Анексія Криму, як наслідок відсутності стратегії Заходу щодо України, або План миру не лише для України (частина третя)

“Велика політична шахівниця потребує стратегів, а не дилетантів. Геополітика – це не реакція на події, а їх активне формування. Країни, які не мають чіткої стратегії, грають чужу гру за чужими правилами”
“Політика – це не “мистецтво можливого”, а наука про неминуче. Справжні лідери не просто адаптуються до обставин, а передбачають їх і будують систему, яка працює на їхніх умовах”
(Збігнєв Бжезінський)

18 березня 2014 р. Кремль незаконно проголосив про анексію Автономної Республіки Крим і міста Севастополь та включення їх до складу Російської Федерації.

Це стало прологом спочатку 8-річної “непоміченої” війни Росії проти України, яка була продовжена 24 лютого 2022 р. вже повномасштабним вторгненням. Після якого, 4 квітня 2023 р. колишній Президент США Білл Клінтон попросив вибачення перед Україною. В інтерв’ю ірландському ЗМІ “RTÉ” він заявив: “Я відчуваю особисту відповідальність, адже я змусив їх (Україну) погодитися на відмову від ядерної зброї. І ніхто з них не вірить, що Росія зважилася б на вторгнення, якби в України все ще була їхня ядерна зброя“.

“Я знав, що президент Путін не підтримує угоду (Будапештський Меморандум) ” про те, щоби ніколи не порушувати територіальні кордони України, яку уклав президент Єльцин, бо хотів, щоб Україна відмовилась від своєї ядерної зброї. Президент Путін, коли йому стало зручно, порушив цей договір і спочатку захопив Крим. І я почуваюсь жахливо через це, адже Україна є дуже важливою країною“. (https://www.rte.ie/news/primetime/2023/0404/1374162-clinton-ukraine/). Інтерв’ю 42-го президента США було проігнороване політиками та більшістю ЗМІ, а його свідчення не були використані належним чином дипломатично та інформаційно – в інтересах України. У тому числі з метою донесення ролі США у ядерному роззброєнні України до американської аудиторії, виборців і Конгресу США для впливу на ухвалення “правильних рішень про підтримку України”.

Аналіз внутрішніх причин, які призвели до сучасних трагічних подій в історії України, ми наведемо далі. У тому числі фактор відсутності в українських політиків вміння завчасно передбачати події, стратегічного і системного мислення, цілісного та реалістичного сприйняття Світу та правильного визначення ролі та місця України в ньому. Як відзначав патріарх-предстоятель Української греко-католицької церкви Любомир Гузар: “Еліта – це люди, які відзначаються життєвою мудрістю. Мудрість полягає не тільки в знаннях, бо хтось може мати великі знання, а не бути мудрим. Мудрість – це здатність побачити дійсність в її контексті, цілісно…Еліта – це люди, котрі вміють дивитися далеко вперед і зберігають головне – людську гідність”. (https://www.pravda.com.ua/articles/2016/10/28/7121750/) (https://nv.ua/ukr/publications/mogutnij-starets-jak-ljubomir-guzar-stav-moralnim-avtoritetom-dlja-natsiji-spetsproekt-nv-65191.html)

Українців не має заспокоювати те, що такий же фактор існував з 1991 р. і в західних елітах. Різниця полягає у тому, що внутрішні причини трагедій для народів формуються ними самими, а зовнішні – незалежно від них. Їх потрібно лише вивчати, адекватно сприймати, аналізувати та правильно вибудовувати стратегію реагування на “неминуче”, яке не залежить від тебе. Важливо зазначити, що брак знання історії та філософії, відсутність системного мислення та аналізу, а також стратегічного передбачення і рішучості з боку еліт Заходу вже давно призвели до зниження ефективності та фаховості інститутів демократії. “Проблема покращення демократичних інституцій – це завжди проблема, що стоїть перед особистостями, а не перед інституціями“, – попереджав британсько-австрійський філософ і соціолог Карл Поппер (1902-1994). (https://zn.ua/ukr/internal/cinnosti-suspilstva-i-gibridniy-mir-kriza-modeli-zahistu-246525_.html)

Деградація інститутів демократії на Заході, починаючи з часу закінчення Холодної війни, позначилося, у першу чергу, на якості розвідки, дипломатії, армії та інформаційної політики. Їхня пасивність і невідповідність викликам часу стали особливо очевидні під час російської агресії проти України. Від першого попередження у 2014 р. про те, що анексія Криму це війна не проти України, а проти Європи в цілому, до усвідомлення цього факту і початку розробки спільної стратегії реагування в Європі, пройшло 11 років. (https://www.lefigaro.fr/mon-figaro/2014/03/20/10001-20140320ARTFIG00304-general-smeshko-poutine-place-l-europe-au-bord-d-une-troisieme-guerre-mondiale.php) Які широко відчинили за цей час двері для повторення європейської історії та початку активної фази Третьої світової війни. За яку, як і за перші дві світові війни, платитимуть цілі народи”. (https://hvylya.net/interview/288230-general-uesli-klark-provaly-i-uspehi-amerikanskoy-politiki-v-ukraine-ot-sdachi-kryma-i-do-2024-goda-novaya-era-dlya-ssha)

