Ігор Смешко | Безпека Європи починається з України (з інтервʼю для французького видання ”Le Diplomatе”, ч.2)

У продовженні першої частини свого ексклюзивного інтерв’ю для Le Diplomate Media Ігор Смешко обговорює питання підтримки України Заходом, поствоєнний період, умови для життєздатного миру та реформи, які необхідно провести для закріплення України в європейському просторі.

Інтерв’ю Роланда Ломбарді

LD: Західна підтримка, як військова, так і фінансова, є надзвичайно важливою для України. Як можна забезпечити ще більш міцну та скоординовану співпрацю, особливо з огляду на можливу втому частини суспільної думки?

Ігор Смешко: Західна підтримка України базується на розумінні того факту, що безпека країн НАТО починається в Україні. Це нещодавно офіційно підтвердив прем’єр-міністр Британії Кір Стармер  під час його зустрічі з канцлером Німеччини Фрідріхом  Мерцем. А також базується на правильній оцінці екзистенційної загрози для Європи з боку нинішньої Росії. Про що нещодавно заявив директор Французької зовнішньої розвідки Ніколя Лернер.

Безумовно, шкода, що такі публічні і дійсно мужні заяви пролунали від представників державної еліти Заходу лише через 11 років після  агресії Росії в Криму. Аналогічні висновки були зроблені мною в інтерв’ю «Le Figаro» ще 20.03.2014 р. (“General Smeshko:‘Poutine place l‘Europe au bord d‘une troisieme guerre mondiale’ by Laure Mandeville, Le Figaro, 20/03/2014” https://www.lefigaro.fr/mon–figaro/2014/03/20/10001-20140320ARTFIG00304-general–smeshko–poutine–place–l–europe–au–bord–d–une–troisieme–guerre–mondiale.php). Якби тодішні керівники Заходу зробили  аналогічні висновки і заяви та почали відразу готуватися, разом з Україною до відсічі агресії  Росії, то загроза Третьої світової війни була б ліквідована заздалегідь.

Річ у тім, що міць будь-якої держави визначається, окрім сили її економіки, армії, дипломатії та інформаційної політики, ще й станом і якістю її політичних і фахових еліт, громадянського суспільства і правильністю сформованих стратегій.  Брак спільної стратегії Заходу стосовно України і Росії, починаючи з 1991 року, а також нефаховість і корупція низки українських урядів якраз і призвели до чергової трагедії українського народу. А також – до  загрози початку Третьої світової війни у центрі Європи.

Суспільні ж настрої у демократичних країнах  формуються  масовими ЗМІ та урядовою інформаційною політикою. Якщо в урядах проявляються рецидиви популізму, нефаховості, корупції, короткозорого егоїзму, нерішучого бюрократизму і страху відповідальності – гарантовано очікуй біди. Авторитарний світ одразу використає їх для руйнування демократій зсередини.

Настав час говорити нашим європейським народам лише гірку правду. Тільки вона лікує. Демократії Заходу – під черговою загрозою їхніх руйнувань. Аби побороти суспільні настрої невиправданого пацифізму і втоми від думок про невідворотне посилення зовнішньої і внутрішньої обороноздатності демократій, потрібна нова скоординована стратегія усіх демократичних країн Заходу. І починати потрібно з донесення до їхніх громадян‑виборців правди про Україну. Про історію її народу і її суто європейського типу державність, починаючи із середньовіччя.

А також – того факту, що Україна знову є кордоном Європи, на якому вирішується її доля у протистоянні із азійським авторитаризмом. Без інформаційно-роз’яснювальної роботи серед тих на Заході, хто втомився від «певних суспільних настроїв» – виграти ідеологічне протистояння проти російської експансії буде важко. Потрібно розбивати пропагандистські міфи, які Росія століттями просувала в країнах Заходу і фінансово підживлювала їхніх носіїв всередині західних суспільств.

Можливо,  варто частіше  нагадувати  про те, що Україна – не «бідний родич» і не утриманець Заходу – а його щирий європейський союзник, могутній духом свого народу і мужністю своїх солдат. Україна захищає наразі не лише себе, а й усю Європу від ядерної імперської диктатури. Кожний український солдат, який захищає лінію фронту, зменшує ризик прямої конфронтації НАТО з Росією. Країни Альянсу досі не втратили жодного свого військовослужбовця – лише завдяки українському спротиву.

Не кажучи вже про те, що завдяки внеску України у перемогу над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні (1939-1945 рр.) було врятовано життя мільйонів – як інших європейських народів, так і американців. До відкриття у 1944 році західними союзниками Другого фронту у Європі українці вже три роки поспіль знищували кращі сили Вермахту, зменшуючи загрозу, у тому числі й для США, і тим самим зберігали життя і їхнім солдатам. До речі, завдяки 10 мільйонам загиблих українців, з яких 3 мільйони – у діючій армії, США уникали необхідності висаджуватись у Західній Європі до 1944 року. Історичним фактом є те, що саме на Східному фронті вели бої понад 70% німецьких дивізій, знищення яких, до чого суттєво доклалися українці, врятувало життя мільйонам на Заході, включно з  американцями.

