Демократія vs Авторитаризм, або уроки зустрічі країн ШОС у Китаї

“Авторитарні держави, на відміну від ліберальних демократій, не визнають рівної гідності своїх громадян. Вони можуть це імітувати за допомогою пишномовних конституцій, але в реальності все інакше.”
(Френсіс Фукуяма, американський філософ, політичний економіст)

31 серпня 2025 року в Китаї стартував дводенний саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС). На саміті Китай та Росія намагатимуться використати ШОС як інструмент для протистояння демократичному світу з метою формування нового авторитарного світового порядку.

Найбільш економічно і військово розвиненою країною євроатлантичної цивілізації досі залишаються США. Під час Холодної війни навколо них, як лідера, об’єднувалися всі інші демократичні країни світу. Але після закінчення Холодної війни світ радикально змінився й отримав нові тенденції та напрями розвитку. Впродовж кількох десятиліть один із полюсів двополярного світу – СРСР – не витримав напруги економічного протистояння та гонки озброєнь із іншим полюсом, США. Це відкрило для Вашингтона період одноосібної світової гегемонії. Та цей час залишився у минулому.

Цей період зіграв також злий жарт із лідерами та лідерством США у демократичному світі. Хибне почуття “одноосібного переможця Холодної війни” вразило водночас і все суспільство “демократичної Атлантиди”, яка, на жаль, у більшості своїй не цікавиться давньогрецькою філософією й, очевидно, не знайома з працями Платона та його повчальною історією про долю міфічної, квітучої країни: будь-який монополізм і самозакоханість є згубними для розвитку всього живого на нашій планеті.

Навіть у демократичних країнах відсутність в урядах опонентів у вигляді опозиції може спричиняти стагнацію розвитку демократії. Безальтернативність і брак зовнішнього контролю з боку опонентів ведуть до фатальних помилок в управлінні державами та до народження нових тиранів. Це стосується й держав-лідерів, які вважають, що значення мають лише їхні внутрішні національні інтереси, а не ідеологічне чи культурне лідерство.

Гасло “Зробимо Америку знову великою” здається привабливим для тих американців, які не замислюються над історією становлення сили США, законами розвитку світу і, на жаль, уже вражені примітивним егоїзмом та браком культури системного мислення.

Лідерові демократичного світу не потрібно надмірно дбати “на словах” про власну “велич”. Він має підтверджувати її не риторикою, а справами – передусім прикладом успішного втілення у життя принципів і законів демократії. Його здобутки у цьому мають перевершувати досягнення опонентів. Саме в цьому полягав секрет перемоги США над комуністичною ідеологією та комуністичним блоком на чолі з СРСР.

Не слід забувати й того, що демократія потребує постійного самовдосконалення і захисту не лише ззовні, а й зсередини. Адольф Гітлер прийшов до влади в Німеччині цілком демократичним шляхом – унаслідок вільних виборів. Владу йому передав сам німецький народ, який повірив у його популізм і гасла: “Німеччина – для німців” та “Німеччина – понад усе”.

З об’єктивних законів діалектичного розвитку світу випливає, що загроза для демократії завжди існує і всередині неї самої. Ще у ХVІІІ ст. один із батьків-засновників США та американської демократії, Джон Адамс, застерігав: “Демократія, коли вона існує довго, може перетворитися на кривавішу, ніж автократія, чи монархія (форму правління). Пам’ятайте, що демократія ніколи не існує довго. Вона скоро виснажується, вичерпується і вбиває сама себе. Не існує демократій, які б не вчинили подібного самогубства”.

З урахуванням історичного досвіду розвитку демократій протягом двох століть після Д. Адамса, висновок великого американця можна розвинути: загрозою для будь-якої демократії є ризик її переродження у тимчасове безвладдя, за яким приходить тиранія. Цей процес стає невідворотнім, якщо політичні еліти перероджуються, перестають захищати демократію від зовнішнього деструктивного впливу з боку автократій і нехтують законами та принципами демократії всередині країни.

На жаль, лідери не лише США, а й інших західних країн не подбали про своєчасне формулювання об’єктивних законів побудови, розвитку та збереження демократії у сучасному світі – з урахуванням накопиченого історичного досвіду й нових умов, коли швидко змінюється як внутрішній стан існуючих демократій, так і зовнішнє середовище, що їх оточує. Вони не зрозуміли нових тенденцій світового розвитку після 1991 року і тому не змогли вчасно передбачити пов’язані з ними можливі наслідки для країн демократії. У результаті було втрачено стратегічну ініціативу в боротьбі за поширення демократичних ідей, а також за розвиток теорії та практики демократії у світі.