У той час, як стратегія Кремля після анексії Криму 2014 року була цілком очевидною. По суті, вона ніколи не змінювалася: відновлення кордонів Російської імперії, “велич держави за будь-яку ціну” і контроль над усією Європою. Нинішній авторитаризм Кремля дає змогу й надалі утримувати під владою колосальні євразійські території, контролювати десятки різних народів, швидко ухвалювати рішення й оперативно реагувати на події. Народи, які перебувають під всеосяжною пропагандою і тотальним контролем сил безпеки, давно вже залякані вигаданими зовнішніми та внутрішніми загрозами та покірно і ритуально голосують за авторитарну владу. Чим компенсують свої страхи за рахунок приналежності до “великої держави” – яку боїться увесь світ. Це – свідома стратегія Кремля.

З іншого боку, Європа і Захід ніколи не мали і не розробляли стратегії щодо України. Вони були традиційно байдужими до українських прагнень, попри те, що сама Україна завжди тяжіла саме до них. Ще у ХVІІІ столітті Вольтер називав Україну однією з найдемократичніших країн Європи, а перший проєкт її писаної Конституції (1710 р.) з’явився майже на століття раніше за американську (https://archive.org/details/bim_eighteenth-century_histoire-de-charles-xii_voltaire_1731_1)

Збігнєв Бжезінський роками намагався привернути увагу керівництва США і Заходу до визначальної ролі України у майбутньому Європи та світу. Нагадаємо лише деякі з його геополітичних висновків, викладених у працях “Велика шахівниця” (1997), “Вибір: глобальне домінування чи глобальне лідерство” та “Стратегічний погляд. Америка і глобальна криза” (2012).

У цих працях Бжезінський називав найважливіші “тектонічні” точки планети, від яких залежить майбутнє світу: “Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів“. Головним серед них є Україна, яка має цивілізаційно-культурний і доленосний вплив на майбутнє Росії: “Росія не може бути в Європі без України, яка є органічною частиною Європи, тоді як Україна може бути в Європі й без Росії, хоча та (географічно) теж частково належить Європі”. Відтак від України залежить доля найбільшої за площею країни планети. “Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Вона може змагатися за імперський статус, але тоді вона залишиться переважно азійською імперською державою” “Якщо ж Росія поверне собі контроль над Україною з її ресурсами й портами на Чорному морі, вона перетвориться на надпотужну імперську державу з визначальним впливом, як в Європі, так і в Азії”. (http://lib.rada.gov.ua/static/about/text/Shahivniz.html)

Також Бжезінський вважав, що можливість трансформації Росії у демократію залежить саме від України. Тільки сильна демократична Україна здатна на ментальному рівні вплинути на народи Росії і довести, що шлях від авторитаризму до добробуту і процвітання може дати лише демократія і він є реальним. Своєю чергою, “Майбутнє Азербайджану та Середньої Азії майже так само, як у випадку з Україною, залежить від того, чи стане Росія (демократією) або не стане (автократією) “. (http://lib.rada.gov.ua/static/about/text/Shahivniz.html)

Логіка проста: ланцюгова реакція демократизації із Заходу на Схід могла б розпочатися саме з перемоги демократії в Україні. Він розумів надзвичайну складність цього шляху і те, що Україні знадобилася б серйозна підтримка Заходу, насамперед США. “Незалежність України кинула виклик домаганням Росії бути прапороносцем усієї панславістської спільноти”. (http://lib.rada.gov.ua/static/about/text/Shahivniz.html) Це виклик імперській ментальності російського панівного класу. Саме тому їхня “стратегія” завжди полягатиме в тому, що “Україна має бути згодом якось “реінтегрована” і це буде догматом віри більшості російської політичної еліти”. “Україна є ключовою державою настільки, наскільки від неї залежить майбутня еволюція Росії”. (https://ua.korrespondent.net/world/3855983-bzhezynskyi-pro-ukrainu-tsytaty-za-20-rokiv)