 LD: Після завершення військової фази відновлення України потребуватиме колосальних інвестицій та глибоких реформ. Які пріоритети Ви б визначили для економічного відновлення та інституційної модернізації країни?

Ігор Смешко: Ключовими пріоритетами мають стати заходи зі зміцнення усіх чотирьох елементів державної сили України: економіки, армії, дипломатії та інформаційної політики. Причому – зміцнення до такого рівня, який би застерігав Росію проти будь-яких нових планів агресії. Досягти цього можна за умови реформування демократичної системи управління,  ліквідації системної  корупції у владі та повернення до неї професійної і фахової еліти.

Двома протестними Майданами у 2004 і 2013 роках, а також 11-річним спротивом проти російського авторитаризму Україна ще раз довела, що має свободолюбний, схильний до демократії народ і одних з кращих професійних воїнів. Настала черга реформувати її політичні еліти, які мають стати гідними свого народу.

Ці еліти повинні формуватися не із корумпованих «професійних політиків», молодих, але не фахових «нових облич при владі» чи фахових невігласів‑популістів із професією  «активіст», а із фахових професіоналів, які мають біографію, життєвий досвід і бездоганну репутацію у служінні інтересам України. Становим хребтом державності України повинні стати, нарешті, не поліцейські сили, які охороняють політичну владу, а армія. Саме вона має стати кузнею політичних кадрів і для нової патріотичної еліти держави.

Відродження і зміцнення індустріально-виробничого потенціалу та продуктивно-інноваційної економіки України є ключовим і для забезпечення збільшення чисельності середнього  класу як соціальної основи для існування демократії. Потенціал для цього в Україні є, навіть без зовнішньої підтримки. Але, безумовно, ми потребуватимемо допомоги в інвестиціях. Особливо з урахуванням окупації і величезних руйнувань 20%  території України. Але, наголошу, це буде двосторонній вигідний рух – і для України, і для зміцнення усієї Європи та отримання нею статусу незалежного і самодостатнього континенту.

Нагадаю, що окрім усього іншого, Україна посідає перше місце у Європі  і 44 місце у Світі (серед 195 країн) за територією – 603 548 км2. За площею  орних  земель – а це  майже 33 млн. га – вона має перше місце у Європі і шосте у Світі. Орні землі становлять близько 53% території України, що є найвищим показником у Європі.

Україна посідає також перше місце у Європі за запасами уранових руд. Має  власну розвинуту атомну енергетику, друге місце у Європі і 10-е у світі за запасами титанової руди. Друге місце у світі за запасами марганцевих руд – приблизно 2,3 млрд. тонн, або 12% світових запасів. Друге місце у світі за запасами залізної руди – це близько 30 млрд. тонн. Друге місце в Європі за запасами ртутної руди і третє місце в Європі – за запасами сланцевого газу. Це також 13 місце у світі і їх оцінюють наразі у  22 трлн. кубометрів.  За запасами вугілля – сьоме місце у світі. Це приблизно, 33,9 млрд. тонн підтвердженого ресурсу.

Не забуваймо також, що сьогодні Україна вже є розвиненою індустріально-виробничою країною, яка має непогану внутрішню інфраструктуру. За потужністю підземних сховищ природного газу вона посідає третє місце у світі і друге в Європі. За довжиною магістральних газопроводів – друге місце в Європі  і четверте у світі. А за довжиною залізничних колій –  одинадцяте місце у світі, це близько 21000 км. За потужністю атомних електростанцій – третє у Європі і восьме у світі.

До того ж, ще до початку війни Україна посідала перше місце в Європі за виробництвом аміаку, третє місце у світі – за виробництвом локаційного обладнання,  експортом заліза і четверте місце  – за експортом турбін для атомних електростанцій, ракетних двигунів і за експортом титану і глини.  Восьме – за експортом руд і концентратів. Дев’яте – за експортом продукції оборонної промисловості і десяте – за виробництвом сталі. Приблизно, 32,4 млн. тон на рік.

Насамкінець, Україна посідає перше місце у Європі за площею орної землі і третє місце у світі – за площею чорноземів. Їх оцінюють у приблизно 25% світових запасів. Перше місце у світі за експортом соняшникової олії, друге – за вирощуванням ячменю і четверте – за його експортом. До 2022 року Україна мала третє місце у світі за вирощуванням і четверте – за експортом кукурудзи і виробництвом картоплі. П’яте – за виробництвом жита. Четверте місце у світі – за експортом меду. Восьме – за експортом пшениці і дев’яте – за виробництвом курячих яєць. І 16-е місце – за експортом сиру.

Але, як зазначено вище, реалізація усього цього потенціалу має відбуватися у комплексі з реформою політичного устрою України. Перш за все – з формуванням перших, заснованих не на вождізмі, а на ідеології демократії, двох її системоутворюючих політичних партій. Одна – консервативно-демократичного, інша – ліберально-демократичного спрямування. Це потрібно для появи у парламенті постійно діючої опозиції. Без якої неможливим є закріплення не корумпованого державно-бюрократичного апарату, а верховенства права і пануванням доброчинної судової системи.

