Війна в уповільненій зйомці

Автор: іспанський дипломат Густаво де Арістегі

Деякі війни виграють силою. Інші програють через виснаження. А є й такі, як-от ця загарбницька війна Росії проти України, яку навмисно затягують у надії, що супротивник капітулює, перш ніж агресор зазнає краху.

Повномасштабне вторгнення, розпочате Володимиром Путіним у лютому 2022 року, аж ніяк не стало триденною «спеціальною воєнною операцією», обіцяною Кремлем власному народу. Воно перетворилося на найбільш смертоносний конфлікт у Європі з часів Другої світової війни – на війну в уповільненому темпі, у якій час одночасно є і полем бою, і найстрашнішою зброєю.

У понеділок, 24 лютого, минуло чотири роки від початку цього повномасштабного вторгнення – конфлікту, який уже триває довше, ніж війна Радянського Союзу проти нацистської Німеччини. Цифри вражають: за даними Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) у Вашингтоні, Росія зазнала близько 1,25 мільйона втрат, з яких щонайменше 325 000 – загиблі, що є найвищим показником для великої держави з 1945 року. Президент Зеленський визнав загибель 55 000 українських військових у бою, однак CSIS оцінює загальні втрати з українського боку в 600 000, з яких 140 000 – загиблі. Це цифри, від яких холоне кров, і вони з жорстокою точністю визначають характер цього конфлікту.

Ця війна підкреслює три одночасні та взаємозалежні виснаження: виснаження Заходу в його готовності підтримувати Україну; глибоке виснаження українського суспільства; а також наростаюче, структурне та незворотне виснаження Росії. Будь-який серйозний аналіз конфлікту має будуватися навколо цієї потрійної динаміки.

«У війнах на виснаження рішучість тих, хто підтримує , — а не лише тих, хто воює, — може бути вирішальним фактором». — Томас Шеллінг, «Зброя та вплив».

Це застереження американського політолога Томаса Шеллінга сьогодні гостро резонує і в Європі, і у Вашингтоні. Адже саме на цьому виснаженні західної волі Путін і будує свою стратегію.

Виснаження Заходу: справжня нестабільність, але не непереборна

Адміністрація Трампа зі своєю транзакційною риторикою та очевидним нетерпінням щодо затяжних конфліктів надсилала суперечливі сигнали, що послаблювали євроатлантичну єдність у вкрай делікатний момент. У Європі уряди, які найбільше підтримували Україну – Польща, країни Балтії та Велика Британія – стикаються з надзвичайно жорсткими бюджетними обмеженнями та електоратом, який дедалі частіше закликає до миру, навіть якщо він буде несправедливим.

Практичне зникнення підтримки США – падіння на 99% з січня 2025 року – мало значний вплив. Але Європа не відступила. Вона набула зрілості. Європейський Союз виділив понад 300 мільярдів євро військової та бюджетної допомоги. Європейський кредит обсягом 90 мільярдів євро фактично фінансує українську державу до 2027 року. А п’ять європейських країн – Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія та Польща – оголосили про спільну програму виробництва недорогих безпілотників на основі бойового досвіду України – ініціативу, що свідчить про послідовне зміцнення європейських стратегічних спроможностей.

Виснаження Заходу не є незворотним і не настільки глибоким, як цього хотіла б Москва. Європейці, які жили за радянської влади, чудово знають, що означає поступитися Путіну. Вони розуміють, із ясністю людей, які пережили це на власному досвіді, що мирна угода, яка заморозить нинішні лінії фронту, стане не завершенням конфлікту, а прологом до наступного. Як писав Джордж Кеннан, батько політики стримування США: «Коли демократії хитаються, це стається не через брак ресурсів, а через брак бачення».