Теоретичне узагальнення й аналіз процесів становлення та розвитку вже існуючих демократій євроатлантичного простору не були своєчасно проведені й поширені. Отже, нові країни, що відкололися від комуністичного табору, залишилися без готового “архітектурного плану” побудови власних демократичних систем. Це призвело до перекосів і навіть регресів у процесі поширення демократичних ідей. https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/

Річ у тім, що навколишній світ складається не лише з демократичних держав. Навпаки, демократичні країни на нашій планеті становлять меншість. Природа цих демократій, їхня культура й філософія походять не з Азії, Африки чи Америки. Про це насамперед мають пам’ятати у США: колиска демократії та її культурно-філософська основа мають європейське походження.

За всієї щирої поваги до культури й цивілізаційного внеску наших братніх співмешканців на планеті Земля, які не належать до демократичних суспільств, їхня філософія та культура й сьогодні суттєво відрізняються від європейської. Констатація цього факту не є проявом зверхності чи зневажливого ставлення – вони просто різні. “Лакмусовим папірцем” цієї різниці є кількість охочих іммігрувати до країн Євроатлантики порівняно з тими, хто прагне виїхати у зворотному напрямку.

І причина полягає не лише у вищому рівні та якості життя в країнах Євроатлантики. Першопричиною є різниця в культурній, цивілізаційній і релігійній толерантності, у рівні правового й соціального захисту громадян, а також у забезпеченні їхньої внутрішньої та зовнішньої безпеки. Саме це й створює вищий рівень життя в цих країнах.

Різниця у культурно-філософських традиціях народів європейських і народів інших, недемократичних країн полягає, перш за все, у ментальному сприйнятті кровних зв’язків, сталої кастовості у суспільстві, родових традицій, відношенні до місця релігії у суспільстві і авторитарності влади. Демократія не мала історичних коренів на інших, окрім європейського, континентах. Різниця є також і в оцінці життя окремої людини. Лише європейська культура і філософія визнають її фундаментальну цінність і самодостатність. У світі, який оточує Європу, цінність людини поступається перед іншими, більш важливими для інших народів колективними цінностями: “загальнонародними”, “загальнодержавними” чи “загальнорелігійними”. Філософська “індивідуальність” Заходу все ще суттєво протистоїть і контрастує з філософським “колективізмом” Сходу.

Порівняйте самооцінку та індивідуальність і самобутність у ставленні один до одного: французів, німців, італійців, греків, шотландців чи бельгійців – з почуттям колективності і єдності серед представників арабського світу. Для швейцарців, наприклад, навіть спільні мова і етнічне коріння з найближчими сусідами – німцями, французами та італійцями – не є визначальними. Пріоритетом є культурна і філософська традиція, які історично склалися під час їх державного співіснування і суспільного життя у їхній власній, швейцарського типу, демократії.

А з іншого боку, візьміть китайців чи індусів. Навіть насолоджуючись перевагами життя в умовах західних демократій, вони не зрікаються власних історичних традицій і відчуття своєї філософсько-культурної єдності зі своїми історичними батьківщинами – Китаєм чи Індією.

Провал практики комуністичного будівництва і спроб ідеологічного об’єднання народів нашої планети (на основі теорії класової рівності, диктатури пролетаріату і ліквідації приватної власності) був наслідком не лише утопічності самої ідеології, але й браку конкурентоспроможності економічного підґрунтя комунізму. Комуністичний блок програв ще й інформаційну війну з демократією, головною зброєю якої були європейські, у своїй основі, філософія і культура свободи слова, законність і принцип захисту прав людини. Які історично сформувалися саме у Європі, на традиціях поваги до приватної власності, верховенства права і захисту прав та свобод окремого, рівного перед законом громадянина.

Саме ця філософія й культура свого часу забезпечили демократії рішучу перевагу в економічному змаганні з комуністичною диктатурою, а також зумовили феномен швидкого втілення наукових знань і передових технологій у науково-технологічний прогрес індустріального виробництва. Це допомогло США стати найбільш економічно розвиненою та найбагатшою країною світу. Важливу роль у цьому відіграла й масова еміграція до США європейських умів і талантів. Не менш значущим чинником була географія: кордони США захищали два океани та мирні сусіди на півночі й півдні. Проте ця перевага з появою ракетно-ядерної зброї в авторитарних країнах світу поступово втратила свою актуальність.