Це потрібно також і для правильного вибору моделі української економіки. Показником її успішності має бути не подальше розшарування суспільства на купку олігархів і більшість збіднілого люмпенізованого населення, а поява домінуючого, масового середнього класу. В Україні його чисельність має бути не менше 50% її населення.

LD: Війна часто подається як зіткнення демократичної моделі та авторитарного режиму. Які демократичні цінності Україна повинна зберегти за будь-яку ціну, навіть під тиском війни?

Ігор Смешко: Дякую за принципове і дуже важливе запитання. Ми вже говорили про важливість стратегії. Україна має громадянське суспільство, яке історично, ще з XVII століття, тяжіє до демократичних форм правління. Спроби  побудувати в Україні авторитаризм після 1991 року викликали два протестних вибухи. Останній у 2013 році настільки налякав Кремль тим, що успіх будівництва демократії в Україні стане прикладом для Росії, що та розв’язала війну.

Народ України, на відміну від Росії, є аутентичним європейським і в абсолютній більшості – християнським. Якщо брати загальну кількість українців у світі, то це майже 50 мільйонів. Християнські культурні і моральні традиції, як і європейські демократичні традиції, є домінантою в Україні. В Україні проживають і мусульмани – татари, але їх не більше півмільйона громадян. Географічно Україна розташована у центрі Європи, на півночі та на сході її кордонів – європейська Білорусь і європейська частина євразійської Росії. Тому історично-природним майбутнє України може бути лише одне – перебування у загальноєвропейському цивілізаційному і культурному просторі демократичних країн Європи.

Але будівництво в Україні сучасних форм європейської демократії було б неможливим без попередньої розробки стратегії – архітектурного плану такого будівництва. Яка потрібна і для підняття рівня політичної культури громадянського суспільства. Повставати проти авторитаризму воно вже вміє, але обирати після цього гідний уряд – ще ні. Саме для цього і потрібне формулювання і поширення законів будівництва сучасних форм  демократії та базових демократичних цінностей, яким не на словах, а на ділі мають додержуватись і впроваджувати в життя нові повоєнні  обранці.

Такі три основні закони демократії були сформульовані мною і опубліковані перед останніми президентськими виборами у 2019 році (газета «День»,  стаття ««Невивчені уроки Гетьманату та національна ідея України у сучасних умовах»(2)», 2018 https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2). Вони отримали національне свідоцтво про реєстрацію авторського права (№ 87693 від 11 квітня 2019 року). З Вашого дозволу, по пам’яті, приведу їх:

Першим законом сучасної демократії можна назвати закон необхідного рівня розвитку соціально-економічної бази і політичної культури громадянського суспільства з метою забезпечення успішного функціонування інститутів влади за демократії. Цей закон полягає в тому, що необхідними, але не достатніми умовами для існування в країні успішної демократії є наявність критичної маси заможного середнього класу і певного рівня політичної культури громадянського суспільства.

Вони мають бути достатніми для забезпечення функціонування демократичних інститутів влади, контролю над владою з боку суспільства і необхідної адаптації алгоритмів управління в країні для захисту демократії відповідно до змін як внутрішнього, так і зовнішнього середовища навколо країни.

Другим законом сучасної демократії, вважаю, можна назвати закон конфігурації (розподілу, балансу і противаги) органів влади за демократії.

Він полягає в тому, що справжня, а не формальна виборність, підзвітність і прозорість органів влади за демократії, а також рівність усіх громадян перед законом – можуть бути забезпечені лише за реального відокремлення одна від одної трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової. При тому, що максимально можлива кількість внутрішніх функцій державного управління має бути передана на якомога нижчий із можливих рівень управління у місцеве самоврядування, а права парламентської опозиції – визначені і захищені законом.

Третім законом сучасної демократії можна назвати закон політичної стабільності, сталості і фаховості органів державного управління за демократії. Він полягає в тому, що необхідною, але не достатньою умовою для політичної стабільності за демократії є наявність у країні принаймні двох, заснованих на ідеології демократії, не вождистського типу партій. Ці партії можуть відрізняються одна від одної різним баченням процесів еволюційного розвитку Світу. Одна може бути консервативною, інша – ліберальною, але їх мають об’єднувати спільні демократичні цінності: виборність, підзвітність і відкритість органів державної влади перед суспільством.

Обидві такі ідеологічні партії мають бути свідомо антиреволюційними і мати підготовлений фаховий кадровий резерв для управління державою за умов демократії. Бути готовими не лише управляти країною, але й підкорятися волі виборців і періодично перебувати у парламентській опозиції. Цінувати принцип верховенства права більше ніж власну ідеологію і здійснювати ефективний контроль над виконавчою гілкою влади протягом усього часу перебування в опозиції.

Що стосується збереження сталості і фаховості органів управління за демократії, то це має забезпечуватися законодавчо визначеною системою захисту позапартійних кадрових професіоналів від протиправного впливу на них з боку політиків. Політики змінюються при владі після кожних виборів, а позапартійні професіонали кар’єрно зростають протягом десятиліть роботи. Вони і мають бути носіями інституційної пам’яті, фаховості і сталих державницьких традицій органів управління. Запорукою усього цього мають бути  свобода слова і вільні від протиправного впливу, фахові і патріотичні засоби масової інформації – четвертий елемент недержавної влади при демократії.