Українське виснаження: одинадцять років в окопах

Є народи, чиї страждання гартують їхню незламність. Але навіть надзвичайна стійкість має свої біологічні , психологічні та демографічні межі. Протягом одинадцяти років з моменту незаконної анексії Криму у 2014 році та початку конфлікту на Донбасі того ж року Україна зазнає екзистенційного тиску, який не має аналогів у сучасній Європі. Коли Путін наказав розпочати повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, цей народ уже вісім років перебував у стані латентної війни, готовий до найгіршого.

Сьогодні Україна воює, використовуючи власні ресурси та ресурси своїх європейських союзників, в умовах різкого скорочення військової підтримки США. Наслідком стала армія, яка героїчно тримається, але дедалі гостріше відчуває на собі тягар багаторічних жертв. Мобілізація нових когорт солдатів у середовищі, чисельність населення якого значно скоротилася війною та еміграцією, породжує надзвичайно серйозні етичні та оперативні дилеми. Чоловіки, які воюють на передовій, перебувають там місяцями, а дехто – навіть роками, без належної ротації.

Однак, опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), опубліковане в січні 2026 року, показує, що 65% українців готові чинити опір «стільки, скільки буде потрібно». Ця цифра, у своїй неймовірній сталості після чотирьох років пекла, є, мабуть, найкрасномовнішим з усіх показників цієї війни.

Економіст Баррі Айхенгрін зазначив, що українська економіка, підтримувана західним фінансуванням, яке становить до 20% її ВВП, продемонструвала надзвичайну стійкість: середнє зростання на 4,4% за останні два роки, контрольована інфляція та відновлення експорту після нейтралізації російського флоту в Чорному морі. Але стійкість цієї моделі зрештою залежить від політичної волі Заходу, яка, як ми вже бачили, не є ні безумовною, ні вічною.

Російське виснаження: правда, яку Кремль приховує під сімома замками

Ми підійшли до суті висновку, який я хочу підкреслити найбільше, оскільки саме його деякі кола систематично замовчують або применшують: Росія стікає кров’ю. Зі швидкістю, яку жодна західна держава не змогла б витримати політично протягом трьох тижнів. І все це заради територіального здобутку, який межує з абсурдом.

Ці дані беззаперечні. Згідно зі звітом, опублікованим у січні 2026 року Центром стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) у Вашингтоні, установою з беззаперечною аналітичною точністю, Росія зазнала 1,2 мільйона жертв з початку широкомасштабного вторгнення, з яких до 325 000 загинули. За цими показниками ця війна стала для Росії найкривавішою з часів Другої світової війни: її втрати вп’ятеро перевищують сукупні втрати в усіх радянських і російських конфліктах від 1945 року, включно з Афганістаном і двома чеченськими війнами.

А територія, завойована такою ціною крові, просто невиправдана зі стратегічної точки зору: протягом 2025 року, за даними Інституту вивчення війни (ISW), Росія захопила 4322 квадратних кілометри української території, або 0,7% загальної площі країни. Ціна цього просування – 85 російських військових на кожен окупований квадратний кілометр.

У Харківській області середній темп просування не перевищував 50 метрів на день. Сама CSIS порівняла цей темп зі швидкістю просування під час битви на Соммі – тієї бійні 1916 року, яка назавжди змінила західне сприйняття війни. Це порівняння не риторичним: воно математично точне та стратегічно руйнівне для наративу про «неминучу перемогу Росії», який певні ЗМІ та деякі західні політики прийняли як відверту правду, демонструючи невігластво, маніпуляції та недобросовісність, що є настільки ж прикрим, наскільки й збоченим.

Соціологічне виснаження: прихований біль

Існує ще один вимір російського виснаження, який соціологія не може маскувати постійно: накопичені страждання сотень тисяч російських сімей, які втратили сина, брата, чоловіка на полях битв України. Матері військових – спадкоємиці тих хоробрих «солдатських матерів», які протестували проти чеченської війни в 1990-х роках, – мовчки оплакують втрату, яку режим не дозволяє їм відкрито висловлювати, але яка накопичується, як підземний тиск, у суспільному устрої.