Однак близькість до Росії – це й велика небезпека для України: “Молоде покоління українців – як російськомовних, так і україномовних – поступово переймається дедалі глибшими патріотичними почуттями, і незалежна Україна стає частиною їхньої свідомості. Час працює проти добровільного об’єднання Києва з Москвою, а нетерпляче підштовхування до цього з боку Росії, як і байдужість Заходу, можуть перетворити регіон на порохову бочку біля самого кордону ЄС“. “Життєздатність України буде під питанням, якщо увага Америки переключиться на інші проблеми“. Тому Бжезінський пропонував заздалегідь готувати різні формати регіонального партнерства в Європі, зокрема “франко-німецько-польсько-українську” взаємодію (це близько 230 млн населення), яка здатна поглибити геостратегічну єдність континенту. (https://ua.korrespondent.net/world/3855983-bzhezynskyi-pro-ukrainu-tsytaty-za-20-rokiv)

Причини відсутності далекоглядності у відносинах США з Росією і браку стратегії Білого Дому відносно України з перших днів її незалежності, пояснила Марі Йованович – колишній посол США в Україні (2016-2019 рр.): “Було недостатнє розуміння, що кожна з цих країн (колишні республіки Радянського Союзу, включно Україна) фактично стане важливою сама по собі, і що нам знадобиться там потужна дипломатична присутність. Припускаю, що побутувала думка, що все одно все піде через Москву, бо так було століттями”. В мене склалося враження, що ми простягали руку Росії, порівняно із тим, як ми будували відносили з Україною, іншими країнами в регіоні.

В 2001 році США були дуже зосереджені на війні з тероризмом. Нам здавалося, що ми можемо залучити ресурси з інших частин світу, включно з колишнім Радянським Союзом – ресурси розвідки, аналітиків, усе – на війну з тероризмом. На США було здійснено атаку та у той час вважали, що наступний напад на США був лише питанням часу. І ми відвернули увагу від Росії. Коли Путін, почав робити обурливі коментарі, я думаю, ми почали практикувати магічне мислення, мовляв, він насправді не це має на увазі. Він просто випускає пар, а насправді він мав це на увазі, а ми просто не приділяли достатньо уваги.

А потім відбулося вторгнення в Грузію. І загалом Захід нічого не зробив, нічого, через пів року санкцій не було. Коли Обама, став президентом, у нас було багато питань, над якими ми хотіли працювати з Росією, і ми активно співпрацювали з Росією… Але проблема Грузії, захоплення двох частин території були наче поховані, і я думаю, що урок, який Путін виніс з цього: “Я можу це робити, кілька лідерів скажуть про мене кілька неприємних речей, і це все”. І він розпочав агресію проти України у 2014-2015 роках. І знову, коли ми не діяли достатньо рішуче, щоб стримати Росію та підтримати Україну, він знову зробив це у 2022 році, і я думаю, що реакція Заходу була справжнім шоком для Путіна. Тому нам потрібно продовжувати підтримувати Україну, щоб він не зробив висновку, що йому все може зійти з рук. Якщо йому це зійде з рук, він буде продовжувати, як і інші тирани у всьому світі“. (https://www.radiosvoboda.org/a/mari-yovanovych-viynaq-rf-proty-ukrayiny-dopomoha-ssha-yaderna-zbroya-putin-maybutnye-rf/32531020.html).

Слова М. Йованович підтверджує і генерал Уеслі Кларк в інтерв’ю, яке він дав у лютому 2024 року: “Ми ніколи не розуміли по справжньому колишній Радянський Союз після його розпаду. Наші політичні лідери на Заході не можуть уявити собі, що коли вони ведуть [з росіянами] діалог, п’ють каву, обідають…вони не розуміють, що ті не думають так саме, як ми. Путін не думає, як ми. Він – офіцер розвідки, поглинений месіанським завзяттям відновити велич Радянського Союзу, як він прямо сказав у 2007 році, і необхідно сприймати його слова серйозно…” (https://hvylya.net/interview/288230-general-uesli-klark-provaly-i-uspehi-amerikanskoy-politiki-v-ukraine-ot-sdachi-kryma-i-do-2024-goda-novaya-era-dlya-ssha)

На жаль, правлячі еліти Заходу, перш за все США, не дослухалися до порад Збігнєва Бжезінського та інших справжніх стратегів, як генерал Уеслі Кларк чи Нобелівський лауреат Генрі Кіссінджер. Сприятливі можливості для еволюційного руху демократії на Схід через Україну (принаймні від 1991-го до 2004 р.) були згаяні. Ідеї іншого стратега світового рівня, генерала де Голля, щодо нової колективної безпеки “від Ванкувера до Владивостока” (по суті, євроатлантично-тихоокеанської) не розглядали навіть постановочно. Заклик Г. Кіссінджера прийняти Україну до НАТО після російського вторгнення 2022 року теж було проігноровано – хоча він вважав це запобіжником від Третьої світової війни.