Мені як технократу зрозуміло,  що демократія – це  надскладна соціально-економічна система, набагато складніша за технічну. У неї, як і у технічних систем, є свої об’єктивні закони розвитку.

Однією з таких закономірностей є те, що будь-яка спроба покращити один елемент цілісної системи гарантовано погіршує роботу системи у цілому. Покращити елемент системи можна лише після попереднього аналізу його місця в ієрархії цілісної системи. Цьому має передувати аналіз зв’язків даного елемента з іншими. Впливу елемента на призначення і цільову функцією системи у цілому і впливу на них зовнішнього середовища.

Тому уявіть, яку шкоду за роки незалежності України вже принесли безсистемні реформи її органів управління. Внаслідок приходу до влади людей, які не володіли навіть азами системного аналізу і синтезу більш простих технічних систем. Але сміливо втручалися у процеси начебто демократичного державотворення, насправді руйнуючи її паростки в органах влади. Прикривалися псевдодемократичною риторикою, але намагалися скопіювати олігархічно-кланову авторитарну модель управління на кшталт російської.  Це  і стало причиною двох протестних Майданів у Києві.

LD: З 2014 року Україна стала на шлях реформ, спрямованих на наближення до європейських стандартів. На Вашу думку, які законодавчі акти або реформи є пріоритетними для зміцнення української демократії?

Ігор Смешко: Основними маркерами – показниками  справжньої  демократії, – як ми вже говорили, є реальне, а не деклароване розмежування  і незалежність трьох гілок державної влади. Їх періодична виборність, а також прозорість, підзвітність і підконтрольність суспільству. Головне – забезпечення  діючого на практиці верховенство права, з рівністю усіх перед законом. Законодавче втілення принципів захисту свобод і гідності усіх громадян, їхньої власності та свободи слова в країні. Правове забезпечення діяльності  професійних і незалежних ЗМІ та забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки громадян, а не лише можновладців…

Майже усі ці принципи і стандарти вже є в українській Конституції 1996 року. За змістом – абсолютно демократичної  і однієї з найкращих у Європі. Але з часу її прийняття  норми Конституції так і не були  розвинуті у системі законів і підзаконних актів для забезпечення їхньої практичної реалізації судами, як норми прямої дії. Для цього не потрібно навіть багато часу. Протягом кількох місяців можна ухвалити пакетом низку законів, скоординованих з чинною Конституцією, і докорінним чином покращити політичну модель управляння.

Маю на увазі такі  першочергові закони, як: про президента, про імпічмент президента, про Кабінет Міністрів, про Верховну Раду і політичні партії, про парламентський контроль і опозицію, про судоустрій, про місцеве самоврядування, про збройні сили і соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей,  про прокуратуру  і правоохоронні органи, про державну службу, правову етику і боротьбу с корупцією, про правовий захист пенсіонерів і інвалідів,  про інформацію,  правовий захист ЗМІ і особистого життя та персональних даних громадян, тощо.

Можна прийняти ці закони пакетом, звільнивши чинні з них від прихованого авторитарного шлаку, консолідовано привести їх у відповідність до норм чинної  Конституції України як норми прямої дії. Це і будуть справжні  реформи зі зміцнення демократії в Україні. Із додатковим гарантом захисту української демократії від зовнішнього деструктивного впливу з боку Росії у вигляді нового консолідованого міністерства. Яким могло б стати, на кшталт Швейцарії (за назвою), міністерство оборони, у справах ветеранів, молоді і спорту.

На жаль, змушений ще раз наголосити на тому, що гальмом демократичного розвитку України є значне відставання розвитку її сучасних політичних еліт від розвитку українського суспільства. Яке історично є схильним до демократії. Маю на увазі тих, хто наразі володіє реальною політичною владою в Україні, контролює кадрові призначення, ресурси країни і приймають стратегічні рішення, які визначають напрям розвитку держави.

Саме вони наразі здійснюють керівництво у політичній, фінансово-економічній, військовій, міжнародній, інформаційній, релігійній, культурно-мистецькій, науково-технічній, медичній, освітянській, екологічній і демографічній сферах нашого життя. Але найкращі професійні кадри справжньої  фахової еліти України – знаходяться зараз поза владною політичною елітою.

LD: Після завершення війни, як можна гарантувати проведення вільних і прозорих виборів, враховуючи необхідність врегулювання наслідків конфлікту на території та забезпечення участі переміщених або біженців-громадян?

Ігор Смешко: Гарантами вільних і прозорих виборів могли б стати два основних фактори. Перший – громадянське суспільство і воєнні ветерани, які винесли на своїх плечах війну. Другий – впливові країни Заходу, як наприклад США, Британія, Франція і Німеччина, які мали  б взяти на себе відповідальність за прозорість і законність дій влади. Українці вичерпали ліміт мирних Майданів протесту ще у 2004 році. Другий у 2013 році  вже був кривавим. Третій, післявоєнний, може зруйнувати те, що не зміг зруйнувати Кремль шляхом агресії. Мільйон військових ветеранів і народ, які зупинили агресора, не приймуть будь-які спроби фальсифікації виборів. Особливо якщо будуть підстави сумніватися у справедливості і чесності їхніх результатів.