Історія вчить нас, що навіть жорсткі автократії не застраховані від виснаження своїх суспільств. СРСР зміг вести війну в Афганістані протягом десяти років, але соціальна ціна була одним із чинників, що прискорили його розпад. Путіну вдалося захистити еліту Москви та Санкт-Петербурга від наслідків війни – діти олігархів не гинуть в окопах Донбасу – але саме ця асиметрія підживлює мовчазний гнів у периферійних регіонах, де відбувається вербування і де гинуть діти. Як зазначив британський історик Ніл Фергюсон: «Імперії не гинуть від ударів зовнішнього ворога; вони руйнуються під вагою власних внутрішніх суперечностей».

Бюджетне та економічне виснаження: невблаганна арифметика

Існує арифметика, яку не можуть змінити жодні маніпуляції. Згідно з даними SIPRI, у 2024 році військові витрати Росії досягли 7,1% ВВП та 19% від загальних державних витрат. До 2025 року оборонний бюджет зріс до 133,6 мільярда доларів, що на 24,4% більше, ніж у попередньому році, що становить 6,31% офіційного ВВП та щонайменше 32,5% державного бюджету, що підтвердив міністр оборони Росії Андрій Бєлоусов. Воєнна економіка, яка поглинає більше ресурсів, ніж освіта, охорона здоров’я, соціальна політика та економічний розвиток разом узяті, є нежиттєздатною: це саморуйнівна авантюра в довгостроковій перспективі.

Застосовуючи паритет купівельної спроможності – методологію, використану IISS у своєму звіті «Військовий баланс 2025» – купівельна спроможність військової техніки Росії зараз перевищує купівельну спроможність 27 країн Європейського Союзу та Великої Британії. Ця цифра вражає, але вона приховує похмурішу реальність: Росія витрачає свій виробничий капітал, людський капітал та технологічний капітал на фінансування війни, яку вона не може виграти військовим шляхом на розумних умовах. Економічне зростання Росії у 2025 році становило 0,6%. Інфляція стрімко зростає. Дефіцит робочої сили досяг історичного рівня, оскільки сотні тисяч молодих працівників перебувають на фронті, у в’язницях або втекли за кордон.

Перспективи на горизонті ще похмуріші. 2026 рік може стати останнім роком, коли Росія зможе продавати скраплений природний газ (СПГ) та трубопровідний газ решті своїх європейських клієнтів, що принесе приблизно 22 мільярди євро у 2025 році, фінансуючи значну частину російських військових витрат. У 2027 році набуде чинності повна заборона ЄС на імпорт російського СПГ та газу, як і заборона США на російський уран. Російський оборонний бюджет буде змушений скоротитися щонайменше на 7%. Держава, яка прагне переосмислити світовий порядок з позиції сили, але відстає за всіма показниками економіки знань, не є державою, що зростає: це держава, що швидко занепадає.

Сім військових лідерів, причетних до вторгнення в Україну. На задньому плані новий міністр оборони Андрій Бєлоусов. Попереду нього його попередник, генерал Сергій Шойгу, у цивільному одязі. Поруч із ним генерал Герасимов – ФОТО/Кремль

Піррова перемога та дзеркало Пірра

Пірр, цар Епіру, переміг римлян під Аскулумом у 279 році до нашої ери, але завдавши їм такої нищівної втрати у вигляді незамінних військ та офіцерів, що він заявив: «Ще одна така перемога, і ми програємо». Цей вислів увійшов до лексикону невдалих військових стратегій . Сьогодні на залитих кров’ю полях Донбасу пишеться новий розділ цієї історії.

Росія окупувала приблизно 20% території України, включно з Кримом, який був незаконно анексований у 2014 році. З січня 2024 року вона розширила свій контроль менш ніж на 1,5% – темпами, які CSIS описує як «повільніші, ніж майже будь-який великий наступ у будь-якій війні за останнє століття». Це не просування до перемоги.