Причина полягає ще й у тому, що західні науково-фахові еліти не забезпечили своєчасної розробки та формулювання об’єктивних законів побудови, розвитку і збереження демократій у сучасному світі. З врахуванням вже накопиченого досвіду їх розвитку і існування у нових історичних умовах, як внутрішніх, так і зовнішніх. Нові тенденції у їхньому розвитку не були системно проаналізовані, що не дало можливість завчасно виявити внутрішні та зовнішні загрози для демократій. Стратегічна ініціатива у боротьбі з авторитаризмом, у поширенні ідей свободи, прав людини, теорії і практики будівництва демократій у сучасному світі – була втрачена. Спільна ідеологія боротьби з авторитаризмом не була розроблена. Країни, які відкололися від комуністичного табору, так і не отримали від Заходу жодного “архітектурного плану” будівництва власних демократій.

На жаль, правлячі еліти Заходу, перш за все США, не дослухалися до порад Збігнєва Бжезінського та інших справжніх стратегів, як генерал Уеслі Кларк чи Нобелівський лауреат Генрі Кіссінджер. Сприятливі можливості для еволюційного руху демократії на Схід через Україну (принаймні від 1991-го до 2004 р.) були згаяні. Ідеї іншого стратега світового рівня, генерала де Голля, щодо нової колективної безпеки “від Ванкувера до Владивостока” (по суті, євроатлантично-тихоокеанської) не розглядали навіть постановочно. Заклик Г. Кіссінджера прийняти Україну до НАТО після російського вторгнення 2022 року теж було проігноровано – хоча він вважав це запобіжником від Третьої світової війни.

Причина полягає ще й у тому, що західні науково-фахові еліти не забезпечили своєчасної розробки та формулювання об’єктивних законів побудови, розвитку і збереження демократій у сучасному світі. З врахуванням вже накопиченого досвіду їх розвитку і існування у нових історичних умовах, як внутрішніх, так і зовнішніх. Нові тенденції у їхньому розвитку не були системно проаналізовані, що не дало можливість завчасно виявити внутрішні та зовнішні загрози для демократій. Стратегічна ініціатива у боротьбі з авторитаризмом, у поширенні ідей свободи, прав людини, теорії і практики будівництва демократій у сучасному світі – була втрачена. Спільна ідеологія боротьби з авторитаризмом не була розроблена. Країни, які відкололися від комуністичного табору, так і не отримали від Заходу жодного “архітектурного плану” будівництва власних демократій.

Особливо болісно це вдарило по Україні. За свідченням першого президента України Леоніда Кравчука (1991- 1994 рр.): “У 1991 році проголосили, що Україна стала політично незалежною і демократичною державою. А люди? Ми раптом почали будувати нову державу. Знань нової системи не було, хоча ми були освічені люди: Україна на тисячу населення мала понад 900 осіб із середньою та вищою освітою. Але ці знання були зовсім протилежні тому, що нам потрібно було в новій Україні.” (https://day.kyiv.ua/article/podrobytsi-litnya-shkola-zhurnalistyky/tsi-vybory-mozhut-buty-nashoyu-ostannoyu-pomylkoyu). Ці слова були сказані ним у 2018 році в одному з останніх інтерв’ю, коли часу для аналізу наслідків державотворення в Україні було вже достатньо. А, поважний вік першого президента, безумовно, непересічної людини – заохочував на відвертість.

Замість “архітектурного плану” й за відсутності будь-якої стратегії Заходу з допомоги у будівництві демократії, Україну спочатку ядерно роззброїли, позбавили стратегічних засобів ураження й авіації, а потім залишили сам на сам із ядерною Росією. Після Помаранчевої революції 2004-го Москва остаточно дистанціюватися від Заходу і почала готуватися до силового “розв’язання” українського питання. Її лідери відкинули навіть формально думку про будівництво “складного” суспільства з масовим середнім класом, який потрібен для будівництва демократії. Зупинились на “простому” – люмпенізованому, який живить авторитаризм. Штучно створені пропагандою “зовнішні загрози” і війна в Україні додали цьому суспільству страху, необхідного для забезпечення його покори та керованості…

Здається, тільки політика нової адміністрації США нарешті розбудила Європу і лідери країн Заходу таки зрозуміли, що анексувавши Крим, Росія атакувала тоді, у 2014 році, не лише Україну. Але й самі лідери США схоже ще й досі не усвідомлюють, попри весь сарказм щодо них у російських ЗМІ, що Третя світова війна авторитаризму проти демократій вже почалась. І тільки від об’єднання зусиль усіх без виключення демократичних країн Світу залежить, чи вдасться не дозволити їй зі стану боротьби в економічній, дипломатичні та інформаційній сферах перейти до військової гарячої фази війни на полях бою на всіх без виключення континентах Планети.
–

З цієї ж тематики про “…План Миру не лише для України”:

1. Повномасштабне вторгнення, якого могло не бути, або План Миру не лише для України (частина перша) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/67cb50126ccbd/)

2. Що наразі являє собою Захід і Росія, або План Миру не лише для України (частина друга) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/67d4901639116/)

Продовження – буде далі.