Попередня історія виборів в Україні свідчить, що, починаючи з 1991 року, рівень їхньої демократичності мав тенденцію до зниження. Найбільш демократичними були вибори президентів у 1991 і 1994 роках. Тоді влада  ще зважала на думку суспільства і Заходу, а ЗМІ мали певну незалежність. В українському парламенті була опозиція, олігархів ще не існувало, а керівники правоохоронних органів призначалися з кар’єрних професіоналів, а не з політиків.

Кадрові професіонали побоювались порушувати закон. Він захищав їх самих від політично мотивованих звільнень з кар’єрної служби. Навіть після зміни влади в Україні. У гіршому випадку їх могла чекати ротація або переведення на інші посади у системі дійсної військової чи державної  служби. Така практика була зруйнована після «Помаранчевої революції» 2004 року.

За президента Ющенка, починаючи з 2005 року, із правоохоронних, силових і державних органів було звільнено майже 40 тисяч кадрових професіоналів. Їх замінили нефахові і малодосвідчені «активісти» з когорти прихильників Ющенка і його оточення. Це катастрофічно понизило фаховість і компетентність  органів державної влади в Україні. Особливо у правоохоронних органах і спецслужбах. Першими були звільнені ті, хто запобіг фальсифікації виборів на користь його опонента – Януковича, пролиття крові на Майдані і забезпечили мирну передачу влади в його руки.

Влада в Україні завжди мала адміністративний вплив на результати виборів. Але принаймні до 2005 року вона побоювалась власних правоохоронних органів. У 2004 році Служба безпеки України (СБУ) самостійно порушила кримінальну справу про спробу фальсифікації виборів на користь чинного глави уряду і провладного кандидата – прем’єр-міністра Януковича. Спроба була здійснена через паралельний сервер центральної виборчої комісії (ЦВК), і СБУ затримало декількох працівників цієї комісії. Факт, який відіграв свою роль у скасуванні Верховним Судом України результатів другого туру голосування і призначенні третього туру.

Ющенко, також колишній глава уряду, який був тоді опозиційним до чинної влади кандидатом, після обрання президентом не забезпечив законність цього розслідування, доведення справи до суду і покарання фальсифікаторів виборів. Невдовзі він сприяв поверненню Януковича на посаду прем’єр-міністра і фактично допоміг йому у 2010 році стати новим президентом. Починаючи з того часу   вибори стали проводитися з усе більшою безкарністю за приховане використання владою адміністративного впливу на їхні результати. Політики у керівництві правоохоронних органів уже не реагували на такі дії своєї політичної сили при владі.

Наразі ж, в умовах війни, через цілком зрозумілі причини вже відбувся тектонічний зсув у бік авторитарного стилю управління в Україні. Що є загрозою для будівництва демократії. Тому, Україна як ніколи раніше, потребуватиме фахової допомоги з боку дружніх демократичних країн Заходу. Які також мають б узяти на себе відповідальність за підготовку і проведення наступних виборів. Стати гарантами їхньої справедливості і відповідності європейських нормам демократії. Як вже казав, ціна питання є  надвисокою. Військові ветерани і народ України ніколи не визнають результати виборів, якщо вважатимуть їх несправедливими.

Об’єктивні умови воєнного стану в Україні, військово-цивільні адміністрації на місцях, обмеження свободи слова, підконтрольний владі єдиний інформаційний простір і адміністративний контроль над політичною діяльністю в Україні – це природні загрози для суспільства і спокуса для діючої влади. Ваше питання стосовно участі у виборах переміщених громадян і біженців лежить у цій же площині. Непокараний злочин використання паралельного сервера ЦВК у 2004 року, тільки збільшив загрозу для прозорості і контролю над процесами голосування і підрахунку голосів.

В умовах фактичної відсутності парламентського контролю над виконавчою владою остання завжди матиме спокусу скористатися своїм контролем над правоохоронними органами і силовими структурами. Якщо ж ті закриють очі на зловживання влади, то запобігти фальсифікаціям на виборах зможуть лише громадянське суспільство, ветерани і щирі друзі з країн демократії. І перемога України у війні проти зовнішнього авторитаризму – це лише перший крок. Попереду – не менш важка боротьба за її очищення від авторитарних тенденцій всередині. Від неї залежить майбутнє не лише України, але й Європи.

LD: Для забезпечення цілісності політичного життя надзвичайно важливо боротися з корупцією та впливом олігархів. Які конкретні заходи Ви пропонуєте для посилення прозорості фінансування політичних партій?

Ігор Смешко: Боротьба з корупцією всередині України є не меншою проблемою, ніж боротьба з російською агресією та її імперіалізмом – ззовні, на фронті. Без заснованих на ідеології демократії, справжніх політичних партій – цю боротьбу не виграти. Існування олігархів живить політичну корупції при владі. Природа корупції і засоби боротьби з нею загальновідомі. Вони сформульовані, наприклад, такими вченими, як Роберт Клітгаард і Гері Беккер – авторами відомих формул корупції у будь-якій країні світу.