Військово-демографічний колапс, мабуть, є найменш помітним фактором, але найбільш незворотним з усіх. Росія завербувала засуджених зі своїх в’язниць. Вона включила до складу армії понад 10 000 північнокорейських солдатів. Вона прийняла таємні укази про мобілізацію, щоб уникнути соціальної реакції, яка спровокувала часткову мобілізацію у вересні 2022 року, коли понад мільйон чоловіків військовослужбовців покинули країну. Російська армія залишається тою, яка чисельно переважає 400 000 солдатів порівняно з 250 000 українців на фронті, за оцінками західних військових аналітиків, але якість контингенту, стан техніки та, перш за все, бойовий моральний дух – це фактори, які взагалі не відображені в комюніке Міністерства оборони Росії.

Перспективи та сценарії: війна 2026 року

Мирні переговори в Женеві зайшли в глухий кут. Путін вимагає територій на сході України, яких він не завоював; Зеленський наполягає на поверненні всіх територій, включно з Кримом. Найбільш ймовірним сценарієм на 2026 рік є продовження війни на виснаження, коли Росія зіткнеться зі зростаючими економічними труднощами та поступовою втратою своїх енергетичних доходів. 2026 рік може стати останнім роком, коли Росія зможе отримати значні доходи від продажу газу європейцям. Поступове виснаження цих ресурсів у поєднанні зі стрімким зростанням військових витрат призводить до нестійкого бюджетного рівняння.

Зіткнувшись із цією ситуацією, Європа відреагувала. П’ять європейських країн – Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія та Польща – запустили програму E5 з виробництва недорогих безпілотників, спираючись на бойовий досвід України. Це розумна інвестиція в безпеку всього континенту та ознака того, що довгоочікувана стратегічна зрілість Європи нарешті розквітає.

Висновок: пастка часу

Уповільнена війна в Україні – це, перш за все, війна наративів. Путін робить ставку на те, що час на його боці: що Захід втомиться, що Україна капітулює, перш ніж Росія розвалиться. Ця ставка базується на хибній передумові: що Росія може продовжувати ці зусилля нескінченно довго без незворотних внутрішніх наслідків.

Ми виступаємо проти російської агресії проти України та застосування сили як засобу захоплення території: цей принцип не допускає жодних нюансів чи позиції рівновіддаленості. Європейська безпека неминуче залежить від поразки російської агресії. Це не ідеологічна позиція, а геополітичний висновок, що ґрунтується на історії, географії та логіці розподілу сил.

Як переконані євроатлантисти та європейці, ми пропонуємо помірковану критику адміністрації Трампа щодо переговорів з Росією, але скорочення допомоги США до нуля змусило Європу стратегічно подорослішати, що, як не парадоксально, може зміцнити європейську автономію в довгостроковій перспективі. Будь-який мир, який закріпить нинішні завоювання Росії, буде ніщо інше, як прелюдією до наступної війни.

«Війни закінчуються, коли одна з воюючих сторін робить висновок, що ціна продовження перевищує вигоду від опору». — Раймон Арон, «Мир і війна між націями»

Раймон Арон, майстер політичного реалізму, чия актуальність залишається незмінною, сформулював просту істину, яка з невблаганною ясністю освітлює сьогодення. В Україні це рівняння з кожним днем все більше схиляється до Росії: не в тому сенсі, що вона наближається до перемоги, а в тому сенсі, що вона наближається до точки, де ціна продовження стане нестерпною. Справжнє питання не в тому, чи витримає Україна. Справжнє питання чи матиме Захід ясність і волю супроводжувати її до кінця. Відповідь на це питання визначить не лише долю України, але й архітектуру європейської безпеки на наступні десятиліття.

Джерело:

https://www.atalayar.com/en/articulo/reports/the-slow-motion-war/20260225173617223658.html