Поєднання політичної надбудови демократії з економічним підґрунтям капіталізму стало ключовою перевагою демократії над авторитаризмом, де однопартійна диктатура поєднувалася з економічною основою комунізму. Холодна війна двох протилежних систем завершилася крахом насамперед ідеології та практики ортодоксального комунізму. Натомість ідеологія й практика представницької демократії виявили здатність успішно адаптувати капіталізм до умов жорсткої конкуренції.

Початковий “дикий капіталізм”, який вступив у змагання двох систем, зумів успішно, еволюційно і без революцій, зберігаючи і вдосконалюючи різні форми демократій, трансформуватися у сучасний, “соціально-відповідальний капіталізм”. Який отримав, до речі, і суттєві вкраплення в нього елементів соціалізму. А це, у свою чергу, зміцнило і демократію – за рахунок збільшення її соціальної основи, середнього класу.

Але після закінчення Холодної війни і падіння Берлінської стіни кордони між двома ворожими таборами відкрилися. Китай і Росія – два гіганти комуністичного світу – перейняли від Заходу не лише його економічний базис капіталізму, але й передові досягнення науково-технологічного прогресу і сучасні, новітні технології. Вони навіть прикрасили авторитарні політичні надбудови камуфляжем представницької демократії. Все це у поєднанні з новим економічним базисом “державного капіталізму” дало перспективи економічного та воєнного зростання і можливість виходу з економічних криз.

Під ритуальними, зовні демократичними процедурами виборів вони майстерно приховали від населення стару диктаторську суть влади. За умов державного контролю над ЗМІ зробити це було нескладно – особливо для суспільства, яке ніколи не жило в умовах демократії, а рівень життя та якість товарів і послуг, порівняно з добою ортодоксального комунізму, справді покращилися. Китай при цьому зберіг гегемонію комуністичної партії, а Росія замінила роль “керівної та спрямовуючої” комуністичної партії на паралельну вертикаль влади – через Федеральну службу безпеки (ФСБ).

Тим часом західні демократії ніби застигли на місці, “забронзовіли” від самомилування та благополуччя. Самовдоволено тішачись “перемогою над комунізмом”, вони обмежилися зручними для себе аналізами й прогнозами розвитку світу, які на практиці виявилися хибними. Наприклад, твердження про те, що “Росія прямує до демократії” і що Вашингтону буде достатньо особливих американо-російських відносин, аби контролювати через Москву весь пострадянський простір…

І це лише один із елементів, який свідчить про певну депрофесіоналізацію і деградацію політичних еліт Заходу після закінчення Холодної війни. Перш за все, у плані втрати зацікавленості у вивченні історії, культури і філософії країн і народів Європейського континенту. Як наслідок – відсутність достовірного аналізу і прогнозів стосовно нових загроз для демократій у їхній перманентній війні проти авторитаризму, яку ніхто не відміняв. Ця війна, як і війна добра проти зла, розпочалася давно і триватиме, допоки існує людство.

У якій саме фазі, активній чи пасивній, перебуває війна демократії і авторитаризму на конкретному історичному проміжку часу, залежить, насамперед, від потужності економічної, воєнної, дипломатичної та інформаційної складових сил демократії. Причина проста: сам факт існування демократії є загрозою для існування авторитаризму. Через це він завжди буде атакувати першим – як тільки відчує, що демократія ослабла чи ослабли якісь складові її сил. Провокує цей напад насамперед слабкість в інформаційній сфері. Втрата демократією стратегічної ініціативи в інформаційно-психологічній війні проти авторитаризму неминуче спричиняє перехід ініціативи до одвічного супротивника.

Особливістю ж сучасного етапу протистояння є те, що загроза походить не від комуністичних ідей і табору, а від економічно і технологічно зміцнілого табору авторитаризму, країни якого економічно і військово зміцнилися за рахунок державного капіталізму. Декілька країн з цього табору володіють ядерною зброєю і є ознаки того, що допомагають оволодіти нею іншим. Ідеологією цього табору є наразі не “пролетарська єдність”, а “боротьба проти “колективного Заходу”.

Хоча насправді так званий “колективний Захід” надто повільно реагує сьогодні на необхідність стати колективним і монолітним у протистоянні з агресією Кремля. А перемога останнього в Україні неминуче спричинить падіння демократій за принципом доміно в результаті подальшого наступу авторитарних країн на демократичних сусідів.

Автор: Президент Центру стратегічних досліджень та аналізу, генерал-полковник Ігор Смешко

Джерело: https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68b5ebc21a8c2/