Але Ви праві щодо того, що реалізовувати вже відомі стратегії боротьби з корупцією можуть лише політичні партії, які щиро бажають і знають,  як будувати справжню демократію. Мають зрозумілу для суспільства ідеологію її будівництва, прозоре фінансування і відповідний фаховий кадровий резерв. А не є партіями вождистського чи олігархічно-кланового типу, без ідеології. Лише з бажанням завжди залишатися при владі і які самі є частиною системної політичної корупції в країні.

Корупція в Україні живиться жадібністю олігархів, корумпованих політичних ділків при владі і бюрократів, які мають можливість безкарно розкрадати фінансові і природні ресурси України. Їхня безкарність ґрунтується на законах, які дозволяють їм це роботи. У чинному законодавстві немає норм закону, які б давали можливість серйозних  покарань за корупцію, а ефективний контроль за діяльністю уряду з боку парламентської опозиції відсутній. У тому числі над кадровими призначеннями в правоохоронні органи.

Якщо в законах покарання за корупційний бізнес – майже нульові, вірогідність покарання – майже нульова, а прибутки від корупційного бізнесу – астрономічні, то як це зупинити? При цьому, якщо першою причиною галопуючої корупції є недосконале законодавство, то другою – позбавлення правоохоронних органів можливості ефективно боротися з нею. Адже, якщо парламент не контролює кадрові призначення в правоохоронних органах і спецслужбах, то як там з’являться політично незаангажовані професіонали? І хто дасть їм можливість боротися проти корупції олігархічно-кланової влади, якщо ця ж сама влада і призначає їх керівників? Не за принципом послідовного фахового і кадрового зростання, а за принципом особистої лояльності і залежності.

Рівень корупції в будь-якій країні пропорційний ступеню монополізації влади. Це може бути як з боку однієї політичної партії, олігархічного клану, так і окремих людей. Які навіть при декларуванні ними прихильності демократії, можуть приховано перетворювати її спочатку у автократію, а згодом й у диктатуру.  І  усе починається із прийняття  ними  непрозорих управлінських рішень не у загальнонаціональних,  а у вузько партійних, чи  кланових інтересах.

Що ж стосується питання фінансування партій, то наразі в Україні існує бюджетне фінансування лише тих із них, які є парламентськими. Воно є далеким від прозорості і справедливості. А серед самих парламентських партій немає жодної, яка була б заснована на ідеології демократії. Вони скоріше є прикладами олігархічно-кланових чи одноосібно лідерських партій. Наявність же поза парламентом кількох сотень інших політичних партій спрощує можливість маніпуляцій  для консервації  діючої влади.

Для прикладу, після останніх парламентських виборів, у 2019 році, було змінено законодавство щодо фінансування політичних партій із державного бюджету. Чинний на час цих виборів закон від 2015 року встановлював державне фінансування партій, які отримували на виборах до парламенту не менше 2% голосів від загальної кількості виборців. Проте відразу після виборів в цей закон були внесені зміни. У частині порогових показників з 2% на 5% голосів від загальної кількості виборців. Партія  «Сила і Честь», яка офіційно отримала на цих виборах 3.82 % голосів, була  позбавлена бюджетного фінансування. Хоча такі зміни до закону порушили діючу Конституцію України.

Для посилення прозорості у фінансуванні партій, на мою думку, Україні був би корисним і досвід Франції. Якщо не помиляюся, у Франції державне  фінансування  становить до 40% фонду партій. В залежності від того, скільки голосів вони отримали на парламентських виборах. Більшої прозорості  додало б і надання виборцеві права самому визначати, яку партію він хотів би підтримувати за власні кошти. Для цього потрібно, щоб кожен громадянин, при сплаті податків, вказував, яку політичну партію він підтримує. Тоді частка його податків, яка йде на державне фінансування партій, могла б автоматично надходити на рахунок вибраної ним партії.

 LD: В Україні немає державних медіа, порівнянних із російськими. Як можна поєднати захист національної безпеки зі збереженням вільного і плюралістичного медіапростору?

Ігор Смешко: Як ми вже говорили, згідно із законами демократії такі її базові принципи, як виборність органів влади, їхня підзвітність і відкритість, свобода слова і рівність громадян перед законом є можливими лише за умови відокремлення одна від одної  трьох державних гілок влади: законодавчої,  виконавчої і судової. А також за умови існування четвертої, недержавної  гілки влади – незалежних  і фахових засобів масової інформації (ЗМІ). Таким чином, наявність неолігархічних і непідконтрольних владі ЗМІ є основою для існування демократичних інститутів влади і громадянського суспільства.

Важливо завжди пам’ятати, що кожна країна заслуговує на той уряд, який вона обирає. А без незалежних ЗМІ, які мають берегти вільний багатоканальний і плюралістичний медіапростір, – хто ще зможе донести до виборця правду про справжні фахові і моральні якості кандидатів до влади?

