастосування сили було ухвалене ще вранці на засіданні РНБО. Президент Кучма сам проводив це засідання. Про це було оголошено від імені уряду по телебаченню.

— Але хтось же в уряді дав команду на введення військ до Києва?..

— Це рішення було спровоковане масовим рухом людей у бік Грушевського і Банкової. А це стало результатом брехні у виступах на Майдані Тимошенко і Ющенка. Уряд дійсно вирішив не застосовувати силу для деблокади. Але ніхто не дозволить здійснити захоплення будівель. І вся відповідальність за кров ляже на опозицію. І я хочу, щоб Ви розуміли, пане Посол, що після нашої розмови — і на нас з Вами.

— Може, все ж, мені треба терміново переговорити з Президентом Кучмою?

— Вам треба негайно переговорити з Ющенком і Тимошенко. Головне — зупинити їх. З Кучмою Вас навряд чи зараз зв’яжуть. Рівень дзвінка до Президента Кучми, якщо Ви так наполягаєте, повинен бути не нижче за генерала Коліна Пауелла. Вам же, якщо Ви хочете, краще подзвонити Голові Адміністрації Медведчуку і, можливо, Пінчуку. — Спасибі за пораду. Я негайно це зроблю».

О 23:40, після короткої наради зі своїми заступниками, Голова СБУ Ігор Смешко знову зв’язався телефоном з Міністром внутрішніх справ України М. Білоконем. Крістофер Джон Чиверс (Christopher John Chivers), кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» (стаття «Як українські шпигуни змінили долю країни»): «…Смешко тим часом подзвонив Білоконю, який зажадав гарантій, що опозиція не захоплюватиме будівлі, заявили обидва учасники розмови. Смешко передзвонив йому і дав такі гарантії, узявши відповідальність на себе у випадку, якщо будівлі будуть захоплені…» (газета «Нью-Йорк Таймс», 17 січня 2005 року).

Сергій Попков, в 2004–2005 роках — Командувач внутрішніми військами МВС України: «Після… інформації, що надійшла від старшого наряду на вулиці Банковій полковника Полторака С. Т., який доповів, що натовп відійшов від огорожі і обернувся до них спиною, мною о 23:55 через оперативного чергового ГУВВ МВС України була дана команда «Відбій» повній бойовій готовності». (газета «Сьогодні», 19 листопада 2005 року).

О 23:55 начальник Департаменту військової контррозвідки СБУ доповів Голові СБУ Ігорю Смешку про скасування режиму повної бойової готовності в частинах внутрішніх військ МВС України Київського гарнізону і тимчасово прикомандированих військових частинах територіальних командувань внутрішніх військ МВС України, що знаходилися в місцях тимчасового розташування в Києві і Київській області.

Згодом Ігор Смешко в інтерв’ю Бі-Бі-Сі так прокоментував ті події: «В обох таборах були люди, готові заплатити будь-яку ціну за перемогу. Ми не були героями, але думаю, ми виконали свою роботу дуже професійно; навіть якщо я більше нічого не зроблю в своєму житті, я пишатимуся своєю командою, тому що зробити це було нелегко». І це не перебільшення — факти більш ніж красномовні.

Євген Червоненко, один з найбільш активних прихильників Ющенка, розповів в одному з інтерв’ю: «…Я можу вам сказати одне — порушу вже якусь таємницю або не порушу: ми б не допустили без бою війська в центр Києва. — Як би ви їх зупинили? — У мене і у Давида (Жванії) були сили. — Багато? — Сотні. Але ми були готові до бою. Називайте це, як хочете. По складу це були і бізнесмени, і держслужбовці, і спортсмени. Всі були озброєні. Багато хто ж легально мав різну зброю, мисливську. Ми були на машинах». («Українська правда», 29 березня 2005 року).

А ось і зовсім шокуюча інформація. «…Таємне стає явним: в дні Майдану 2004 танкісти з «Десни» рвалися на своїх бойових машинах до Києва — на штурм Банкової. Їх зупинило рішення Віктора Ющенка брати владу без застосування зброї. Про цей максимально законспірований план знало дуже вузьке коло — власне, їх кількість можна перерахувати на пальцях однієї руки:

• Микола Щербина — підприємець, керівник фірми «Сіріус», яка займається будівництвом і газовидобуванням (зараз позаштатний радник Президента Ющенка). Саме він був ініціатором «танкового сценарію».
• Михайло Дорошенко — редактор «УМ», після виборів також позаштатний радник Президента.
• Іван Плющ — народний депутат України від Чернігівської області, під час виборів — один з лідерів «Нашої України».
• Віктор Ющенко — тоді кандидат в Президенти.
• Віктор Безпальчук — полковник, начальник 169-го учбового центру Сухопутних військ ЗС України «Десна». Саме йому випало стати «генералом революції».

Крім того, частково в деталі плану було посвячено кілька людей з числа заступників Безпальчука по танковій бригаді, розквартированій у Десні на Чернігівщині. «Помаранчеві» танки повинні були стати адекватною відповіддю на можливе використання тодішньою владою внутрішніх військ для ліквідації осередків опору в центрі Києва. Разом з тим план припускав використання бойових машин для штурму Адміністрації Президента і Кабінету Міністрів. А вірогідність реалізації цього плану на піку протистояння здавалася дуже великою. Разом з «творчою задумкою», для розрубання вузла політичної кризи достатньо було семи-дев’яти танків. Зайти до Києва вони повинні були з боку Лівого берега. На Банкову відрядили два екіпажі: один — з боку Лютеранської, інший — з Інститутської. Таким чином, спецназівці опинилися би в танкових лещатах. Також передбачалася поява танків біля Кабміну, студійно-апаратного телекомплексу на вулиці Мельникова (для остаточного викорінювання «темників»). А танк з самим полковником Безпальчуком, згідно з тією самою задумкою, повинен був під’їхати на Майдан і зупинитися біля сцени під час мітингу. Звідти мав вийти Віктор Володимирович (до речі, на ім’я та по батькові — тезка Медведчука) і відрапортувати Віктору Андрійовичу по-військовому, наприклад, так: «Товаришу Президент! Танкова рота у ваше розпорядження на захист української демократії прибула!»

Віктор Ющенко думав над таким сценарієм два-три дні. Сумнівався. У той час вже почалися переговори за «круглим столом» за участю Квасневського, Солани та інших міжнародних посередників, і лідер «Нашої України» почав схилятися до думки, що у разі застосування сили «Європа нас не зрозуміє». Мовляв, потрібно брати владу мирним, демократичним шляхом. Природно, якби силу застосували Янукович-Медведчук-Кучма, все міг обернутися по-іншому, і десь на підходах до Києва могла трапитися швидкоплинна «Курська дуга в мініатюрі». Піковим днем, як пам’ятаю, було 28 листопада, коли Юлія Тимошенко зі сцени Майдану закликала до захоплення АП, а Ющенко прагнув втихомирити войовничий запал. Саме 28 листопада — причому цілий день — прогрівали мотори також «помаранчеві» танки в «Десні», готові до марш-кидка на столицю. І саме після цього важкого дня Ющенко дав остаточний відбій проведенню танкової операції». (Лиховій Д. Танки помаранчевої революції // газета «Україна молода». — 22 листопада 2005 року).

«Не тільки країна, але і всі силові структури тоді були розділені на дві електоральні частини, які по-різному голосували за різних кандидатів. Ці люди були озброєні і були друзями по службі до першого пострілу. Після нього на Україну чекав югославський варіант, — переконаний Ігор Смешко. — У ніч на 28 листопада 2004 року, дізнавшись, що внутрішні війська підняті по тривозі і почали завантаження в машини для руху до Києва, Юлія Тимошенко не вжила ніяких заходів, щоб зняти напругу в столиці. Не відвела людей від урядових будівель і не усунула причину для введення внутрішніх військ до Києва. Натомість, перебуваючи в штаб-квартирі Головного управління розвідки Міністерства оборони, вона використовувала дії Попкова для можливої ескалації протистояння. Частина офіцерів і генералів, що забули, що в країні ще є Президент — Верховний головнокомандувач, піддавшись, очевидно, харизмі Юлії Володимирівни, вже готові були віддати незаконні накази нібито для захисту людей на Майдані.

Віктор Ющенко в цей час знаходився на неформальній зустрічі з Президентом України Леонідом Кучмою і головою Верховної Ради Володимиром Литвином. Поведінкою мітингуючих на київських вулицях він в той момент, наскільки я можу судити, не керував». (газета «Известия в Украине», 18 листопада 2011 року).

Володимир Литвин, у 2002–2006 роках — Голова Верховної Ради України: «…Леонід Данилович Кучма — він фактично самоусунувся від реагування на ті процеси. Ми реально були в кроці, або в напівкроці, або навіть в напівступні від кровопролиття. Якби почався процес розблокування приміщень адміністративних, пролилася б кров».

Євген Марчук: «…Кучма міг використовувати різні можливості силового характеру, не вводячи надзвичайного стану, якби він не був таким досвідченим. Але він цього не зробив, і силу теж не застосував… якби пролилася кров, то все позитивне, що було зроблено за Кучми, а позитиву було немало, було б перекреслено. У тому, що революція закінчилася без подряпини на обличчі, є заслуга СБУ і Кучми». (журнал «Контракти», 21 березня 2005 року).