Можна стверджувати, що якість політичної еліти в країні прямо залежить і від якості ЗМІ та експертного середовища. Перш за все – від експертів серед журналістів і політологів. У разі неефективності уряду жертвою стає у першу чергу суспільство, а вони ж стають співучасниками неефективних дій влади і трагедій країни. Їх залежність, на прикладі України, від корумпованої влади і псевдо-демократичних кланово-олігархічних груп вже стала причиною потрапляння у владу спритних ділків, цинічних бездарів і говорунів-популістів.

На жаль, наразі в Україні переважна більшість ЗМІ залежить саме від них. Через відсутність незалежних і фахових ЗМІ наша партія також потерпає від цинічного ігнорування нашої присутності в Україні, замовчування наших успіхів і стикається з труднощами у протидії інформаційним атакам, брехні і чорному піару. Водночас рецепти для захисту національної безпеки будь-якої країни та збереження вільного і плюралістичного медіа-простору є загальновідомими. Професійні спецслужби і незалежні суди мають слідкувати за першим, а незалежні від протиправного впливу з боку влади і олігархів ЗМІ, разом із громадянським суспільством – за другим.

LD: В українському політичному ландшафті часто домінують персоналізовані, а не ідеологічні партії. Чи вважаєте Ви, що слід заохочувати створення більшої кількості політичних сил, структурованих на основі чітких цінностей і програм?

Ігор Смешко: Ми вже частково говорили про це. Ви безумовно праві. Саме ідеологічні партії – це ключ до розв’язання більшості внутрішніх проблем в Україні. Наприклад, навіть для реалізації такого принципу демократії, як парламентський контроль над урядом,  потрібне існування мінімум двох не персоналізованих, а ідеологічних партій. Які не на словах, а своєю діяльністю повинні захищати демократію, законність і верховенство права. Для цього вони мають бути засновані на ідеології демократії і сповідувати її принципи. А також не бути, наприклад, заручниками особистого рейтингу лідера партії та його можливих кулуарних домовленостей.

Такі дві ідеологічно прихильні демократії партії мають стати системоутворюючими. Вони мають бути присутні в усіх регіонах України і бути готовими працювати як в уряді, так і в опозиції. Для України бажано, щоб ідеологія, закони і принципи демократії були прописані в програмах і статутах цих партій. А самі вони мали б відповідний кадровий резерв по всій Україні. Відмінність між ними може полягати лише у різному підході до форм демократії в Україні. Наприклад, одна з консервативним баченням світу, інша з ліберальним.

По суті це все формувалося протягом століть і стало вже політичною традицією в сталих демократіях Заходу. Україна не має століть часу для набуття власного такого досвіду. Цей політичний досвід їй потрібно було використовувати ще з 1991 року. І в жодному разі не намагатися винайти власний політичний  велосипед…

До речі, перша з таких партій вже є в Україні.  Це – Консервативно-демократична партія України «Сила і Честь». У її назві визначена мета її політичної діяльності – будівництво демократії. Консерватизм визначає її бажані форми. Давньоримський заклик «Сила і Честь» у поєднанні перших букв на українській мові означає «СІЧ» – назву козацької демократичної держави у XVII столітті. Саме з «СІЧ» почалось тоді відродження незалежності і державності України. Як спадкоємиці середньовічної  держави  Русі,  що  існувала на її території протягом IX‑XIII століть.

В Україні наразі майже 300 політичних партій. Абсолютна більшість – без формалізованих ідеологій у своїх програмах і статутах. Час на олігархічно-кланові і шоу-популіські політичні проекти минає. Конституція України визначили метою державного будівництва  саме демократію. Тільки протягом останніх десяти років сотні тисяч патріотів України віддали за неї своє життя.  Настав час визнати, що політичні партії, які не мають у своїх програмах такої мети будівництва, з чітким планом і контурами конструкції, очевидно, діють поза конституційним полем. А їхня діяльність, з огляду на наявну політичну еліту в Україні – була-таки деструктивною.

LD: Ваша партія «Сила і честь» позиціонує себе як демократично-консервативна. Чи можете ви конкретизувати ідеологічні засади цієї партії та її амбіції в післявоєнному політичному контексті?

Ігор Смешко: Ми вважаємо себе спадкоємцями ідеології українського неоконсерватизму, який розвивав у своїх наукових працях Вʼячеслав Липинський. Він був ідеологом української держави у 1918 році, за часів останнього Гетьмана Павла Скоропадського. Цю ідеологію ми розвинули і на її базі сформулювали сучасні закони будівництва демократії і наше сучасне бачення Національної ідеї України. Як базових орієнтирів і цінностей, на які має орієнтуватися  сучасне державне будівництво в Україні.

Ідеологічні засади партії базуються на принципах конституційної демократії, консерватизму, християнської моралі і загальноєвропейських культурних і цивілізаційних цінностей. Поваги і захисту історичних національних традицій, законності і правопорядку, приватної власності, спадкоємності і звичаєвого  права.

Партія визначає пріоритетними такі базові елементи подальшого розвитку української держави: демократію, економіку, армію, науку, культуру і освіту, а також медицину і екологію. Саме вони, за нашим переконанням, можуть забезпечити в подальшому як стабільність держави у цілому, так і самодостатню зовнішню і внутрішню безпеку України. На базі сталого і прогресивного розвитку України, захисту прав і свобод її громадян та конституційного демократичного управління державою.