Незаконне звільнення і політичні переслідування

А 4 лютого 2005 року вже Президент України Віктор Ющенко без попередження звільнив Ігоря Смешка з посади Голови СБУ — не спромігшись навіть зустрітися і вислухати його доповідь. Про своє звільнення Смешко почув по телевізору. «У мене ще до його інавгурації було заготовлено рапорт з проханням про звільнення мене з посади голови СБУ, — так згодом прокоментував це рішення сам Смешко. — Новий глава держави має право підбирати собі в команду тих професіоналів, яким він довіряє. Водночас відповідно до світової практики новий президент, як правило, спочатку заслуховує старого керівника спецслужби». (тижневик «2000», 25–31 грудня 2009 року).

«…В указі Президента були відсутні які-небудь правові підстави для звільнення мене з посади голови СБУ. Цим були порушені мої права як військовослужбовця, гарантовані мені статтею 65 Конституції. Голова СБУ не є членом уряду і згідно із законом не може бути автоматично відправлений у відставку у зв’язку з обранням нового глави держави…» (газета «Факти і коментарі», 9 жовтня 2009 року).

— Чому ж ви не звернулися до суду? — Я кадровий офіцер, а не політик. Є вироблена сторіччями певна етика, я б сказав, офіцерська етика — з Верховним головнокомандувачем з питань проходження служби офіцери не судяться. Дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла, який був протизаконно відібраним у мене в 2007 році, я у тоді ще чинного Президента В. Ющенка відсудив і повернув собі назад. Заслужені роками служби військові і дипломатичні звання — це питання честі. А посади, тим більше керівників спецслужб держави, у президентів не випрошують і в судах не відсуджують». (тижневик «2000», 11–17 лютого 2011 року). «Я вже говорив, що сам би пішов з цієї посади. Через мою попередню службову діяльність я був добре інформований, і у мене не було якихось ілюзій щодо найближчого оточення нового глави держави». (тижневик «2000», 25–31 грудня 2009 року).

Але із звільненням проблеми для Ігоря Смешка тільки починалися.

«Якщо називати речі своїми іменами, то мені довелося зіткнутися з добре організованим переслідуванням за політичними мотивами, пов’язаними зі «справою про отруєння Ющенка». Було порушено 12 кримінальних справ, які були мотивовані політично і пов’язані з «отруєнням» колишнього кандидата в президенти, — розповів Ігор Петрович. — По них мені доводилося виступати. Було порушено більше десятка супутніх «справі про отруєння» інших кримінальних справ. Всі вони повинні були штучно демонізувати мій образ, щоб можна було потім вписати мене у версію про отруєння, висунуту самим В. Ющенком. У всіх цих справах я проходив як свідок, але кінцева мета їхня була одна — пред’явити мені хоч якесь звинувачення. Наприклад, було відкрито чотири кримінальних справи за фактом нібито насильницьких смертей чотирьох офіцерів військової розвідки. Проводили навіть ексгумацію трупів. Всі ці справи зрештою були закриті у зв’язку з відсутністю події або складу злочину. Проте за п’ять років, починаючи з 2005 року, я провів на допитах у Генпрокуратурі у справі «про отруєння В. Ющенка» і інших замовлених справах в цілому близько 8 місяців». (тижневик «2000», 11–17 лютого 2011 року).

— Мене допитували, і не тільки у цій справі протягом п’яти років. У 2005 році генпрокурором Піскуном і головою СБУ Турчиновим було ініційовано ще близько десятка інших «супутніх» справ. Метою їх, як я вважаю, було додатково підтвердити версію Ющенка про його отруєння саме представниками «злочинної влади». — Ці справи відкриті до цих пір і по них проводяться розслідування? — Ні, вони вже закриті. Вони від початку були надумані і політично мотивовані з метою догодити тодішньому Президентові.

Всі вони розсипалися в процесі слідства і були закриті за відсутністю події або складу злочинів.

Було допитано до сотні моїх колишніх товаришів по службі, шкільних товаришів, однокурсників. Допитували членів моєї сім’ї, хіба що дітей-школярів не чіпали. Було відновлено все моє життя. Про злощасну вечерю говорили, до речі, не так вже і багато. За кілька допитів всі події були розкладені по хвилинах. Головний упор робили на «супутні» справи. Думаю, щоб чинити тиск на мою сім’ю і примусити мене також виїхати з України. Проводили навіть ексгумацію трупів моїх колишніх підлеглих, намагаючись знайти в них ознаки отруєння діоксином». (газета «Известия в Украине», 18 листопада 2011 року).

Професіонал проти системи. Ігор Смешко в історії українських спецслужб

Ігор Петрович пройшов через всі ці випробування, зберігши офіцерську честь. Сьогодні він очолює громадську організацію «Сила і Честь», основу якої становлять колишні військовослужбовці, співробітники силових відомств, правоохоронних органів і спеціальних служб України. Ті, хто добре знає Ігоря Петровича, переконані: його професіоналізм і особисті якості ще будуть затребуваними країною, а його головні досягнення ще попереду.

 

#Нездоля_Олександр #Ігор_Смешко #біографія #розвідка #ГУР #КВЗРІУ #ГУР #СБУ