Ми вважаємо себе партією середнього класу, для середнього класу і захисниками середнього класу в Україні. Оскільки саме він є соціально-економічною базою існування демократії в будь-якій  країні світу. За нашим переконанням, до нього мають належати: високооплачувана наукова, творча і культурна інтелігенція, лікарі, вчителі, військовослужбовці і державні службовці, малі і середні власники та підприємці, високофахові працівники, активне і працелюбне студентство і пенсіонери.

Рівень життя середнього класу в Україні має відповідати європейським стандартам, а його кількість становити не менше половини населення України. Тому програму нашої партії ми інколи називаємо – «Гімн Середньому Класу».

Для досягнення цієї мети ми пропонуємо вирішувати в єдиному пакеті економічні, безпекові, соціальні, екологічні і демографічні проблеми України шляхом інноваційного, технологічно-індустріального і високопродуктивного розвитку економіки України. Зміна моделі економіки, разом з відновленням професіоналізму і доброчинності у правоохоронній і судовій системах України та подоланням корупції – мають стати локомотивом необхідних реформ для цього. Партія має для цього найкращий в Україні національний експертний потенціал фахових людей з відповідними знаннями і досвідом.

Кінцевою метою ми бачимо те, що першим пріоритетом держави в Україні мають стати інтереси звичайної людини. З її повсякденними сподіваннями на стабільність, право на працю, гідну медицину і освіту, забезпечену старість і безпеку. Як то – особисту,  родинну,  продовольчу, екологічну, соціальну і загальнодержавну.

Наші ж амбіції після закінчення війни не змінилися. За паралельним підрахунком голосів під час останніх виборів до Верховної Ради України у 2019 році партія отримала необхідні голоси (більше 5%), щоб стати новою парламентською партією. Однак не зуміла захистити свої результати у виборчих комісіях. В них домінував прихований адміністративний вплив влади і олігархічно-кланових груп від старих парламентських партій.

Однак майже 1,5 мільйона голосів за кандидата від партії на останніх президентських виборах і голоси її прихильників на парламентських нікуди не поділися. Це підтвердили  вибори до органів місцевої влади –  було обрано майже 600 депутатів від нашої партії. Серед них – мер міста-героя Ахтирки. Це старовинне українське місто на кордоні з Росією у Сумській області, яке героїчно оборонялося і було успішно деокуповане у 2022 році.

Останні перед повномасштабним російським вторгненням соціологічні дослідження, які були проведені у січні 2022 року, підтвердили, що партія мала рейтинг 7,4%. Цей показник перевищував рейтинги інших позапарламентських і навіть деяких парламентських партій. Для порівняння: правляча партія «Слуг народу» мала за цим опитуванням  13,7%. У разі проведення тоді дострокових парламентських виборів партія впевнено долала бар’єр 5%. Причому – за відсутності бюджетного фінансування, якого вона була протиправно позбавлена у 2019 році.

Особистий президентський рейтинг лідера партії становив  9,6% і він був четвертим після  рейтингів чинного і попереднього президентів та  колишнього прем’єр-міністра. З їхніми незрівнянно більшими фінансовими, адміністративними і політико-медійними ресурсами. Наразі ж побоювання олігархів і влади щодо зростання  потенціалу нашої партії призвели до того, що соціологічне дослідження у січні 2022 року стало останнім, коли назву партію і її лідера вносили до списків для опитування. Після введення у 2022 році воєнного стану вони немовби перестали існувати в єдиному інформаційному просторі України.

Але партія розвивається організаційно, до неї збільшився притік  військових ветеранів, молоді, представників інтелігенції, малого і середнього бізнесу. Вона готується до наступних виборів і впевнена у тому, що стане парламентською. Це й буде кращим вшануванням пам’яті про наших загиблих друзів-однопартійців. Які вже відали своє життя за вільну і демократичну Україну, як, наприклад, герой України полковник ВПС Олександр Оксанченко. Він був кращим повітряним асом України і депутатом від партії на Полтавщині. Загинув у повітряному бою у 2022 році, рятуючи літак з молодим пілотом. Поштові марки на його честь друкуються наразі  навіть в Латинській Америці.

Командир взводу морських піхотинців І. Фунтовий загинув під містом Лозова на Харківщині. Був у керівництві партії на Одещині. Командир десантно-штурмового взводу Р. Шевчук  керував Тульчинською місцевою організацією партії на Вінниччині. Загинув під Бахмутом. На його честь у рідному місті названа вулиця. Командир десантно-штормового взводу В. Гончарук  загинув біля міста Ізюм на Харківщині. Був депутатом  від партії у Новоград-Волинській районній раді. Командир бойової групи Третьої окремої штурмової бригади М. Максименко, з Житомирщини, десантник  Г. Утюшев, з яким прощалися на Алеї Слави у Києві… І багато інших наших героїв, які вірили у світле майбутнє України. Добудовувати яке  буде Партія.

Джерело: Видання «Le Diplomate»| https://lediplomate.media/2025/08/grand-entretien-colonel-general-ihor-smechko-partie-2/roland-lombardi/monde/russie-et-ukraine/